На початок зізнаюся, що нав’язую до назви монографії Сергія Єкельчика про політику пам’яті у пізньому СРСР цілком свідомо. І власне тому вважаю своїм обов’язком, перш ніж приступити до оповіді, відкликатися до автора первісного формулювання.
Нагодою для цього, на жаль, стають події довкола майже сторічного ветерана Дивізії “Галичина” Ярослава Гуньки, якого було запрошено у канадський парламент і вшановано як “того, хто воював проти росіян”. Утім, справа закінчилася протестом єврейських організацій, вибаченням прем’єр-міністра Джастіна Трюдо і навіть відставкою спікера парламенту.
Олеся ІСАЮК
Центр досліджень визвольного руху
Національний музей-меморіал “Тюрма на Лонцького”
Утім, не все так просто й однозначно. Насамперед ця історія, звісно, про черговий тур хронічного непорозуміння досвідів Заходу і Сходу в європейському сенсі, яке випливає з разючої і болісної різниці того досвіду. Передусім у питанні можливостей вибору і його ціни.
Якщо дуже спрощено — умовний мешканець Заходу вибирав між колабораціонізмом, “просто життям” і опором. Й об’єктів вибору було два — окупант і власна Вітчизна. Плюс до того були непогані шанси щасливо “пересидіти” нацистську окупацію (якщо, звісно, ти не був євреєм).
Натомість на Сході, який у цьому випадку починається з західних кордонів Польщі, все було значно складніше і страшніше — вибір був між совєтським тоталітарним режимом, нацистським тоталітарним режимом і власною нацією. Причому ціною помилки була смерть, і часто не тільки твоя — як нацисти, так і комуністи з задоволенням практикували колективну відповідальність. За переховування єврея всій родині рятівника загрожувала смерть. За притулок “ворожим” партизанам село могло бути спалене (якщо це нацисти) або спалене, а всі мешканці вивезені в Сибір, куди старі, хворі та діти зазвичай не доїжджали (якщо це “совєти”, тобто комуністи).
Причому варіанта “відсидітися” майже не існувало: совєтський тоталітаризм визнавав злочинним саме перебування на окупованій території, а для нацистів слов’яни були “нижчою расою”, дискримінованою апріорі.
Одне слово, вибір треба було робити у будь-якому разі. Зазвичай цей вибір був не “за”, а “проти кого”. Тобто у Червону армію добровільно йшли ті, хто ненавидів нацистів більше за більшовиків, а в Дивізію — ті, хто ненавидів більшовиків більше за нацистів.
Це якщо вибір був. Бо його могло й не бути: у 1943–1944 роках до Червоної армії гребли всіх, не переймаючись такими “дрібницями”, як військова підготовка, вік, стан здоров’я, кількість дітей і навіть наявність озброєння для новобранців. Це вилилося у “чорносвитників”, які тисячами полягли під німецькими кулеметами.
І якщо дивитися з точки зору сучасних стандартів (що більшість і робить із гідною кращого застосування послідовністю), більшість виборів того часу були однаково морально огидні. Саме це не в останню чергу провокує інколи, видається, справдешню глухоту Заходу до досвіду Східної Європи. У досвід Заходу вкрай погано вписується масове зґвалтування німкень, доказом чого є долі тих, хто все ж зважувався оприлюднити свої жахливі пережиття. Що вже казати, наприклад, про випадок Юрія Шевельова, якого окрикували колаборантом за кілька цілком аполітичних статей в окупаційній газеті — а тим часом написання цих статей було чи не єдиним для нього способом роздобути хоч якісь засоби для прожиття у голодному і холодному окупованому Харкові, де нацисти влаштували справжній голод узимку 1941–1942 року.
Повоєнній Європі було вкрай складно пояснити, цитуючи Івана Багряного, “чому я не хочу вертатися в СССР?” і що там загрожує людині просто за несанкціонований виїзд за межі “республіки робітників і селян”. Навіть не так — самовільно вибратися за межі країни було фактично неможливо, навіть для виїзду за межі рідної околиці потрібна була довідка з сільради чи якесь скерування. Селяни у совєтському союзі отримали паспорти тільки у 1970-х. Щось подібне у принципі не налазило на голову Заходу.
Прикладів можна навести море. І їх сукупність творить страхітливу реальність Східної Європи, яка досі не відрефлексована до кінця навіть нею самою. З двох об’єктивних причин — страхітливість і той факт, що ресурс, який міг би піти на осмислення хоч якої жахливої реальності, знадобився на виживання у межах переможного совєтського більшовизму. “Як ми пережили комунізм і навіть сміялися” — назва книги Славенки Дракуліч сильно резонує в цьому контексті з українським “сміятися, аби не плакати”.
І тут варто нагадати кілька трюїзмів, які вже були повторені стільки разів, що, мабуть, годі дошукатися первісного автора. Перший із них — Росія активно використовувала пам’ять про нацизм, всіляко виставляючи себе основним (а то і єдиним) переможцем над нацизмом і на підставі цього вимагаючи особливого до себе ставлення. А також використовувала цю пам’ять для дифамації національних рухів.
Другий — серед західних суспільств поширений страх перед Росією. Сформувався він, значною мірою, ще з півтораста років тому. Його джерелом стали дві такі різні сили, як учасники визвольних повстань східноєвропейських народів (ті, кому вдавалося пробитися хоча б на території сусідніх імперій, приносили з собою відомості про каральні практики “великої Росії”) та євреї — здається, практично всі хвилі еміграції на Захід та в Америку на межі ХІХ–ХХ століть були спровоковані не чим іншим, як сумішшю хронічної дискримінації з усіма її смугами осідлості та погромами, які досягли свого апогею завдяки бурхливій діяльності “Союза русского народа”.
Якщо комусь хочеться заперечити кількома іменами багатих і відомих євреїв, не поспішайте. Один дрібнесенький факт: прем’єр-міністр Російської імперії Сєргєй Вітте не міг прибути на двірські заходи як належало, з дружиною, бо та була єврейкою. Причому справи абсолютно не міняв той факт, що вона охрестилася, аби вийти заміж. Кажучи прямо, з точки зору писаних і неписаних законів “вищого світу” Російської імперії приналежність до євреїв автоматично означало дожиттєве обмеження в правах. У кращому разі. А саме тоді на повну силу розгорнув свою діяльність “Союз русского народа”.
Після всього цього відбулася революція і громадянська війна у Росії паралельно з агресією більшовиків проти всіх національних держав, до яких реально було дотягнутися. Події 1917–1921 років викинули на Захід сотні тисяч людей, кожен з яких розповідав щось, що просто-таки не вкладалося в голові. Потім пішли мемуари і свідчення. Треба визнати — на цьому непогано паразитував нацизм, і саме цим страхітливим досвідом визначалися часткові симпатії східних європейців до Гітлера. Коли за кілька місяців стало повністю зрозуміло, що таке нацисти на практиці, у більшості включився принцип “вижити між двома монстрами”, який диктував оцінювати ситуацію й ухвалювати рішення з точки зору того, звідки була більша загроза. І якщо є бажання зрозуміти логіку, в тому числі добровольців до Дивізії, то цей момент слід враховувати неодмінно.
Утім, повертаючись до Росії. Наступний етап страху — це була Друга світова війна. Особливо тут дісталося німцям: з одного боку, їм довелося пережити хвилю мародерства і зґвалтувань у 1944–1945 роках, з іншого — хвилю шоку після примусових екскурсій концтаборами і переглядів відеодоказів жахіть нацистів, ще з іншого — східні німці стали жертвами сталінського терору у 1946–1953 роках, аналогічно до соціалістичних Польщі, Чехословаччини, Угорщини. І на завершення — вони були повністю позбавлені можливості проговорити свій досвід якось інакше, як у контексті каяття. Будь-яке нагадування про те, що, попри всі злочини нацистів, масове зґвалтування німкень і масові репресії за класовою ознакою теж були злочином, тут же зустрічалося зі справедливим обуренням — “як, злочинець сміє вимагати прав?”
До того ж, Друга світова допомогла врятуватися з совєтського “раю” черговим мільйонам. І вони почали писати спогади та складати свідчення. Серед них — українець Віктор Кравченко і єврей Юлій Марголін: перший писав про Голодомор, другий — про концтабори. Процес, який почався з позову Французької компартії до Кравченка, вилився у парад свідчень про реалії більшовизму. Адвокат Кравченка Жорж Ізар задля доведення правоти свого клієнта, котрий стикнувся із агресивним нерозумінням, що перейшло в справдішнє цькування, кинув клич серед сотень тисяч “переміщених осіб” з України — і суд побачив сотні свідчень про пережите жахіття. На суді свідчила німецька комуністка Маргарет Бубер-Нойман, яка пройшла і нацистські концтабори, і ГУЛАГ.
Єврей Давид Руссе зумів зібрати достатньо свідчень про ГУЛАГ, аби завдяки своїй та інших колишніх в’язнів Третього Райху експертизі здобути право існування на Заході самому поняттю “ГУЛАГ”.
Зрештою, у ті ж роки Іван Багряний пише фактично автобіографічний “Сад Гетсиманський”. З’являються тексти поляків Юзефа Чапського і Густава Герлінга-Грудзінського...
І на завершення майже пів століття весь світ жив у страху потенційної ядерної війни. Тут скажу одне — плани ядерної інвазії в СССР існували й були чітко прописані погодинно. Згідно з ними, у перші ж години потенційного совєтського наступу на Західну Європу вся Німеччина мала б згоріти у ядерному полум’ї, крізь яке мав би розвиватися наступ совєтської піхоти. Що це за жах — рекомендую почитати свідчення тих, хто вижив під час “випробувань” на Тоцькому полігоні у 1954 році. І цей страх ще підсилювало усвідомлення: ця грізна сила вже якось здолала чудовисько, яке реально загрожувало існуванню європейської цивілізації і в свідомості європейців залишилося як найбільша з можливих загроз.
Після такого огляду зайве й казати, що боятися було чого. Не в останню чергу цей страх стимулював різноманітні політики розрядки і стримував західні уряди від підтримки як східноєвропейських країн узагалі, так і України зокрема. Він, без сумніву, зіграв свою роль також у політиці перезавантаження, яку проводив президент Барак Обама. А вже про те, що весь цей комплекс з провини і страху мав не менший вплив на “східну політику” Німеччини, ніж фінансові інтереси німецьких фірм, написали і без мене, причому неодноразово. Зрештою, це не нове в європейській політиці — перед Другою світовою війною політика умиротворення агресора базувалася саме на страху повторення великої війни. А після Другої світової Східну Європу віддали Сталіну — і тут, певне, найточнішим діагнозом буде фраза з польської пісні на тему “...nie chcieli drażnić Stalina” (не хотіли дратувати Сталіна, — О. І.)
Цей страх — і це третій трюїзм з оголошеного мною списку — почав спадати тільки після перших переконливих перемог української армії. Українці не мали куди відступати, тож — вкотре за століття — вирішили битися. І таким чином показали світові, що Росія не є нездоланним монстром. На доказ цього — очевидний прогрес у питаннях постачання озброєнь Україні та позбавлення Москви фінансових важелів і можливостей заробітку. Можу тільки побажати дотиснути до кінця, бо цього вимагає голос мільйонів замучених, і не лише українців.
Утім, якщо всі наведені обставини поєднати в одну систему, то історія Ярослава Гуньки (та й не лише його, якщо вдуматися) набуває зовсім іншого забарвлення.
Скидається на те, що Росії (використовуючи цілком закономірну зневагу до нацизму і його засудження з одного боку та фактичне незнання Заходом реалій сходу Європи у роки тої ж Другої світової війни) вдалося-таки створити ситуацію “вивченої безпомічності”, коли найменша підозра на не те що співпрацю з нацистами, а просто формальну приналежність до структури, утвореної в період Третього Райху, змушує тут же кенселити запідозреного, не намагаючись розібратися у конкретній ситуації й ігноруючи навіть власні писані установки та рішення. В даному разі йдеться про рішення Нюрнберзького процесу та висновки канадської комісії Дешенна.
Саме ця поспішність, з урахуванням все ще не прорефлексованого і не завжди усвідомленого страху перед Росією, навіває думки, що річ не лише в огиді до нацизму чи факті “переможності” тоталітаризму, а й у дуже насправді природному, хоч нітрохи не шляхетному бажанні відгородитися від терориста, виіншувати тих, кого бажає знищити терорист. В інерції страху, яка спонукає накидатися гуртом на одного, геть забувши про те, що серед європейських цінностей зазначені як гуманізм, так і обов’язок вислухати звинувачену сторону. Нагадаю принагідно, що обидві якості старанно знищувалися обома тоталітаризмами включно з їхніми носіями.
Ефект від такого “управління страхом” працював, зрозуміло, і на такому важливому для імперії полі, як комунікація України та її прямих месиджів світові. Тут варто нагадати, що інформаційний вакуум навколо України СССР та Росія підтримували штучно. Після того, як були фізично винищені ті, хто міг говорити зі світом напряму (тут ідеться про Розстріляне відродження та переслідування по всьому світу легітимних керівників Української Народної Республіки 1917–1921 років), голоси всіх інших звучали строго дозовано. У 1970–1980-ті роки ті, чиї твори виходили на Заході, мали суттєво більші шанси на тривалий вирок. А тих, хто зумів вирватися на Захід, позбавляли голосу і легітимності, шельмуючи як “колаборантів” та “співучасників Голокосту”. Прецедентів вистачає: історія з Теодором Оберлендером і “Нахітґалем” у 1959–1960 роках, у ході якої зробили “нациста” з Романа Шухевича; звинувачення Юрія Шевельова у співпраці на основі кількох публікацій у офіційній окупаційній газеті Харкова; “список Ганусяка”, на основі якого розпочали справу Дем’янюка, докази у якій вельми сумнівні й мають “московський слід”; зрештою, події навколо комісії Дешенна, на висновки якої зараз покликаються українці.
Імперії треба було, щоб українці замовкли й нарешті стали для світу “ще одними росіянами”. Політика маніпуляції травмою війни, провиною і страхом працювала також і на іншування українців й інших східноєвропейських націй, які Росія хотіла втримати у своїй орбіті. І зусилля, як свідчить тотальна фактично майже відмова розбиратися у деталях конкретної ситуації (в даному разі — навколо Дивізії “Галичина”), виявилися достатньо успішними.
Усім цим імперія намагалася виправдати, усправедливити й узаконити своє панування над Україною зокрема та над Східною Європою у цілому. Зворотно, остаточний успіх імперії у дифамації українців як нацистів загрожував і загрожує українцям втратою легітимності їхньої державності та згодою світу на передачу України у сферу впливу Москви. Чим загрожує така сфера впливу — добре видно з долі кількасот корінних народів Росії, які існували ще сто років тому і на сьогодні зникли.
Подальший наслідок такий, що охочий розібратися у перипетіях історичної долі українців під час Другої світової війни, а зокрема в українсько-єврейських відносинах, буде змушений мати справу також з проблемами, пов’язаними з контекстом російського імперського панування у регіоні.
Цю необхідність, хоч з іншого і вужчого приводу, на Заході блискуче сформулював німецький історик Кай Струве у передмові до українського видання його монографії про насилля над євреями улітку 1941 року, яке є одним з тригерних епізодів проблеми “українці, євреї та колаборація”: “...при цьому беруться до уваги лиш кілька днів і тижнів літа 1941 року. Для подальших досліджень потрібне системне вивчення місцевого контексту й конкретної обстановки за більший відтинок часу: після вересня 1939 року, тобто за радянської влади, у міжвоєнний час, а, може, і в більш ранні часи”.
У цих словах — основна суто методологічна помилка аналізу не лише окремих епізодів українсько-єврейських відносин, а й ряду інших питань, пов’язаних із перебігом Другої світової у Східній Європі. Самі собою дослідження погромів, переслідувань, моделей поведінки місцевих у контексті Голокосту дають інформацію суто про перебіг подій, залишаючи тлумачення на волю читача. Не треба бути спеціалістом, аби розуміти, що це тлумачення буде базуватися на колективному та власному інтелектуальному досвіді читача. У даному конкретному випадку це призведе до уявлення, начеб велика частина українців — антисеміти, а вже точно ними є ті, хто у той чи інший спосіб брав участь у діяльності організацій та структур, організованих нацистами. Адже колективний досвід західної людини підказує, що можна було просто пересидіти і що в окупаційні структури йшли часто таки ті, хто мав щось спільне у своїх переконаннях з нацистською ідеологією. Тоді як у Східній Європі опції “пересидіти” для багатьох просто не існувало, а неправильний вибір міг коштувати тобі життя майже зразу.
Що ж до дій щодо євреїв, то тут, за заувагами ряду дослідників, знов-таки маємо справу з мотивацією “проти кого” — місцеві чинили насилля над євреями не тому, що ті були євреями (як це було у випадку нацистів), а вважаючи їх агентами комуністів — а ось уже тим мав що пригадати майже кожен.
І якщо слідувати далі логіці пропозиції професора Струве, то аби зрозуміти і — головне — усвідомити на суспільному рівні, доведеться таки справді копнути глибоко. Треба буде розбиратися не лише з механізмами, які визначали відносини між українцями і євреями, а й досліджувати загальну картину міжетнічних взаємин у Східній Європі. Не вдасться уникнути у процесі аналізу національної політики Російської, Австро-Угорської та Німецької імперій, де дискримінацій і методології “розділяй і володарюй” було аж занадто. Не вдасться обійти дослідження про принципово імперський характер Росії. Неуникненною буде розмова про те, як так сталося, що у злочинах імперій поневолені нації звинувачують взаємно себе самих. Як і розмова про те, як імперії доклалися до розпалювання та поглиблення міжнаціональних конфліктів.
Доведеться засвоїти, що справжній вибір між двома імперіями — це завжди про власне виживання і про спробу уникнути тієї імперії, яку вважаєш більшою загрозою для себе особисто.
Власне десь там ми прийдемо також до відповіді на одне з найболючіших запитань, яке незмінно виникає при кожному обговоренні подібних випадків, — чому досі у свідомості колективного Заходу не урівняно нацизм і комунізм. Ніде правди діти — таке зрівняння пробивається майже повністю завдяки зусиллям східноєвропейських країн і наразі ще не надто глибоко проникло у свідомість Заходу. Причина ж комплексна — точніше, у тому, як болісним спадком як Заходу, так і Сходу, помноженим на брак інформації, маніпулювала Росія у всіх її іпостасях.
Названі проблеми — це мала частина безлічі надзвичайно болісних запитань, у процесі пошуку відповіді на які доведеться повертатися в моменти страху, болю, ганьби і приниження. Всім. Альтернативою є найлегший, але й найлицемірніший шлях знайти “єдиного винного” серед тих, хто програв на попередньому етапі. Дзеркалом якого є драма Ярослава Гуньки.
29.09.2023