Олюднення часу

Дивна річ, але мені значно простіше побачити половців на полиновому березі Буджацького лиману або ж ватагу уходників, що підіймається восени Дніпром, вертаючи з далеких уходів на Самарі до прикордонних Канева й Черкас десь у середині ХVI століття, аніж згадати, якою була зима – сніжною а чи морозною – кілька років тому…

______________________________

Це іще кілька днів тому було. Стояв біля пошти у Тузлах, чекав на Світлану Андріївну, аби разом до жінки тут однієї по молоко вечірнє під’їхати, й міркував про те, що збираюся помандрувати цього літа велосипедом уздовж Дніпра – від Умані до Чигирина і далі правим берегом вверх за течією. Можна буде спинитися в Черкасах або у Каневі, але назагал хотів би через Трахтемирів і Ржищів до Києва доїхати – якщо здужаю.

І з того собі згадав, що це вже кілька разів у своєму житті перетинався із Дмитром Тупталом… Уперше – коли бував у Печерській лаврі перші рази, тільки що тоді я іще й не знав, хто він такий, отой син Макарівського сотника. Потім – як був три роки тому у Луцьку в замку Любарта. Зустрів їх там трьох. Першого Сільвера – рицаря, історичного реконструктора й байкера з цього міста, із яким познайомився колись на турнірі у Золочеві, згодом зустрічав у Львові, в Терези, й іще потому в Тустані. А тут зайшов у замку до окремого музею стародруків у його мурах, ходжу, книжки у вітринах роздивляюся, а працівниця музею, чую, у сусідній кімнаті по телефону розмовляє, розповідає подрузі про учорашні якісь гостини, й Сільвер у тій історії фігурує. А тоді, власне, й пана та брата (панотця і ченця) Дмитра другим – серед инших старовинних видань у музеї трапився й один з томів його “Місяцеслова”. Не пам’ятаю вже дати, але коли й не прижиттєве видання, то одне з ранніх перевидань. Ну а третім – гетьмана Івана Виговського, що й собі завжди був мені симпатичним: дошка меморіяльна нагадала, що іще до своєї служби жовніром у коронному війську, татарського полону опісля битви під Жовтими Водами й початку звідтоді “козацької” своєї кар’єри, тривалий час служив пан Іван тут, у Луцькому старостві – в суді та на посаді старостинського намісника…

І знову Туптала Дмитра у Печерській лаврі, але коли вже знав – минулого року навесні.

А оце, якщо буду у Каневі, зможу там до церкви зайти, Успенського собору 1144 року. Є чудовий відеозапис – на YouTube можна переглянути, – де відомий сучасний кобзар Ярема Шевчук виконує у нім псальму Дмитра Туптала “Ісусе мій прелюбезний” (а у кадрах відображено іще й роботу не лишень кобзаря над розписами храму). І наприкінці чоловік повідає, що виконання пісні саме тут не є випадковим, адже митрополит Йосиф Нелюбович-Тукальський у часі гетьманування Петра Дорошенка посвячував у ньому Туптала в архідиякони.

І ми, отже, знову зустрінемось…

А відтак і подумав – як ото буває, із осяянням відкриття – простір, він  мусить якимсь чином перетинатися із часом, просторові координати, місця об’єднують часи. Не просто, себто, набір хронологічних подій, пов’язаних із церквою, полем, рікою – вони усі у цьому місці є…

______________________________

Думка, зрештою, не була новою навіть для мене. Адже якось подібно відчуваю вже віддавна. Бо це іще років від дванадцяти тому виникла була ідея: на мапу одного певного терену – тоді мені ішлося про околиці Звенигорода біля Львова або ж Винників, тепер про Буджак – нанести усі пам’ятки, пов’язані з людиною протягом цілої її історії. Усі нараз. Навколо сучасних Винників, відтак – нині частини Львова, а колись окремого міста із Маґдебурзьким правом, – постануть також поселення культури лійчастої кераміки на горі Жупан і на місці теперішньої тютюнової фабрики, палеолітична стоянка на Чотових скелях, а відтак і чати на них часів княжого Звенигорода, й давньоруське село на березі річки Маруньки нижче од Винників… А навколо Тузлів і Фуратівки (Новомихайлівки) тут, у Бессарабії – стоянки первісних мисливців у Акмангиті (Білоліссі) й Дивізії, скитські й печенізькі кургани, українські, болгарські, молдовські села на місці татарських (ногайських) поселень, й українські повоєнні на місці німецьких, що на місці татарських…

З часом (!) я просто почав сприймати цю мапу усе більше наживо. Аж до непевного відчуття, ніби усі вони – усі ми – й живемо водночас… Тільки контактувати безпосередньо не можемо – лишень залишати одне одному матеріяльні предмети у вигляді археологічних знахідок, а бачити допіру іздаля, або ж на дуже коротку мить, або іще у якийсь примарний спосіб…

______________________________

Подумав навіть, що історики, звісно, із різною спеціялізацією бувають – є, наприклад, такі, що присвячують життя вивченню дрібних деталей одягу або опрацюванню адміністративних записів (митних зборів й вантажопотоків) окремих портів протягом століть. Мені особисто важко зрозуміти цих людей, але їхня праця, очевидно, також потрібна, і їхніми напрацюваннями я також користуюсь. Але чи не підтверджує думки про взаємопроникнення й зв'язок поміж часом і простором і той таки факт, що кожен історик, якого частково бодай цікавлять узагальнення, природньо цікавиться також і географією?

______________________________

Міркування сі, звісно, ґрунтується на єдино можливому для цього джерелі пізнання – на відчуттях. Зрештою, можливо, про щось таке каже вже й сучасна фізика – принаймні фундаментальна, теоретична – я просто із нею зовсім не знайомий. Усе, про що міг здогадатися в такому ото “науковому” ключі – якщо перетинаються поміж собою площини трьох просторових вимірів, при чому усі з усіма, то чом би не перетинатися із ними й четвертому, часовому?..

______________________________

А проте, повертаючись до Дмитра Туптала. У тих самих Винниках після встановлення у Наддніпрянській Україні совєтської влади мешкав також й Іван Липа, батько знаного публіциста й письменника, лікаря й, зокрема, лікаря УПА Юрія Липи – співзасновник “Братства тарасівців” у 1891-му й український комендант Одеси у 1917 році. Я дізнався про це цілком (нібито) випадково на винниківському цвинтарі, натрапивши якось на його нічим не примітну могилу. Й Іван Огієнко – вони із Липою спілкувалися. На швейній фабриці якимсь-то сторожем мусив працювати після звільнення зі сталінських таборів видатний український філолог Григорій Нудьга – йому заборонили оселятися у великих містах. Ми у Винниках мешкали у будинку, який постав у 1930-х яко заміський будинок німця-адвоката з практикою у Львові. З приходом совєтів чоловік із родиною виїхав до Німеччини, а нова влада розгородила затишний особняк із мезоніном на чотириквартирну коробку. Але я бачив там речі з написами польською – із того часу. А метрів за триста від цього будинку особняк придбав прадід мого однокурсника, ветеран Першої світової – тоді, після її закінчення. Колись, коли я щойно починав жити у Галичині, я у тому будинку мешкав кілька місяців. Тільки що тепер родина однокурсника володіє лише половиною – другу конфіскували наприкінці 40-х: за вироком суду стосовно доньки прадіда, підпільниці ОУН. А іще ряд будинків стоїть на крутосхилах понад Марунькою межи Винниками й Львовом, й там замешкує немолода вже лікар-стоматолог, до якої я їздив, маючи проблеми із зубами. А вже аж згодом прочитав про неї у місцевій газеті – про її дитинство у 40-х, у тій таки хаті, у тому таки глухому місці: про небезпеки з боку озброєних банд і про тимчасове переховування у їхньому помешканні відомого у майбутньому дисидента, а тоді молодого втікача від заслання у Казахстані Зеновія Красівського…

І думка отримала продовження. Адже мені, зрештою, не конче навіть і знати імені тієї людини, яка жила біля Чотових скель або в околицях Білолісся за доби палеоліту – мені досить знати те, що це була людина. Тому що це людина, властиво, оті часи, що їх єднає простір, і витворює? Або ж инакше: історія – це час, обумовлений людиною.

______________________________

Инші виміри часу – це зміни простору: утворення коралового рифу Медоборів у Сарматському морі на місці Подільської височини, рух геологічних платформ, формування Сонця і планет навколо нього, Великий вибух і розширення Всесвіту…

______________________________

Щойно переглядав учергове отой запис, де Ярема Шевчук і псальма Туптала у Каневі, й відчув, як сама історія через простір стає об’ємною, набуває, себто, ознак отих трьох инших, просторових вимірів…

______________________________

І було на рівні відчуттів усе добре – яскраво і зрозуміло. Аж оце тепер, як спробував відчуття пояснити, почало на маячню скидатися…

Хіба що ось це – я пам’ятаю запахи з дитинства. Цілком виразно відчуваю, як пахне опалою глицею модринова осінь субарктики й Охотське море на його безкінечних галькових пляжах…

Дмитро Єльніков
6 липня р.Б. 2019
село Фуратівка, що у Буджаку