Почуття в політиці не вітаються. Політичні рішення, мовляв, мають бути раціональними та зваженими, в жодному разі, не емоційними. Проте реальність інакша. Як емоції впливають на політичні події, на вибір кандидата та позбавлення його влади, вивчають Уте Фреверт (Ute Frevert) та її команда з Інституту досліджень освіти імені Макса Планка в Берліні. Науковці зауважують, що сучасні події можна пояснити й історичними процесами.
Державний дух: Барак Обама, перший афроамериканець на посаді президента США, свідомо дотримувався стилю своїх попередників. Зображення: picture alliance / Associated Press / Charles Dharapak
Після 16 років на посаді, канцлерку Ангелу Меркель пам’ятатимуть як стриману, раціональну особу. Лічені рази вона проявляла свої емоції. Але якраз ці емоційні моменти спадають на думку, коли оглядаємося назад: Меркель святкує переможний гол національної збірної Німеччини на Чемпіонаті світу з футболу 2014 року; рішення відкрити кордони сирійським біженцям 2015 року; її наполегливий заклик під час коровірусної кризи відмовитися від соціальних контактів, аби захистити людей в зоні ризику; і зворушення, з яким вона обійняла свого колегу Еммануеля Макрона під час прощального візиту до Франції.
Чому нам такі важливі емоції? Хіба не достатньо було б знати політичний курс канцлерки? Чому нам цікаво, що її тішить і що зворушує? Перша відповідь, котра спадає на думку: ми ж всі люди, і нас як істот соціальних цікавлять почуття інших осіб. Ми не можемо керуватися тільки корисливими мотивами, хоч деякі економічні теорії схильні це стверджувати.
Навпаки: емоції важливі всюди, де люди повинні взаємодіяти одне з одним, тож у політиці також. Можна сказати, що правильне поєднання фахової політики, стриманості в виступах та самопрезентації дуже рідкісні, проте щирі емоційні моменти породили в населення довіру до Ангели Меркель, стали підґрунтям для її визнання.
Здобути прихильність – здобути владу.
Аби детальніше зрозуміти, яку роль у політиці відіграють емоції, огляньмося назад. Історичні дослідження (в Німеччині, – К.С.) впродовж тривалого часу ігнорували тему почуттів. Це змінилося кілька років тому, і значною мірою завдяки Уте Фреверт (Ute Frevert), директорці Інституту досліджень освіти імені Макса Планка в Берліні.
“Той, хто хоче знати, як люди соціалізувалися, творили спільну мету і її досягали, а потім знову розпадалися, йшли різними шляхами, ставали ворожими і кривдили одне одного, той не може недооцінювати силу та впливи почуттів”, – обґрунтовує історикиня свій підхід.
Результати досліджень засвідчують: чимало аспектів історичних хронік постають у новому світлі, якщо брати до уваги емоції, зокрема страх, лють і ненависть, а також надію, довіру і співчуття. Так, наприклад, можна по-іншому подивитися на те, як розвивалися й перетворювалися відносини між народом і можновладцями в минулому.
Під цим поглядом Уте Ферверт розглянула події Великої Французької революції. Епохальне повалення короля, що почалося 1789 року в Парижі, призвело до засадничих змін на території цілої Європи. Народ перетворився на політичного актора. Після усунення, а потім й страти королівської пари, європейські монархи почали хвилюватися за свою безпеку та становище.
Тут в гру вступило те, що Уте Ферверт називає “політикою емоцій” – можновладці активно піклувалися про те, щоб знайти відгук в душах своїх підданих: “Політика емоцій надала змогу убезпечити свою владу, – пояснює Фреверт. – Влада потребує покірності (“Fügsamkeit”), про котру писав соціолог Мак Вебер, тобто згоди підкорених. Цю покірність можна, звичайно, здобути насильством. Але краще, коли люди слухаються добровільно. Для цього їх потрібно переконати або, що краще, прихилити на свій бік, їм потрібно вселити довіру, а якщо вдасться, й любов”.
Королі мусили загравати з громадянами
Зберегти владу можна було, демонструючи громадянам позитивні емоції: на публічних святкуваннях, зі шпальт газет або під час особистих виступів. Фреверт знайшла, зокрема, й лист прусської королеви Луїзи, що 1798 року писала братові: “Я роблю все, щоб без примусу здобути й заслужити любов підданих своєю добротою, ввічливістю, вдячністю”.
Представникам вищих сфер не завжди подобалося інсценувати любов до народу, про це свідчить інший лист Луїзи 1794 року. Тоді ще принцеса, вона писала до свого чоловіка з приводу запрошення на каву до Потсдамської гільдії стрільців: “Тільки подумай, яка неймовірна вечірка нас чекає, – писала вона зверхньо. – Що ж нам залишається? Хочемо цього чи ні, ми повинні, змиритися... І, може, навіть матимемо честь кокетувати з громадянами”. Правителі почувалися зобов’язаними загравати з народом.
Цей анекдот також розповідає про інший бік політики емоцій, про котру Уте Фреверт зауважує: “Громадяни не були пасивними реципієнтами емоційного повідомлення і реагували на сигнали не безумовним схваленням – вони мали очікування, вподобання, ймовірно, навіть вимоги. І в цьому полягав ризик для правителів: той, хто прагнув любові громадян, міг зазнати невдачі. І це б продемонструвало, наскільки він потребує цієї любові. Так можна було втратити частинку своєї могутності”.
Дилема загострилася в ХІХ столітті, коли зростала тенденція до демократизації та залучення громадян (хоч на жінок ще не звертали уваги). Зв’язок між урядами та народом мусив встановлюватися знову й знову, щоб влада залишилася життєздатною. Одним з варіантів були гуляння на честь королівських днів народження – святкуванням особливо тішилися в містах і в громадах.
Тоді “народу” як такого ще не існувало. Класове суспільство з його чітким поділом на аристократію, духовенство, міщан і селян почало зникати, поступаючись суспільству буржуазії. Тут виникали різні групи, партії та соціальні рухи зі своїми, часом суперечливими, інтересами. Тож тепер ідея націоналізму ширилася дуже швидко й успішно. Вона діяла як сила тяжіння, як клей, проте змінювала й роль правителів: королі, королеви і цісарі перетворилися на постаті національної ідентифікації, на найвищих представників нації. Відповідно зросли й очікування громадян.
Автографи від цісаря
Уте Фреверт з’ясувала, що в цей час зростала потреба народу особисто підійти до короля чи цісаря, подивитися на нього, може, навіть потиснути руку. На зломі ХІХ і ХХ століть підписані фотографії німецького цісаря були особливо популярними, про що свідчать численні прохання до Вільгельма ІІ дати автограф. Чоловіки, зокрема члени рейнських військових союзів, формували колону, коли цісар проходив через їхню місцевість, аби віддати йому честь. Їм було важливо, щоб цісар їх побачив. Тогочасне джерело описує: “Погляд його коханих очей мав помогти солдатам, вони повинні були відчути, що його очі тут для них”.
Тож можна собі уявити розчарування й обурення, коли 1906 року Вільгельм ІІ під час своєї поїздки до Рейнланду просто проїхав повз чоловіків, котрі на нього чекали.
Любов і прихильність громадян, якщо виникала, не була спрямована виключно на цісаря, пояснила Фреверт. Гарним свідченням цього є зображення політиків, що висіли в кімнатах німців. “Тут можна було побачити портрети Отто фон Бісмарка або королеви Луїзи, але не обов'язково цісаря, – повідомила історикиня. – Декотрі соціал-демократи поряд із зображеннями монархів вішали фото своїх героїв робітничого руху, зокрема Фердинанда Лассаля й Августа Бебеля”.
Перші обрані на демократичних виборах президенти здобували почасти таке ж вшанування, як їхні аристократичні попередники. Це можна спостерігати в випадку першого американського президента Джорджа Вашингтона. Керстін Марія Паль (Kerstin Maria Pahl), дослідниці з команди Фреверт, детальніше вивчили цей період. “Свого часу Вашингтон викликав суперечливі емоції, зокрема йшлося про питання, скільки влади мусить зберегтися в руках центрального уряду, а скільки – на рівні окремого штату, – до речі, це породило й сучасні протиріччя в американському суспільстві”.
І попри це, мальовані або друковані копії портретів Джорджа Вашингтона були дуже популярними під час його перебування на посаді. “Вони висіли в приватних будинках, в забігайлівках, в політичних установах, їх збирали в альбоми. Вже тоді існував тісний емоційний зв’язок із новою державою, про що свідчать численні доповіді з часів заснування США. І ці сильні почуття стосувалися й президентів”.
Спалахи люті замість розважливості
Керстін Марія Паль захистила дисертацію в сфері мистецтва та візуальної історії. У своєму дослідженні вчена аналізує, які емоції правителів зображали на картинах. Так званий Лансдаунський портрет – одне з найзнаменитіших зображень Джорджа Вашингтона – зображає американського президента в традиції європейських королів: з виразом рішучості, але водночас спокійним і розважливим. Картина розкриває тогочасні ідеали, котрі стосувалися керівників держави та його поведінки, вираження емоцій.
Всупереч традиції: перший президент Сполучених Штатів Джордж Вашингтон (ліворуч на знаменитому Лансдаунському портреті) продовжив аристократичні традиції. 45-й президент Дональд Трамп свідомо порушив політичні конвенції, щоб мобілізувати виборців, які відчували себе маргіналізованими попередньою елітою. Зображення: Gilbert Stuart/National Portrait Gallery (li.), Reuters/ Dominick Reuter (re.)
“Одне з найбільших викликів того часу втілилося в понятті “самовладання” (composure). Воно позначає цілковитий чуттєвий спокій, за яким приховується сильна емоція, навіть пристрасть, що назовні проявляється дуже помірно”. І Вашингтона, і багатьох його наступників зображали саме в такому стилі.
45 президент Сполучених штатів Америки пішов всупереч цій традиції. Під час свого перебування на посаді Дональд Трамп вирізнявся вибухами люті, агресивними зауваженнями, а також – як вважають – неконтрольованою імпульсивністю. Керстін Марія Поль припускає, що таку поведінку президент обрав цілком свідомо.
У всякому суспільстві та його інститутах існує багато неписаних правил, котрі диктують, які почуття можна виражати в якому контексті і в який спосіб. Так одна й та ж особа в парламенті виражатиме одні емоції, вдома з сім’єю – інші, при відвідинах будинку для літніх людей вона, знову ж таки, поводитиметься інакше.
Однак навіть ці норми систематично змінюються. Прикладом Паль називає політику і футбол. Ще наприкінці 90-их рр. ХХ ст. футбол пов’язували з непристойною поведінкою. Лише після Чемпіонату світу 2006 року інтелектуали в Німеччині почали публічно ним займатися. Відтоді навіть політики високого рангу на стадіонах під час мундіалю не приховували своїх емоцій, як канцлерка Меркель і президент Німеччини Гаук на Чемпіонаті світу в Бразилії. До речі, це була одна з рідкісних можливостей побачити обох разом – в інших випадках вони зустрічалися зазвичай в Бундестазі в День пам’яті жертв націонал-соціалізму.
Стриманість та ейфорія: у 2000-х роках високопоставлені політики вперше дозволяють собі святкувати гол на футболі – як, наприклад, канцлер Меркель і президент Гаук на чемпіонаті світу 2014 року в Бразилії. У Пруссії наприкінці ХVIII ст. для королеви Луїзи та Фрідріха Вільгельма III такі буйні прояви емоцій були б немислимими. Зображення: Friedrich Georg Weitsch (li.), picture alliance / dpa / Marcus Brandt (re.)
Зміна чуттєвих норм може відбуватися поступово або в результаті свідомого перелому. “Часом трапляється щось на кшталт переломного моменту, коли правила виявляються всього лише закостенілими конвенціями, майже муміфікованими, – пояснила Поль. – Але якщо в цей момент хтось приходить і каже: ‘мене більше не цікавить, як ви це робили, я робитиму все по-новому’, то цей хтось може здатися дуже привабливим”.
Відмова від старих конвенцій може здатися революційним, сміливим перетворенням, якщо назріє момент. Ймовірно, Дональд Трамп на американських президентських виборах 2016 року так й опинився – в правильному місці, в правильний час. І своїми виступами він зміг мобілізувати людей, котрі через настрої та мову попередньої політичної еліти почувалися виключеними з політичного процесу, не представленими.
Цікаво, що в контексті коронавірусної політики медіа – національні та за кордоном – на диво часто називали Дональда Трампа “холоднокровним” або “безсердечним”. Керстін Марія Поль пояснила, що з історичної перспективи “втрата почуттів” ще в епоху просвітництва в XVIII ст. стала відверто негативним атрибутом.
Адам Сміт, шотландський філософ моралі й засновник класичної національної економії, сьогодні відомий передусім своєю теорією про невидиму руку ринку, саме в співчутті вбачав основу соціальної взаємодії. Натомість “безсердечність” йому здавалася найгіршою формою соціальної дискримінації, адже вона заперечувала засадничу подібність людей.
“Проект ‘холоднокровності’ став поняттям війни, необхідним для дискредитації ворога та відмежування ‘їх’ від ‘нас’, – сказала Пол. – Хоч, попри те, існують форми беземоційності та байдужості, котрі загалом будуть сприйняті добре. Таке позитивні враження здатні справляти ‘неупереджені’, ‘фахові’ або просто ‘дуже класні’ політики”.
Думки та почуття неможливо розділити
Зрештою, емоції, їхнє сприйняття та інтерпретація часто багатозначні, а норми, що за ними ховаються, постійно змінюються. З певністю можна сказати одне: почуття з політики забрати неможливо. І їх неможливо відділити від раціонального мислення й раціональних рішень, оскільки думки й почуття в людському мозку тісно переплітаються, наголошує Уте Фреверт.
Mechthild Zimmermann
mpg.de: 10/01/2022
Зреферувала С.К.
09.02.2022