(Історичне оповідання)
Тарас Павленко, найбагатший купець у Лубнах, повернувся з крамниці в хату. Дома застав жінку й дочку. Обидві поралися коло вечері.
— Де Андрійко? — спитався він у жінки.
— Приходив до нього сотниченко й обидва пішли кудись — відповіла жінка.
— Біда мені з Андрійком! Ніяк не можу його наклонити, щоб став за прилавком та привчався купецтва — говорив Тарас.
А жінка на те:
— Не має він хисту до купецтва, його книжка, наука манить.
Тарас не відповів на те нічого. Важко сів на ослін й думав.
Думки понесли його в минуле, в його юнацькі роки.
Тарасів батько, лубенський сотник за гетьмана Данила Апостола. Коли Тарас скінчив київську академію, батько бажав вислати його за границю на дальшу науку, щоб потім віддати його на службу в гетьманську канцелярію. "Там зможеш стати генеральним старшиною! — заохочував. Але молодому Тарасові не те в голові було. Він день-удень сідлав коня та їздив вулицями Лубень. А раз збирався за місто, в степ.
Їхав уздовж річки Сули, задуманий. Нараз кінь зупинився, щоб напитися води. Тарас кинув зором довкола й побачив на степу другого коня, що пасся. А в траві лежала дівчина грілася до сонця. Грілася видно, після купелі, бо була тільки в спідниці, а горішня половина тіла була гола.
У Тараса живо забилося серце, він пізнав, це Домка, дочка купця Куща.
Його кінь заіржав до Домчиного коня. Домка підвела очі й побачивши юнака, нагло зірвалася з місця, накинула на себе сорочку та скочила на коня.
— Домко — закликав Тарас — стривай! — і завернув коня до неї. Але дарма! Вона вже мчалася наперед. У Тараса в цей мент вступив якийсь дикий дух. Він стиснув коня ногами та скочив за дівчиною.
Домку Кущівна знав він змалечку, а тепер, як вернувся з Києва, заходив нераз у їх крамницю. Вона тепер розвинулася в пишну кралю, та вдачею ще далі дитина, така недоторкана й холодна. Коли він приходив, заледве гляне на нього холодним поглядом і тільки. Але Тараса ця холодна дівоча вдача невинність ще більш приваблювала. І тепер ця її втеча додала йому вогню. Почалася погоня степом. Шуміла висока трава, хилилися барвисті квіти, а два вершники гналися один за одним — дівчина попереду, а за нею козак. Тарас очманів від радощів погоні. Зором слався за Домкою. Вона, схилена сильно наперед, держалася кріпко коневої гриви та що сил підганяла коня.
Тарасів кінь був швидший і все більше наближався до дівчини. Ось уже він побіч неї. Домка в розпачі хотіла завернути, але кінь станув дуба й дівчина перекинулася в траву. Тарас скочив з коня її був уже біля неї. Та вона вже схопилась і щодуху бігла наперед себе. Тарас пустився за нею. Може чверть години бігли так обоє, аж вона зачепила ногою і впала долілиць.
Він подався до недалекого джерела, начер у свого кухлика води і подав їй. Вона пила слухняно, а потім лягла знову та приглядалася йому. А він у розхрістаній сорочці й розбурханим волоссям, бо кобеняка й шапку зразу був скинув, мав вигляд свіжий, юнацький, мужеський.
І Тарас дивився на дівчину. Тепер уся дикість у нього кудись зникла й на її місце спливала м'якість, ніжність. Він легенько торкнувся її руки, немов боявся, щоб вона від доторку не зникла. Аж коли побачив, що дівчина не бере руки назад, нахилився й поцілував її в уста. Домка, легко неначе пробуючи, й собі поцілувати його.
А він сказав:
— Люблю тебе, будеш моя!
І підвівся, випрямився, глянув на голубе небо й на зелений степ. І здавалося йому, що синява неба сплила в його душу й він злився в одне ціле з небом і зо степом рідним. Був такий щасливий!
І тепер статочний купець Тарас Павленко всміхнувся до своїх спогадів: молодість, буйність. І глянув на жінку й дочку! Жінка, Домка його й тепер ще краля, хоч інша, як тоді, але шіснадцятилітня донечка викапана мати зперед вісімнадцяти років.
І сказав Тарас до жінки:
— Нема що Домцю! Коли Андрійко не має хисту ні охоти до купецтва, то хай іде туди, куди мій батько готовив шлях мені.
— А ти пішов своїм — засміялася Домаха. І вона пригадала свій двобій з Тарасом. І додала поважно:
— А до крамниці ми знайдемо когось, поведе її наш зять.
— Правда твоя! — признав Тарас.
Через кілька днів Андрійко з сотниченком їхали в київську академію, а коли скінчили її, ясновельможний гетьман вислав їх на дальшу науку за границю. Андрійкова ж сестричка віддалася за купця.
[Рідна земля, 09.06.1944]
09.06.1944