Володимир Єрмоленко, філософ, доктор політичних студій, кандидат філософських наук, старший викладач Києво-Могилянської академії. Доповідь «Романтизація і деромантизація насильства» виголошена в контексті симпозіуму «Довга тінь масового насильства: приклад України, 1919–2019»
Займаючись історією ідей у Західній Європі, я завжди звертаю увагу на те, що відбувалося ще до Першої світової війни, що відбувалось у мізках людей. Для мене дуже важливий документ – французький текст двох молодих людей, які його опублікували у 1913 році під псевдонімом Агатон з назвою «Молоді люди сьогоднішнього дня». Це практично фокус-група французької молоді, якій тоді було 18–20 років. Що думали та відчували ці молоді французи? Це був абсолютно інший психологічний світ.
Якщо ми візьмемо будь-який класичний текст, що описує епоху до Першої світової війни, то знайдемо метафори на кшталт «золотий вік стабільності». І цей вік раптом руйнується у Першій світовій війні. Але ця молодь, яка входить у 1910-ті в європейське суспільство, зовсім не поділяє цінностей своїх батьків. Поняття стабільності їм нічого не говорить, воно для них нудне і нецікаве. Ці люди – фанати Ніцше і Бергсона, а також авангарду та філософії життя. А тогочасна філософія життя – це дуже специфічна річ. Ніцше стверджував, що ти можеш бути здоровим лише на межі своєї хвороби. Найкращий спосіб відчути себе здоровим – бути максимально хворим і все ж таки бути здоровим. Це люди, які цінують ризик і вважають, що найінтенсивніша точка життя – це та, де ти це життя можеш втратити. Тому ці люди з такою охотою йдуть на війну. Це той ентузіазм, який охоплює Європу в 1914 році і який нас сьогодні дивує. Я би назвав це покоління – поколінням людей, які втомилися від миру. Це втома від миру і сприймання війни як того, що виносить на поверхню саму людськість. Це дуже важливий сюжет – те, що можна назвати епохою романтизації насильства.
Коли ми йдемо до закінчення Першої світової війни – 1918/19 роки, я би звернув увагу на двох літераторів, які показують, куди далі рухається Європа в ідеях. Один письменник дуже молодий – Вілфред Оуен. Це молодий британський поет, який гине за сім днів до закінчення війни. Один із його останніх віршів – це переказ історії про жертвоприношення Авраамом свого сина. Остання фраза там про те, що до Авраама прийшов ангел, показав ягня, Авраам це ягня проігнорував, убив свого сина і половину європейської молоді. Це відчуття людей, які за чотири роки абсолютно помінялися: замість того, щоб шукати життя у точці його максимального ризику, що передбачало саможертвоприношення, ми бачимо людей, які звинувачують європейську еліту в тому, що вони принесли молодих людей у жертву.
Але є й інша лінія, і вона асоціюєтьcя з такою фігурою, як Габріеле д'Аннунціо – видатний італійський поет, який для мене є початком літературного фашизму, родоначальник багатьох фашистських символів – чорних сорочок тощо. Це інша реакція на Першу світову війну – люди, які були в окопах, вважають себе вищими за інших, які там не були. Бачимо оцю романтизацію насильства, думку, що насильство, відчуття війни, здатність бити є важливою рисою людської природи.
Мені здається, коли ми говоримо про Ганну Арендт, то не розуміємо, навіщо вона застосувала поняття банальності зла. Для неї це була атака на оце покоління, яке романтизує насильство. Вона каже, що люди, які беруть участь у механізмі насильства, нецікаві – вони є не вираженням людської природи, а банальними і нецікавими. В чому вона не права? Арендт застосовує естетичне поняття банальності до моральної проблеми зла і насильства. Коли ми підходимо до теми зла і насильства, мені здається, маємо прийняти, що воно не є ані банальним, ані небанальним. Воно може бути таким і таким. Воно може бути яскраво цікавим і тупим і нецікавим. Тільки розуміючи, що банальність є естетичною і навіть мистецькою категорією, яку застосовують до моральних речей, ми краще підійдемо до такого питання.
Для мене важливо, що ці тригери, які піднімаються перед Першою світовою війною, мають дуже довге коріння. Коли говоримо про романтизацію насильства, то можемо говорити про епоху романтизму – початок ХІХ ст., коли створюється образ привабливості зла. Мефістофель стає культурним героєм. Образ зла, який є інструментом добра, стає одним із основних культурних героїв. Це образ і Раскольнікова у Достоєвського – образ людини, яка проходить через злочин і переживає щось таке, що робить її до певної міри вищою над іншими.
Але в другій половині ХІХ ст. відбувається інший процес – він пов’язаний з тим, що на естетичну свідомість початку ХІХ ст. накладається науково-позитивістська свідомість. Люди дедалі більше говорять, що насильство є не чимось унікальним – воно абсолютно природне для людини, бо людина є твариною. Це дуже цікавий і важливий сюжет в європейській інтелектуальній історії, який походить ще з епохи ренесансу. То дуже важлива тема, бо це приводить нас до нацизму. Якщо згадати "Майн Кампф", то це постійно природницькі аналогії, теза про те, що людські раси – це як біологічні види, це боротьба за виживання і так далі. Тема біологізації людської природи, яка виправдовує насильство, – це тема не тільки ультраправих, а, в тому числі, і лібералів, прогресиських ліберальних філософів. Аргумент деяких лібералів кінця XIX ст. полягає у тому, що білі вищі раси мають право чинити насильство щодо інших саме тому, що вони прогресивніші. Тема прогресу, яка для нас є символом лібералізму та толерантності, до кінця XIX ст. означала, що ми ділимо різні групи людей за тим, здатні вони до прогресу чи ні. І тих, хто не здатний, треба знищити.
Ми не можемо підходити до насильства з поняттями банальне чи небанальне. Ми не можемо підходити до насильства з поняттями раціональне чи нераціональне. Ми не можемо сказати, що запобіжником від насильства є бути лівим, правим чи лібералом. Насильство дуже плинне, і воно розтікається між різними ідеологіями, між різними ставленнями до світу. До певної міри я боюся визнати, що насильство є чимсь природно присутнім у людині, яке постійно повертається. Коли ми говоримо про небезпеку повторення Голокосту, треба розуміти, що він не мусить повторитись у тих самих формах чи критеріях – насильство може шукати абсолютно інших критеріїв сьогодні.
Цей момент дегуманізації, який зараз відбувається, теж пов’язаний з дуже прогресивними речами. Дегуманізація сьогодні – це перетворення нас на біти інформації. Це коли ми в опоненті бачимо тільки Facebook-профіль і не бачимо людини.
