Вахтанг Кебуладзе, доктор філософських наук, професор кафедри теоретичної і практичної філософії філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Доповідь виголошена в контексті симпозіуму «Довга тінь масового насильства: приклад України, 1919–2019», який відбувся в УКУ наприкінці червня.
Я хочу відштовхнутись від думки про легітимність та можливість розмови про насильство: чи не породжують розмови про насильство чергової хвилі насильства, чи не є розмова про насильство токсичною?
У Гаазькій конвенції закладаються підстави того, що ми сьогодні називаємо конвенційна війна. А війна — це найпотужніший і найяскравіший прояв насильства. І тут, у філософії війни, історії, політики є дві основні для мене лінії: лінія Канта і лінія Гегеля. Попри те, що я суто емоційно ближчий до Канта, раціонально маю зізнатись, що певну рацію має і Гегель. Якщо ми говоримо про Гаазьку конвенцію, яка була підписана на початку ХХ ст., для мене як для філософа там відлунює дуже багато думок Канта, які були сформовані в його творі «До вічного миру» ще наприкінці XVIII ст. В 1795 році виходить друком цей твір, який починається з сумного жарту: як відомо, німецькою Friedhof [Frieden (мир)+ Hof (подвір'я)] — це цвинтар, і Кант жартує, що майбутнє людства можливе або в конфедерації всіх народів, або на Friedhof der Menschheit [у Канта "Kirchhofe der Menschengattung" — Z] — на цвинтарі людства, Friedhof — це, дослівно, подвір'я миру. В принципі, те, що там прописує Кант, потім входить у наше розуміння конвенційної війни. Він розуміє, що війни поки що, на жаль, неминучі, неусувні. Для Канта первинним є стан миру, не насильства. Тому ми маємо вести війни, які сьогодні (ми говоримо про кінець XVIII ст.) неминучі, але маємо їх вести в такий спосіб, аби не уможливити наступний стан миру.
Натомість Гегель — це певна відповідь Канту. Він вважає, якщо ми будемо дивитись на війну і на насильство як просто на прикрий історичний випадок внаслідок поодиноких неправильних дій злочинців чи поодиноких злочинних груп провладних чи маргінальних, ми не зрозуміємо історичної правди. Ми маємо ставитись до війни і до насильства як до неминучої історичної реальності. Він навіть говорить про те, що інколи війни — це лікувальні засоби, коли слабкі суспільства виходять з воєн сильнішими, якщо ці війни цих суспільств не руйнують. Я би дуже хотів, аби Кантовий образ нашого світу переміг, але навряд чи ми зможемо дістатися до того стану перемоги Кантового бачення, якщо не дослухаємось до Гегеля стосовно війни і взагалі насильства в нашому світі, нашій історії.
Насильство — це неусувний елемент нашого життя, воно входить і у наші інституційні практики, і у наші родинні історії. Так сталось, що історія моєї родини тісно переплетена з історією однієї київської єврейської родини, ми настільки близькі, що друга я навіть називав своїм братом, очевидно, не кровним. Розповім один епізод. Київ, кінець 1970-х років. Вперше на телебаченні з’являються сюжети про Бабин Яр, який раніше був частиною табуйованої історії. Ситуація така: цей мій некревний брат залишився з бабцею, батьки на роботі, вона йде в магазин, залишаючи його біля під’їзду поруч зі старшими жінками. Ці жінки активно обговорюють сюжети, і він у 4 чи 5 рочків сприймає це як реальність, не розуміючи, що це минуле. Він думає, що маму і тата вже, мабуть, забрали, а бабця вже не повернеться. І коли вона з’являється на подвір’ї, він радісно до неї біжить, крізь сльози це все розповідає. Вона його питає: «Що ж ти робив?», на що він відповідає: «А я тихо сидів і вдавав, що я не єврей». Ось такий сумний анекдот ми переповідаємо з покоління у покоління. Попри те, що я не єврей, що я народився за багато років після Другої світової, це увійшло в історію мого міста, моєї родини, це те, що я обов’язково передам своїй дитині. Цей наратив жахливого насильства увійшов у нашу історію, і ми не можемо вдавати, що його не було. Якось треба собі з тим давати раду…
Попри те, що про насильство говорити дуже важко і небезпечно, ми не можемо про це не говорити. Коли ми говоримо про насильство, маємо застосовувати дуже мікроскопічно обережний інструментарій термінологічний і маємо дуже зважено поставитись до того інструментарію, який успадкованого від попередніх поколінь інтелектуалів: істориків, філософів тощо. Лінії Канта та Гегеля, з яких я почав, як на мене, досі є провідними. Але я би хотів перейти до ХХ ст. і говорити про Ханну Арендт, тому що для мене вона та постать, яка створила дуже важливу філософську концепцію насильства.
Я би хотів поговорити про два сюжети. Перший — небезпека романтизації насильства в мистецтві. Певною мірою, те, що трапилось у ХХ ст., трапилось тому, що в нашій історії, літературі, мистецтві насильство було романтизоване, було цікаве. Це дуже небезпечно. Це є в творі Ханни Арендт «Банальність зла». Це рефлексії щодо її репортажів стосовно суду над відомим злочинцем Айхманом. Вона тоді сформулювала тезу, яка вибухнула як бомба, адже від неї очікували радикального осуду Айхмана, а зрештою її тезу можна звести: «Чому Айхман злочинець? Тому що він несповна розуму, невіглас, не зовсім людина, тому що він чинить як зомбі, говорячи мовою Канта, «не послуговується власним розумом». Мені здається, що цей інструмент, який дає нам Арендт, дуже важливий. Сьогодні ми можемо деромантизувати насильство і зло, якщо будемо говорити про банальність зла. Бо сьогодні, знову ж таки, злим стає бути модно. Чи то ісламським терористам в Парижі, чи то російським на Донбасі. Зло знову романтизується, і це дуже небезпечно.
Інший момент з її твору «Людська ситуація» — твору, який принципово двомовний, адже і Ханна Арент — двомовна авторка, вона німецька єврейка за походженням, до речі, учениця і коханка Гадеґґера, що дуже важливо, тому що Гадеґґер справив неабиякий вплив на її думки та її життя. Але свій ключовий, як на мене, твір, маніфест політичного лібералізму, політичної ліберальної антропології XX сторіччя – The Human Condition – вона пише в Америці англійською, а потім перекладає, точніше — переписує вже німецькою і називає інакше: Vita activa oder Vom tätigen Leben (Про активне життя). Там один з ключових сюжетів – це сюжет співвідношення дуже важливих понять. Але ми, переходячи в український дискурс, ми навіть не можемо це адекватно перекласти (це я кажу ще як перекладач). Ханні Арендт йдеться про радикальне протиставлення двох англійських слів power і violence. При цьому, коли вона пише цей твір англійською, вона покликається до рідної німецької і каже, що англійською power — це те, що німецькою Macht. Але хоча би здавалося, що Macht походить від німецького дієслова machen (щось робити), насправді, на думку Ханни Арент, це слово походить більшою мірою до німецького дієслова mögen (бути у змозі). Це те, що відсилає нас до Арістотелевого δύναμις, що потім перекладається латиною potentia. І Ханні Арендт радикально протиставляє як в англійській мові power і violence, так і в німецькій мові Macht і Gewalt. Це те, що дуже важко передати в нашій мові. Бо німецьке слово Macht і англійське слово power означає водночас в нашій мові і силу, і владу. Натомість слова violence і Gewalt ми перекладаємо як насильство, насилля, що є однокореневим словом із силою. Тут ми не розуміємо фундаментального протиставлення влади і насильства. І це має, до речі, дуже серйозні прояви вже у російському комуністичному тероризмі — оце повне ототожнення влади і насильства, і мені здається, що тут принципова відміннсть радикального дискурсу — байдуже, якого гатунку — чи то ліворадикального, чи то праворадикального — і ліберального дискурсу, який представляє насамперед Ханна Арендт. Праворадикали чи ліворадикали тяжіють до ототожнення влади (державної, політичної влади) і насильства, натомість ліберали намагаються протиставити ці два концепти. І це дається взнаки навіть у творі одного з головних ідеологів російського тероризму Володимира Лєніна «Держава і революція», де він просто ототожнює державу з апаратом сили. Але не він вигадує цю формулу, тому що він доволі вторинний мислитель, і більшість визначень просто краде, примітизуючи їх — бере він її в Макса Вебера, в якого ми зустрічаємо одне з перших визначень державної влади в сучасному дискурсі. Макс Вебер говорить, що державна влада є єдиним соціальним інститутом, який має легітимне право на застосування насильства. Але поміж він ставить дуже багато запобіжників: це соціальний інститут, легітимне право, отже, його легітимізував народ через інструменти представницької демократії, і державна влада не є апаратом насильства, а це лише одна з її функцій. І це дуже відрізняється від формули Лєніна, який все це прибирає і говорить: державна влада — то є насильство. Що більше насильства, то менше дежавної влади, насильство має зруйнувати державну владу, і тоді ми будемо жити в комуністичному суспільстві, де не буде ані владі, ані насильства.
Праві ж перевертають все догори дригом: якщо для Леніна зло (державна влада), для них сильна ієрархія — благо, але з максимальним насильством, тобто має бути жорстка ієрархія.
Тут дуже важлива для мене позиція Ханни Арендт в розумінні тих подій, які навколо нас нині: ми не зможемо опинитись в Кантовому світі, ми не зможемо здолати історичний світ Гегеля, якщо не усвідомимо не просто принципової відмінності, а протилежності справедливої влади і завжди несправедливого насильства. У неї є ключова формула, що насильство може зруйнувати владу, але ніколи не може її замінити. Насильство дезінтегрує суспільство, натомість влада — породження інтегрованого, сильного суспільства. Дезінтеграція суспільства, автономізація суспільства рано чи пізно призводить до занепаду влади як справедливої сили і потреби насильства, як ерзацу влади. Але насильство ніколи не замінить влади, воно владу руйнує.
Я часто показую, як Ханна Арендт стає актуальною в новітній історії України, на прикладі подій на Майдані. Перша емоція після побиття студентів — подив. У день перед тією ніччю, коли був силовий розгін студентів, вже була впевненість, що з Євромайдану нічого не вийде – на площі залишилася невелика купка молоді. На ранок ми прокидаємося в іншому світі. Влада застосувала жорстке і абсолютно невмотивоване насильство. Але таке насильство було зовсім непотрібне з точки зору ліберального дискурсу, а в логіці авторитарного дискурсу все було абсолютно нормально: що більше насильства, то краще. Згодом виявляється, що насильство тільки породжує насильство, дезінтегрує суспільство далі. Зрештою, за 3-4 місяці влади Януковича не було. Це емпіричний приклад тези Ханни Арендт: насильство може зруйнувати владу, але ніколи не може її замінити. Мені здається, що сьогодні нам дуже важливо це пам’ятати.
