Доля українського леґіонера

«Колишнього есесмана викрито в Мінесоті», «Командир есесівського підрозділу мешкає в США», «У Сполучених Штатах виявили есесівського карателя» — такими заголовками рясніли інформаційні повідомлення наприкінці минулого тижня. Йшлося про українця родом з Волині, 94-річного Михайла Каркоця, комбатанта-дивізійника.

Новинарі The Associated Press прославили себе тим, що першими вийшли на слід Михайла Каркоця, а згодом до них долучилися колеґи з інших видань, у тому польські й німецькі журналісти, котрі вже встигли «накопати», що нібито Каркоць вчинив масу злочинів проти людяності. Передовсім йому закидають причетність до каральних акцій проти цивільних поляків, зокрема в селах Підгайці, Хланів і Владиславин. Але центральним закидом щодо Каркоця є участь у брутальному придушенні Варшавського повстання.

Цікава деталь: журналістам АР вийти на Каркоця допоміг він сам, а точніше – книжка його спогадів «Від Вороніжа до Українського Леґіону Самооборони», щоправда підписав він себе як Каркоць-Вовк, адже «Вовк» було його партизанським псевдом. Книжка досить пізнавальна для тих, хто цікавиться історією Другої світової війни на українських теренах.

Свою книжку автор розпочинає 1939 роком, приходом «перших совітів». Аби уникнути служби в міліції, до якої Михайла Каркоця намагалася затягнути радянська влада, він тікає через радянсько-німецький кордон до Холмщини. Там він зголошується до німецької окупаційної влади й наймається на роботу.  Через якийсь час Каркоцю приходить повістка до військової служби.

Загалом книжка, попри свою достатню інформаційність, залишає безліч запитань. Перше з них: як йому вдалося так легко перейти кордон? А в книжці згадано, що друг Михайла переходив його навіть кілька разів без жодних для себе наслідків. Друге: як це його, не німця, взяли до служби у Вермахті? Каркоць запевняє, що завжди був українським патріотом і націоналістом. Враховуючи всю його подальшу долю, важко йому не повірити. Але можна припустити, що хтось з його батьків був фольксдойчем, що й визначило прихильне ставлення до нього німецької окупаційної адміністрації.

Сам Каракоць зазначає у своїй книжці:

«Одержав я мундир німецької армії і все інше, що було потрібне в часі вишколу, але вже з першого дня показалося, що серед маси німецьких хлопців я був одинокий українець і то ще з дуже слабким знанням німецької мови».

Автор розповідає про те, як почалася німецько-радянська війна, про свої в ній шляхи, про захоплення Києва, бої під Харковом, про те, як заслужив «Залізного хреста». Водночас він описує й побут цивільних українців під німецькою окупацію. Брутальне ставлення нової влади до місцевого населення нібито й змусило Каркоця дезертирувати, повернутися на рідну Волинь і долучитися там до партизанів-мельниківців.

Великий розділ у книжці займає опис конфлікту між бандерівською ОУН з одного боку і мельниківцями та загонами Бульби-Боровця з іншого:

«Ми знову повернулися до тієї загрозливої ситуації, яку підготовляють бандерівці — явне винищення не тільки молоді, але і руїну цілої Волині. Було важко повірити, що бандерівці допустилися до злочину братовбивства тоді, коли на нашій землі вівся пекельний змаг двох потуг з наймодернішою зброєю за поневолення нашого народу»

Михайло Каркоць не приховує своєї ненависті до бандерівського крила ОУН, засуджує всі його дії, починаючи від проголошення самостійної Української держави 30 червня 1941 року й закінчуючи погромами польських сіл:

«Бандерівська організація почала свій план переводити в життя власними силами. Почалося очищення терену від польського населення, від т. зв. комуністів, дуже часто Богу духа винних, та й своїх українців, які критично дивилися на всю безглузду бандерівську роботу».

«Такі події вже стали на порядку дня по всій Волині. Бувало, що «герой-революціонер» вистрелить із-за рогу в німця і втече, а населення залишається на поталу ворога. Врешті бандерівська «революція» почала набирати неймовірного характеру: вони почали робити відплатні акції на поляків. У висліді тих акцій спалили дві польські кольонії — Сенкевичівку і Антонівку — пізніше німці з поляками палили українські села, так, як спалили село Вихторані».

Паралельно бандерівська УПА намагалася долучити до себе або роззброїти партизанські загони бульбівців і мельниківців. Досить часто це відбувалося аж ніяк не мирно, а призводило до багатьох жертв, до вже згаданого братовбивства. Каркоць закидає бандерівцям також те, що вони найменше дбали про свій головний обов'язок — захист місцевого українського населення.

Наприкінці 1943 року, опинившись у практично безвихідній ситуації, що виникла на Волині, коли доводилося шарпатися між німцями, поляками, радянськими партизанами й бандерівцям, загін Михайла Каркоця вирішив піти на співпрацю зі Службою безпеки ІІІ Райху. Німці, у яких після Сталінграду, Курської дуги й поразки в Північній Африці кожна лояльна людина стала на вагу золота, охоче прийняли цю пропозицію.

Служба безпеки дозволила сформувати Український Леґіон Самооборони, призначивши для нього німецьких кураторів — гауптшурмфюрера СД Асмуса і шарфюрера СД Раулінґа. Чи брав участь Леґіон у каральних акціях в польських селех? Про це у книжці нічого не написано, автор лише описує, як леґіонери воювали з АК, захищаючи від польських партизанів українські села. Суто теоретично ми не можемо відкидати, що за наказом своїх кураторів мельниківці могли провести каральні акції у польських селах. Але не можемо й стверджувати.

А от щодо Варшавського повстання, то тут майже впевнено можна сказати, що Український Леґіон Самооборони до його придушення не має жодного стосунку. Задокументована історія УЛС вказує, що його спершу кинуто на боротьбу з радянськими диверсантами в Карпатах. Потім його відрядили на терени нинішнього Підкарпатського воєводства Польщі. Якийсь час леґіонери дислокувалися під Краковом.

Плутанина з Варшавою могла статися через те, що дуже ненадовго командувачем леґіону було призначено колишнього полковника УНР, а на той момент генерала Петра Дяченка, який справді причетний до придушення повстання. Але тоді Дяченко вже не мав жодного стосунку до Леґіону, а з польськими повстанцями боровся на чолі українського поліцейського батальйону Schutzmannschaft-31.

УЛС тоді вже перебував на шляху до Балкан, куди його кинули для боротьби з партизанами Йосипа Броз Тіто. Цікава деталь: у Югославії леґіонери заприязнилися з четниками генерала Драгомира Міхайловіча, що воював і з Тіто, і з німцями. Саме на четників, яких підтримували США і Велика Британія, мельниківці покладали великі надії, плануючи з їхньою допомогою перейти на бік альянтів. Але цим планам перешкодила дивізія «Галичина», яку теж кинули на боротьбу з тітовськими партизанами. А вже в березні 1945 року німецьке командування дозволило дивізії «Галичина» перетворитися на Першу українську дивізію Української національної армії й збирати під своє крило всі бойові українські підрозділи.

Дивізійники не дали леґіонерам податися в четники. Леґіон влився у дивізію, а Каркоць став командиром однієї з рот. Повоювати з Тіто їм теж не судилося, оскільки мадяри перейшли на бік Червоної армії, відповідно відкривши їм шлях на Балкани. Тож дивізію кинули затуляти дірку у фронті.

Тут варто визнати, що план союзництва з четниками не приніс би леґіонерам жодного зиску. Адже під кінець війни альянти остаточно зробили ставку на Тіто, зрадивши генерала Міхайловіча. Той партизанив ще й після закінчення війни, не захотів полишити батьківщину й загинув 1946 року.

А рота Каркоця завершила свій бойовий шлях в австрійському містечку Фельдбах, де вона якийсь час стримувала наступ радянського війська, закріпившись у тамтешній фортеці. Зрештою Михайло Каркоць оголосив воякам: усім дякую, усі вільні. Далі була Баварія, Мюнхен, табір переміщених осіб. А потім — пароплавом за океан до США, подалі від зруйнованої війною Європи й окупованої більшовиками України.

В Америці Михайлові Каркоцю таки довелося порушити закон — збрехати службі натуралізації, що, мовляв, у бойових діях участі не брав, працював собі мирно протягом цілої війни.

Чи міг він сказати правду? Теоретично так, адже до США, Канади, Великої Британії, Арґентини, Австралії прибуло чимало колишніх дивізійників, які здобули громадянство й незле собі малися. І то цілком леґально, створюючи власні комбатантські клуби й братства, видаючи газети, провадячи акції-спомини славних бойових подій. Ніхто з правоохоронців ні США, ні Канади, ні тим більше Арґентини до них не мав жодних претензій.

Тому досить дивною на перший погляд видається ота метушня навколо «виявленого есесмана». Але варто згадати старе добре криміналістичне правило: is fecit cui prodest — скоїв той, кому вигідно. Надто вже багатьом «сильним світу цього» вигідно виявляти таких Каркоців.

Передовсім Москві, яка докладає маси зусиль і коштів для дискредитації всього українського. Галас навколо ще одного «українця-карателя», по-перше, відволікає світове співтовариство від проблем у самій Росії, по-друге, слугує перешкодою для європейської інтеґрації Києва, по-третє, дозволяє Кремлю зміцнювати свою політику пам'яті, наріжним каменем якої є «героїзм радянського солдата у Великій вітчизняній війні».

Вигідно це й Польщі, яка, відзначаючи 70-у річницю Волинської трагедії, намагається акумулювати проти українців якомога більше закидів, аби, з одного боку, вимагати від них каяття, а з іншого — інструменталізувати події 70-річної давності для здобуття актуальних політичних дивідендів.

Не менше користі здобувають і німці, які останніми роками зі шкіри пнуться, аби тільки поліпшити своє реноме у часи Другої світової війни. Що більше буде виявлено таких, як Каркоць, то більше підстав поділити з іншими націями свою провину за Голокост і розпалювання світової війни.  

Прикро в цій ситуації, що стару 94-літню людину, щирого українського патріота, вже не залишать у спокої. Почнуться різні слідства, допити, підозри, звинувачення, як це було з наглядачем у концтаборі Іваном Дем'янюком. Німецький суд прямої провини Дем'янюка так і не виявив, проте його засудили, хоча й умовно, залишивши його на волі. Та всі судові процеси відібрали у нього можливість прожити у спокої останні дні свого життя.

19.06.2013