Кастанеда: геніальний візіонер чи шарлатан?

Серед дуже багатьох подій цьогорічного Форуму видавців, що викликають особливий інтерес, є й анонсована видавництвом Terra Incognita зустріч за модераторства Юрка Прохаська із докторами філософських наук, професорами Вахтанґом Кебуладзе і Тарасом Лютим, доктором лінгвістики, професором Флорієм Бацевичем. Всі четверо говоритимуть про езотеричних авторів і розмірковуватимуть над питанням, хто такі вони є: візіонери чи шарлатани?

Припрошуючи вас до цієї зустрічі (Центр Шептицького, 21 вересня, 19:00), пропонуємо нотатки з дискусії про Карлоса Кастанеду, яка відбулася між тими ж учасниками на "Книжковому Арсеналі – 2019".

Вахтанґ Кебуладзе:

Коли я почав читати Кастанеду, то у мене з’явилось відчуття дежав’ю… десь я це вже чув… і слово “намір” стало для мене підказкою. Англійською ж це буде intent/intention – і якщо його не перекладати, тоді це вже не просто слівце Кастанеди, а центральна категорія феноменологічної філософії Едмунда Гуссерля. У кінці 1990-х я був у Німеччині і мав можливість працювати у прекрасних бібліотеках, де й зайнявся такою собі компаративістикою – дослідив тексти Кастанеди у порівнянні з феноменологічними текстами Гуссерля і його послідовника Альфреда Шюца, про якого я тоді писав дисертацію. І от тоді я й сформулював для себе одну “дурнувату” гіпотезу: “А раптом Кастанеда – це феноменолог?” І відтоді багато його концептів набули для мене іншого, а саме феноменологічного змісту. Насамперед це термін “інтенція”, який приходить до Гуссерля від Бретано, Бретано запозичує його у середньовічній схоластиці, а Шюц успадковує від Гуссерля.

Це була абсолютно ненаукова гіпотеза, допоки я не побачив місток, що поєднував цих академічних німецькомовних філософів і авантюриста, мандрівника, візіонера Кастанеду. Таким містком виявився американський соціолог Гарольд Ґарфінкель, який перебував під значним впливом ідей Гуссерля і Шюца, застосовував у своїх розвідках їхню феноменологічну методологію і (увага!) був науковим керівником Карлоса Кастанеди у Каліфорнійському університеті.

Ось саме цієї ланки мені бракувало, але тепер зв’язок став очевидний: Гуссерль – Шюц – Ґарфінкель – Кастанеда.

І відповідаючи на питання, “хто ж такий Кастанеда – геніальний містик, науковець, візіонер чи авантюрист-шарлатан”, я б відповів: Карлос Кастанеда – це геніальний науковий авантюрист. А якщо згадати тут, що Гайдеґґер, який належить до тієї ж філософської традиції, називає філософію “abenteuer” (пригодою), бо справжнє філософствування – це завжди авантюра, тоді все стає на свої місця.

То у чому унікальність Карлоса Кастанеди? Він – чи не єдиний автор у світі, який створив справжній science fiction – науковими (а саме феноменологічними) методами побудував містичну, фантастичну реальність, написав фентезі, спираючись на емпіричний матеріал.

Флорій Бацевич:

Десь на початку 1990-х мій старший син приніс мені книгу “Учення дона Хуана” і запитав як лінгвіста: “Тату, а таке можливо придумати?” Я дивлюсь – якась містика, а я матеріаліст, мене таке взагалі не цікавить. Але взяв – і почалось. Далі були інші книги Кастанеди. І прочитавши весь доробок автора, я відповів сину приблизно таке: “Придумати можна все, що завгодно, але неможливо на 40 років наперед зімітувати тип письма, бо стиль може змінюватись, а письмо – ніколи” (мовознавчий термін Ролана Барта як втілення влади мови, пропущеної через індивідуальну свідомість). Водночас не можна очікувати від молодої людини, яким був Кастанеда на момент виходу першої книги, цілісності впродовж тривалого періоду творчості. Якщо уважно придивитися до його 12 книг, то ми побачимо дуже різного Кастанеду. У перших трьох книгах превалює модус розгубленості, нерозуміння. Наступні книги – модус пізнання того, що ж насправді з ним відбувається. А останні книги – просто сухий звіт, беземоційний опис фактів.

Хочу доповнити професора Кебуладзе, що Кастанеда – це лінія від Гумбольта через гіпотезу лінгвістичної відносності Сепіра-Ворфа (концепція, за якою структура мови визначає мислення і спосіб пізнання реальності) до Толкотта Парсонса з його ідеєю глосів і фремування світу. Людвіг Вітґенштайн також стверджував, що світ для нас завжди опосередкований мовою, а “границі моєї мови – це границі мого світу”. Тож їхня головна ідея: ми сприймаємо, бачимо, чуємо, трактуємо світ тільки так, як це дозволяють нам засоби нашої мови. І я як мовознавець спробував підсумувати все те, що говорить Кастанеда про мову. Тут, окрім лінії неогумбольтіанства, також прослідковуються паралелі з східними “нераціоналістичними” вченнями – йдеться про вміння зупиняти внутрішній діалог, який прив’язує нас до цього світу, фреймує його: “чого нема в мові, того нема в мисленні”. Тому Карлос Кастанеда для мене – це передусім глибинна теорія мови, згідної з якою ми можемо вийти за межі людської реальності і потрапити в світ “нагвалю” тільки шляхом зупинки внутрішнього діалогу.

Кастанеда – це дуже чесний звіт антрополога, який не розуміє, що з ним відбувається, з елементами ченелінгу і художнього тексту. Це найчесніший автор, який тільки існує в цьому світі.

Тарас Лютий:

Хотів би почати з психоделічної складової у творах Кастанеди. Тут прослідковуються французькі сліди – Артюр Рембо і Бодлер. У їхній поезіях також з’являється ідея випробування різних наркотичних речовин. А також французький драматург Антонен Арто, який подорожував до Південної Америки й експерементував із психоделіками, беручи участь у пейотних ритуалах. А також Олдос Гакслі і скандально відомий гарвардський професор Тім – Тімоті Лірі, що також експериментував, але вже з синтетичними речовинами – такими, як ЛСД. До речі, між цими двома відбувалась активна комунікація, і якось навіть Тім образив Карлоса. Втім, Кастанеді вдалося здолати свого супротивника, адже став набагато впливовішим автором у світі, досліджуючи зовсім інші психоактивні речовини.

І вже згадана феноменологія, а також етнометодологія – напрям, який був започаткований Гарольдом Ґарфінкелем. Він, здається, не був прямим науковим керівником Кастанеди, а входив до складу комісії із захисту дисертації, і щонайменше чотири рази втручався у текст Кастанеди, вносячи правки: “Мені не потрібна література, а лише голі факти”, – казав він.

Цитати Гуссерля прослідковуються у мові дона Хуана, коли він каже: “Я не можу не фіксувати реальність, але основне – утриматись від суджень”.

Є багато закидів Кастанеді. Але не всі вони слушні. До прикладу, йому закидають, що дон Хуан постає дуже різним, ніби це різні особистості, і текст нерівний. І тут від Кастанеди вимагають неможливого – писати рівно протягом багатьох років. Це неможливо, адже всі ми міняємось як особистості. Інший закид – опис пустелі, у якій майже неможливо вижити, а у Кастанеди подорожі пустелею виглядають наче прогулянки по бульвару. І коли дон Хуан говорить цитатами різних мислителів, то схоже, що Кастанеда радше брав їх із своїх мандрівок до бібліотеки, а не до Мексики. Також я бачу вплив Ніцше та ідей ніцшеанства – до прикладу, образ воїна (надлюдини?).

Вахтанґ Кебуладзе:

Ще скажу одну провокативну думку: а чому ви впевнені, що це писала одна людина? І ще варіант: людина, яка часто вживала наркотичні речовини, могла мати розлади, схожі на шизофренічне розщеплення особистості – і це, знову ж таки, виглядатиме так, ніби всі ці тексти писали різні люди.

Щодо згаданого тут Толкотта Парсона, на якого посилався Кастанеда, – засновника структурного функціоналізму, то він був другом і вічним опонентом того ж Альфреда Шюца.

Тепер поглянемо на інші концепти Кастанеди з погляду феноменології. Дон Хуан вимагає у Кастанеди “змістити точку збирання”, і це дуже нагадує мені Гуссерлівську феноменологічну редукцію, коли ми маємо змінити природну настанову (natural attitude) до світу і вийти на рівень трансцендентальної настанови. А як це здійснити, досягнути в реальних соціальних практиках?

Ось, наприклад, для Шюца дуже важливим є поняття рутини – у рутині ми постійно відтворюємо якісь соціальні практики, не усвідомлюючи їхніх сенсів. А що треба зробити, щоби зрозуміти ці сенси? Перервати рутину – і цього можна досягти через руйнівний експеримент або руйнівний жест. Що таке руйнівний жест? От іде мені назустріч знайомий з усмішкою, обіймами – а я ухилюсь і не вітаюсь з ним. Що сталось? На мене образились? – у людини починається активне сенсоконструювання. Ґарфінкель навіть давав своїм студентам схожі завдання – наприклад, жити удома так, ніби вони винаймають житло, а не проживають зі своїми рідними, і занотовувати їхню реакцію. А що робить дон Хуан з Карліто? Те ж саме – постійно провокує його, спонукає вийти з рутини (практика контрольованої дурості).

Щодо “Окремої реальності”. Мені теж це щось нагадувало. У Шюца є навіть такий текст “Множинні реальності”– для нього, на відміну від Ніцше, існує багато різних реальностей: та, у якій ми всі живемо, а ще реальність сновидінь, реальність фантазій, марень. Це вам нічого не нагадує? І ще один важливий момент – пам’ятаєте, що каже дон Хуан Кастанеді, коли той потрапив у “справжню” реальність, тобто у магічний вимір? Він каже: “Ні, не це головне. Головне – потрапити не сюди, а у люфт між реальностями (щілину між світами), у просвіт Буття – ось там ти пізнаєш істину”. І це те саме, що говорить Шюц. А також пропонує виробити новий мовний інструментарій, щоб могти описати реальність змінених станів свідомості, бо там відбувається щось геть інше – те, що не можна описати нашою буденною мовою. Але Кастанеда, на противагу Гуссерлю і Шюцу, стверджує, що сновидіння чи марення є інтерсуб’єктивними, тобто інші також можуть долучатись і співпроживати, досвідчувати разом зі сновидцем його світи так само, як ми всі разом досвідчуємо нашу звичну реальність.

Флорій Бацевич:

Ми тут говоримо про Кастанеду винятково з позиції європейської культури, європейської філософії, але зовсім забуваємо про мезоамериканську етнолінгвокультуру. І, напевно, можна було б знайти багато спільного зі східною, західною і мезоамериканською культурами.

Мій улюблений Кастанедівський концепт – це зупинка внутрішнього діалогу. Це те, що об’єднує Кастанеду з усіма східними медитативними практиками. Зупиниш внутрішній діалог – зможеш подолати те, що Олдос Гакслі називав “брамою сприйняття”. І це найголовніший його посил – позбутися тиранії мови, вийти з-під її тотальної влади над нашим розумом.