Коли ми говоримо про популізм як явище, то на інтуїтивному рівні ми всі, здається, знаємо, про що йдеться. Всі ці обіцянки на кшталт: не подобаються високі комунальні тарифи? Ціни на газ для населення? Знизимо! Низькі зарплати для вчителів? Піднімемо. Війна на сході? Припинимо. Просто припиніть стріляти!
Чи означає це, що популізм є банальною брехнею виборцям? Почасти так і є. Українські політики звикли брехати виборцям. А українські виборці звикли цю брехню слухати. І це — факт.
Організація VoxCheck досліджувала промови кандидатів у Президенти України на виборах-2019. Вони перевірили близько 2000 заяв — і більше половини з них були брехливі або маніпулятивні. Лідером антирейтингу стала Юлія Тимошенко — кількість правдивих заяв з її вуст становила лише 31%. Що не завадило (чи допомогло) їй зайняти третє місце.
Новий Президент Володимир Зеленський мав не набагато кращий результат — у нього правдивих заяв було аж 36%. З трьох — одна!
У Петра Порошенка натомість більше половини заяв будувалися на перевірених фактах, але при цьому він був лідером іншого антирейтингу — йому, хоч він і казав більше правди, менше довіряли.
Чому так? Невже ми настільки дурні, що не можемо відрізнити брехню від правди? Чи, можливо, популісти мають ще дещо в своєму арсеналі, окрім солодких обіцянок? Те, що забирає в нас здатність критично мислити і змушує голосувати емоціями, лайками, як у соцмережах?
Почнемо з того, що популісти перемагають не лише в Україні — це глобальний тренд. За останні 20 років популістські партії потроїли свою підтримку в Європі. Якщо в 1998 році за популістські гасла були готові голосувати лише 7% європейців, зараз таких вже 25% — кожен четвертий. З маргінальної сили популісти перетворилися в частину політичного істеблішменту. Вони присутні в урядах 11 країн Європейської Унії. Все це змушує дослідників казати про те, що популізм став головною загрозою для ліберальної демократїі.
Спочатку підйом популістів пов’язували зі світовою економічною кризою 2008 року. Справді, популістські уряди прийшли до влади насамперед у державах, які найбільше постраждали від кризи, — в Італії і Греції. Але популісти перемагають і в інших країнах, таких як Польща, яку криза торкнулася найменше. І ще: в Греції перемогли ліві радикали на чолі з Алексісом Ципрасом, у Польщі й Італії — праві консерватори Джузепе Конте і ПіС Ярослава Качинського. І це перша ознака портрета популізму — він не має чіткої ідеології. Популістами можуть бути і ліві, і праві, і навіть центристи.
Проте є дещо, що об’єднує всі ці популізми, незалежно від політичного спектру. Всі вони мають чітко проявлену антиліберальну природу. Сучасний світ є ліберальним. Натомість популізм підважує головну цінність ліберального світу — довіру.
Один із найавторитетніших сучасних дослідників популізму нідерландський політолог Кас Мудде каже, що сучасний популізм базується на двох твердженнях, саме з них він черпає свою силу.
Перше: суспільство є жорстко поділеним на дві ворогуючі групи — “чесний народ” і “корумповані еліти”.
Друге: політики мають виражати “волю народу”, фактично бути його “слугами”, натомість вони є закритою кастою, яка працює винятково у своїх інтересах.
Хтось може заперечити: а що, зрештою, не так з тими тезами? Хіба так не є? І при чому тут взагалі популізм?
Річ у тім, що, хоча демократія і перекладається дослівно як “влада народу”, не існує ніякого уніфікованого “простого народу” як суб’єкта, який має свою волю. Це не більш ніж фікція, уявна спільнота — якщо хочете, мовний зворот, до якого любили вдаватися найбільші тирани 20 століття. Насправді “народ” — це суспільство, яке складається з дуже різних людей з різними, часто протилежними, поглядами, цінностями, стилем життя. У цих дуже різних людей, які і є народом, просто не може бути спільної думки з усіх важливих питань. Ідея ліберальної демократії полягає саме в тому, що ці неоднорідні групи делегують своїх представників у владу, щоб ті захищали їхні інтереси поруч з інтересами інших людей, верств населення. Це політика компромісу і консенсусних рішень, де найважливішими є свобода і права людини.
Натомість поділ на “добрий народ” і “погану владу” завжди є ознакою популістської риторики, яка має руйнівні наслідки. Позаяк така риторика завжди знищує довіру і працює на розкол у суспільстві. Бо в чорно-білому світі популізму є тільки друзі і вороги. Якщо не підтримуєш “волю простого народу” — ти є однозначно уособленням зла (а не людиною з іншою думкою, яку варто поважати). А з ворогом будь-якій компроміс неможливий.
До речі, про вислів "слуга народу". Задовго до нинішніх парламентських виборів — на яких, як виглядає, партія Володимира Зеленського отримає вражаючу перемогу — називати так депутатів народних рад запропонував Йосиф Сталін. Вперше в цьому контексті цей вислів він вжив у своїй промові 1937 року, в часи, коли за його наказом в УРСР масово знищували інтелігенцію.
Але, зрештою, проблема навіть не в тому, що “копірайт” назви партії, яка отримує найбільшу фракцію в українському парламенті, належить кривавому диктаторові. Просто сам вислів не дуже корелює з реальністю. Політики — не слуги і не повинні ними бути. Хоча, може, комусь і приємно думати, переглядаючи новини біля телевізора, що люди в дорогих костюмах, які їздять на “мерседесах” і “теслах” до Верховної Ради, мають бути вашою особистою прислугою. Але даруйте — це не більше, ніж популістична ілюзія. Політики є делегатами, яким виборці віддають мандат владних повноважень, щоб вони розпорядилися ним, представляючи інтереси свого електорату на державному рівні. Крапка.
І все-таки: чому популізм такий популярний? Причин багато, але торкнуся головних. Імовірно, коріння сучасного популізму сягає в кінець 60-х років минулого століття.
Літо 1967 року, вулиці Сан-Франциско заповнили молоді люди з довгим волоссям, в яке були вплетені квіти. Вони називали себе гіпі, “прекрасні люди”, діти квітів. Вони виступали проти війни, протиставляли себе традиційному суспільству і державним інституціям, до яких мали тотальну недовіру, ламали моральні норми і табу. Це виглядало як вибух нової субкультури, але насправді було чимось значно більшим. Так проявляла себе нова епоха. Це була маніфестація, протест і навіть повстання нового покоління — повстання проти правил батьків, які привели світ до двох жахливих світових воєн. У травні 1968-го естафету гіпі перехопили у Франції, де студенти Сорбони, зачаровані ліворадикальними ідеями, повстали проти героя війни президента де Голля, який, врешті, був змушений подати у відставку. Це був час, коли закладалися підвалини ліберального світу, який ми знаємо. Одним з, так би мовити, побічних ефектів цих направду тектонічних зсувів була так звана “емансипація” виборця.
Ми зазвичай говоримо про емансипацію жінок, але в ширшому розуміння це слово перекладається з латини як “самостійність, звільнення від батьківської опіки”. Нинішні виборці вважають, що вони непогано розуміються на політиці і мають самостійні судження з державних питань будь-якої складності. Ми знаємо, що політики мають робити, і переважно нам здається, що роблять вони замало або зовсім не те, що треба. Це парадокс — що освіченішим стає середньостатистичний виборець, то більше він схильний підпадати під чари популізму. Наразі ситуація нагадує так званий ефект Даннінга-Крюґера, який полягає в тому, що недостатньо компетентні люди вважають, що вони дуже компетентні. При цьому вони не можуть усвідомити свою некомпетентність, натомість вважають справді компетентних людей бовдурами. Але, зрештою, ефект Даннінга-Крюґера — це лише не доведена гіпотеза.
А от що нам достеменно відомо, то це те, що коли в реальному житті ми не можемо відрізнити чесного політика від популіста, на перший план виходить харизма лідера.
Так трапляється через те, що ми апріорі схильні вважати владу некомпетентною, зацикленою на власних інтересах, глухою до наших потреб. З цього погляду спокусливо виглядає перспектива проголосувати за “своїх хлопців”, які не з системи, які точно знають, чого бажає народ, і зможуть ці бажання виконати. І в підсумку ми ризикуємо отримати справді некомпетентних людей в уряді і парламенті.
Кас Мудде малює такий портрет популіста:
Популісти завжди гуртуються довкола харизматичного лідера.
Цей лідер обов’язково протиставляє себе корумпованій еліті і називає себе виразником інтересів пригнобленого народу.
Він надає перевагу “прямому спілкуванню з народом”, уникаючи посередництва професійних журналістів.
Популісти промовляють від імені скривдженого народу, але при цьому вони не хочуть, щоб їх виборці змінювалися на краще. Це відрізняє сучасних популістів від, скажімо, соціалістів початку 20 століття, які хотіли, щоби пролетаріат став освіченішим, краще підготовленим до життя. Популісти кажуть, що народ і так ідеальний — то влада погана.
Популіст звертається здебільшого до “відчуттів”, а не “фактів” (голосуй серцем).
Популісти апелюють до форм “прямої демократії”, таких як електронна демократія чи референдуми.
А хто ж ці люди, які голосують за популізм? Самі популісти описують своїх виборців як “активних, впевнених, добре освічених людей”. Натомість, як стверджує професор Єльського університету Роберт Алан Даль, ядро електорату популістів становить так звана “мовчазна більшість” — законослухняні трударі, яким доводиться багато і тяжко працювати. Вони здебільшого малоактивні в політичному і громадському житті й озлоблені політикою уряду, якої не розуміють.
І на завершення. Хоча популізм, безумовно, є викликом для виборчої демократії та ліберальних цінностей, сам по собі він є лише симптомом реальних проблем. Популісти тільки там отримують свою електоральну поживу, де виникає та сама “мовчазна більшість”, яка перестає відчувати, що так звана “еліта” представляє її інтереси в парламенті й уряді.
Кас Мудде сказав про це дуже влучно: “Популізм часто ставить правильні питання. Тільки дає на них неправильні відповіді”.
20.07.2019