За життя вони такі, як усі. Їх не відрізнити від навколишнього середовища, поки вони є. Та коли вони відходять, ранимі, тендітні й капризні, всі про них згадують, пошановують і возвеличують. Смерть людину підносить на небувалу височінь, щоб уже розіп'ясти там навіки.
Цього року 30 жовтня, за чотири місяці, Олегові Лишезі виповнилося би 70 років. Він був старшим за мене на три роки, але молодшим на добрих десять. Такий собі невинний метелик з подивованим поглядом на світ, для якого самотність була райським затишком. Полишаючи той свій сховок, він ставав безпорадним і здитинілим.
Звісно, що коли його виключили в 1972-му зі Львівського університету, а вчився він на англійській філології, то це була для нього трагедія. Бо мусив потрапити до армії, де такі, як він, стають жертвами знущань, насмішок і принижень. З особливим смутком оповідав мені, як побачив польське видання Альбера Камю, яке возив завше з собою, в туалеті. Хтось його викинув просто в лайно. Читання книжок чужою мовою викликало в люмпена нестримну лють.
Я в цьому й сам переконався, коли робив записи в нотатнику латинкою. Сержант глибоко обурювався: що це таке? Я сказав, що вчуся англійської. Це його задовольнило. Рівень його тупості не давав змоги помітити, що це насправді українська мова.
У травні 1975 року я оселився у будиночку мого діда на Замарстинові – Перекопська, 9. Мій будинок став третім у трикутнику львівського андеґраунду. Два інших – це будинки Миколи Рябчука на Кавалерійській на горішньому Личакові і Грицька Чубая на Погулянці.
Весною 1975-го Олег повернувся з армії і оселився в мене. Мешкав він у мене рівно доти, доки не закінчувалася бульба, тоді він зникав і переселявся до Миколи Рябчука. Разом вони поповнювали харчові запаси завдяки сусідам. Коли ж Олег з'являвся у мене, то був певний знак, що і в Миколи з бульбою виникли проблеми. Крім того, Микола захопився індійською філософією і перейшов на дуже специфічне харчування: гречка або рис, але не варені, а відмочені у воді, печені ріпа, морква і буряк, бульба в мундирах. І все це без солі. У Миколи навіть у холодильнику неможливо було знайти бодай шкуринки старого сала з тієї простої причини, що холодильник був відімкнений і в ньому красувалися твори Івана Франка. Делікатний шлунок Олега витримати подібні тортури не міг.
Вуличка наша була сліпа, тут рідко можна було зачути шум авта чи якийсь інший галас. Разом із сутінками влягалося ліниве сюркотіння стрикоників у саду, замовкала й самотня ропуха, яка за дня іноді продирала голос. Тиша довкола стояла така, що навіть із кухні з-за зачинених дверей долинало цокання годинника. Мене воно не хвилювало. Зате нервувало Олега.
Можете уявити собі це неймовірно чутливе вухо поета, якого могли нервувати будики. Настільки, що він не міг писати. Врешті не витримав і виніс годинника в садок. Тепер годинник цокав самотньо у суцільній темряві комахам, заснулим птахам і вечірній росі.
Олег приволік звідкись довгі сувої паперу, який використовували в тих старовинних комп'ютерах завбільшки з шафу. Мені це теж сподобалося, і ми творили на тих сувоях, що були навіть перекладені копіркою.
Правда, Олег був дуже лінивим до писання. Писав рідко, мало, сопів над кожним рядком, бубонів його собі під ніс, ходячи по сусідній кімнаті. В результаті з'являлися сувої, заповнені безліччю малімонів, з яких прозирали рідкісні рядки.
Його вчителями в поезії були Роберт Ловел, Сильвія Плат, Томас Еліот і Езра Павнд. Цих поетів він відкрив для себе завдяки Грицькові Чубаю і розкішним польським часописам «Література на світі» та «Поезія». Ці часописи і для мене стали великим відкриттям, як і чеська «Світова література», особливо того періоду, коли там зняли цензуру.
Всі ці часописи можна було вільно читати в бібліотеці іноземної літератури, хоча там публікували й авторів, заборонених в СССР: Форсайта, Солженіцина, Дьйордя Лукача та інших.
Коли Олег читав свої вірші, то входив у своєрідний транс: заплющував очі, поринав углиб тексту і розгойдувався в ритмі читання. Здавалося, навіть землетрус не здатен зіпсувати цього настрою. Якось він почав читати свою нову поему художнику Валерію Шаленкові, той слухав, слухав, а врешті підвівся і сказав:
– Ну, ти читай, а я побіжу по вино.
Яке ж було його здивування, коли, повернувшись, він застав Олега, який продовжував декламувати поему в тій самі позі з заплющеними очима і розгойданого. Не зупинився він навіть тоді, як пролунало апетитне булькання вина у склянки.
Ми з Олегом пережили чимало веселих пригод, які я описав у книжці «Груші в тісті». Зокрема, як ми ловили раків, як влаштувалися вантажниками на книжкову базу в Стрийському парку і як намагалися заробити на прожиття.
На базі ми пропрацювали зо два місяці. Спочатку вигнали мене, потім Олега. Бо з нас були такі вантажники, як з помела скрипка. Справжні вантажники брали по кілька пачок важких художніх альбомів, а ми – заледве дві. Самі вантажники на нас і стали жалітися. Правда, ми ще, виїжджаючи в районну книгарню з книжками, примудрялися робити перепочинок десь у полі і замість того, щоб зробити два виїзди, робили один.
Що й казати: працювати нам не хотілося. Тому ми й не працювали і були безробітними. Час від часу обнишпорювали в хаті усі закапелки, визбирували порожні пляшки і несли їх на пункт склотари. Півлітрова пляшка коштувала 12 копійок, сімсотп'ятдесятиграмова – 17. Саме на ту пору якийсь ідіот видав розпорядження приймати пляшки лише без наліпок, і уявіть собі, скільки ми з Олегом мусили намордуватися, аби ті наліпки поздирати. Приймальник прискіпливо кидав оком на пляшки, які ми розпихали по ящиках, потім швиденько пробігав пальцям по їхніх горлянках, вишукуючи надщерблені – і все, що, на його думку, було браком, відставляв набік. Зазвичай той брак йому залишався, і він на ньому ще заробляв, вертаючи назад у ящики, але ми з Олегом заробити йому не давали і брак забирали з собою назад.
Навіть якщо ви дуже постараєтеся, то ніколи не здогадаєтесь, навіщо це робилося – а секрет полягав у тому, що наступного разу ми знову приносили той самий брак разом з іншими пляшками, сподіваючись на те, що приймальник, поспішаючи, проочить бодай частину бракованих пляшок. Треба сказати, наші надії частенько справджувалися.
Зараз, коли я викидаю пляшки до смітника, мені пригадуються ті комічні моменти – ех, яким же скарбом були б ці пляшки три десятки років тому.
Ми мали багато спільного. Навіть дівчат. Тобто наші дівчата були подругами, студентками консерваторії. Але в той час, як я не зациклювався на жодній дівчині, розуміючи, що не можу створювати сім'ю, не влаштувавшись на роботу, Олег цьому значення не надавав і думав, що й дівчина буде така сама не прагматична, як і він. Однак помилився. Це завдало йому страждань. А який же поет без страждань? Завдяки їм і з'явилися вірші, сповнені туги й кохання.
Чи та дівчина, яку він називав Лисичкою, читала їх?
Його непрактичність проявлялася у всьому. Навіть щодо власного здоров'я, якому він ніколи не догоджав.
Восени в Тисмениці відбудеться конференція, присвячені Олегові, вийде збірник доповідей, ще до Форуму вийде книжка спогадів, куди увійдуть і мої. Але цей есейчик я пишу окремо. Просто згадалося сонячне літо 1975 року і наша робота на книжковій базі, і наші вдивляння в пропливаючі хмари, лежачи в полі навзнак, і розмови про вічне й непроминальне. А поруч лежить водій вантажівки – мало що з того всього розуміє, але слухає, мовчить і боїться поворухнутися, щоб не сполохати двох метеликів, які сіли перепочити перед довгим летом в незвідане.
30.06.2019