Соцмережі, політики, медіа: хто вбиває довіру?

Головний редактор “Українського тижня” Дмитро Крапивенко на конференції  "Digital-комунікації в епоху постправди: реалії та виклики" – про те, чому люди не довіряють медіа, політика медіатизується, а технологічні гіганти потребують чітких правил гри.

 

Ми живемо в добу небезпечних узагальнень. Хто з вас не чув про те, що всі політики погані? У нашому суспільстві це стала думка: "Всі політики погані, всі депутати погані, вони всі – одна банда". Звідки це береться, зрозуміти не складно. Справді, у Верховній Раді чимало аморальних людей – це можна перевірити через фактчекінґ. Але чи є це достатньою підставою для таких узагальнень? Стигматизація, приписування особам чи групам людей особливостей, якими вони можуть не володіти, є небезпечною. Наприклад, твердження, що всі люди зі сходу – сепаратисти. Це вельми небезпечне узагальнення, адже ми знаємо багатьох людей із цього регіону, які взяли участь у боротьбі, і деякі з них загинули.

 

Після подібних узагальнень щодо політиків усі перекинулися на медіа: всі журналісти продажні, їм не можна вірити. Чому це відбулося? Справді, в журналістиці є корупція, проплачені матеріали. Але чи достатньо цього для узагальнення та для того, щоби не вірити медіа взагалі?

 

Наступним етапом після узагальнень є ненависть. Починаємо думати, що ми всіх політиків ненавидимо – повбивали би, проголосуємо й за коня Калігули, аби не професійного політика. Що ЗМІ ми не будемо читати – але читатимемо у мережі що завгодно, аби воно не мало відношення до ЗМІ. Наслідком цього є втрата довіри до політиків, до медіа й один до одного, врешті-решт. Люди починають вірити будь-чому, що приходить із соцмереж: інформації, що щеплення шкідливі, що світом правлять масони тощо. Відтак ми скочуємося до “нового середньовіччя” (термін, вигаданий Текстами) – етап, коли незнання стає панівним у суспільстві. Прикро, що в добу високих технологій, коли не треба йти в науку до п’яного дяка, а можна займатися самоосвітою, продовжують перемагати ретроградні речі.

 

Розі Спінкс у своїй статті "Доба інфлюенсерів пройшла свій пік, настав час для ледацюг" пише, що доба інтернет-інфлюенсерів зараз пікова, проте далі можливий спад. Мета таких інтернет-інфлюенсерів не стільки впливати на свідомість, скільки просувати конкретні товари. Один із прикладів – Кайлі Дженнер, яка потрапила на обкладинку Forbes як наймолодша мільярдерка у світі. Серед її брендів є фільтри в інстаграмі, а вона сама – найпопулярніша за підписками блогерка в цій соцмережі. Зараз багато зірок стають амбасадорами певних брендів, і вважається цілком прийнятним, що вони ототожнюють себе із брендом і навпаки. Як пише Розі Стінкс, гуру, які розповідають нам про вищість духовності світу над світом матеріальним, на якомусь етапі стають амбасадорами Unilever і рекламують чай.

 

До останніх виборів політтехнологи українських штабів вважали, що основою успіху є лідери громадської думки: на них треба спиратися. Добре, коли вони є політичними однодумцями, але когось можна і купити, як показує досвід української, і не тільки української, політики. Однак кейс Володимира Зеленського показав, що можна перемагати на виборах без громадської думки – тобто бути тим самим інтернет-інфлюенсером: працювати технологічно з соціальними мережами позитивними меседжами, і це може забезпечити політичний капітал. Видається, ніби лідери думок почали виходити з моди. Чому? Бо довіра до всіх падає, а люди готові симпатизувати котикам з мережі.

 

На останньому Медіаконгресі у Відні обговорювали те, що вже не так потрібні newspaper, адже архаїчні газети на папері вже давно мають бути оцифровані, а також те, що потрібні viewspaper. Потрібні медіа, що транслюватимуть певні погляди. Побутує міф, що медіа мають відображати дійсність, мають бути відсторонені від усього. Як ми кажемо, "5 хвилин Гітлеру, 5 хвилин євреям" – це ніби і є справжня журналістика. Та це велика помилка. Медіа повинні мати світоглядну позицію та відображати її. У світі відбувається ідеологічна сегрегація медіа – було б чудово, якби вона відбулася до кінця і в Україні.

 

Арт-середовище і політика ніколи не існували в окремих світах. В українській реальності з 90-х років і донедавна політика диктувала умови шоу-бізнесу: для концертів “наймалися” різні виконавці, які їздили по різних регіонах та агітували за певного політика. Дебати на стадіоні – це приклад того, як шоу-бізнес диктує політиці свої правила, і Петро Порошенко був вимушений прийняти цей виклик. Форма починає домінувати над змістом. Це доволі небезпечне явище, породжене начебто нездатністю сучасної людини сприймати складну інформацію. Кажуть, що про Аушвіц треба розповідати в коміксах – мовляв, людині емоційно важко дивитися документальні фільми. Натомість міні-серіал НВО про Чорнобиль, що має найвищу оцінку серед усіх серіалів компанії, не належить до тренду спрощення. Тривожно, що знання людини можуть обмежитися тільки коміксною формою.

 

Так само, як капіталізм XIX сторіччя відрізняється від сучасного, будуть відрізнятися і техногіганти сьогодення та майбутнього. Два століття тому працедавець міг бути абсолютно нечутливим до соціальної чи гендерної політики, навколишнього середовища тощо. Політика унормування діяльності технологічних гігантів, встановлення правил національними чи наднаціональними урядами – це позитивний процес. Адже некерованість, всемогутність технологічних гігантів становить небезпеку. І компанії самі зацікавленні у встановленні правил, адже вони є не тільки причиною проблем, а й жертвами – наприклад, у ситуаціях із падінням ринкових цін на акції. Коли дійде до точки, де будуть зацікавлені і уряди, і власники компаній, тоді правила гри на цьому ринку стануть більш зрозумілими. Наприклад, для України, яка перебуває в процесі боротьби з фейками та ботофермами.

 

Колись вважалося, що швидка їжа – це кльово, нею можна нагодувати цілий світ. Зараз же тренд на slow food – можливість неспішно приготувати та свідомо спожити свою трапезу. Згідно з дослідженням YouGov-Cambridge Globalist Project про рівень довіри громадян до соцмереж і до медіа, в розвинутих країнах (США, Німеччина, Британія) більший відсоток довіри припадає на традиційні медіа. А в країнах із менш вільними ЗМІ рівень довіри високий саме до соціальних мереж. Що більше розвинене суспільство, більше розвинута економіка, то менший рівень довіри до соцмереж. І навпаки: країна бідна, недемократична – і, як наслідок, більший рівень довіри до соціальних мереж. Наприклад, Іран є країною з найбільшою кількістю блогерів різного рівня та ідеологій – це уособлює свободу слова в соцмережах. Але водночас такий розвиток соціальних мереж уможливлює різні фейки та вбиває довіру до класичних медіа.

 

Чи є в нас підстави для оптимізму? По-перше, правила таки будуть встановлені. Наприклад, нове правило в інстаграмі щодо зсуву акцентів із кількості лайків та переглядів. По-друге, людині так чи інакше потрібні авторитети, яким можна довіряти. По-третє, за добою Середньовіччя наступає епоха Відродження. Зараз ми живемо в добу Четвертої технологічної революції, що ставить людину перед жорстким вибором: адаптуватися і навчитися керувати складними системами або деградувати до стану споживання розважального контенту. По-четверте, декларування та боротьба за ідентичність потрібні, щоби ми хоча б не розчинилися у глобальному світі. Якщо ми чітко не визначимо, хто ми, то не позбудемося колоніальних наративів, котрі закладені в нашій мові. Нам потрібно одужати.

 

 

Занотувала Ірина Шарова

Знимки Олександра Багмет

 

14.06.2019