Гуманістичне

Дмитро Єльніков

Я зустрічав у житті чимало людей, які прочитали безліч книжок, але знають тільки слова – лишень символи знань. А иншим разом, згадую, бува, щось із того, що бачив у житті своєму, і з подивом усвідомлюю, як багато усього я, виявляється, бачив – як багато я знаю.

Наприклад, одним з найглибших серед нещодавніх вражень був навіть не віддавна омріяний (після книжок де Сент-Екзюпері та Ричарда Баха!) політ на малому літаку – занадто короткий, гадаю, аби щось зрозуміти, – а гостювання в одного чоловіка. Із ним завжди цікаво спілкуватись, адже може розповісти безліч історій – з історії, але, до речі, зазвичай із безпосередньою прив’язкою до життя: місцевости та конкретних людських доль. Проте він не вміє, як мені здавалося, слухати... І тому був вражений, коли попри поспіх – позаяк я проспав, а чоловікови треба було іти – господар сам заварив мені чай. Ні, не через самий цей факт – це можна би було пояснити елементарною чемністю, але тим, як він це зробив. Тому що в усіх инших випадках я заварював його сам – я завжди заварюю свій чай сам, тому що мої про нього сибірські уявлення сильно відрізняються від українських. З’ясувалося, втім, що це я й пророчив – чай був міцним і навіть накритим кришкою для запарювання: так, як це завжди робив я...

Инше – ніяк не можу згадати, хто це був, а, проте, кілька днів тому хтось потиснув мені руку... Не так, як це буває у більшости випадків – згідно із первісним, дипломатичним значенням цього жесту: показати, що в руці немає зброї, – а так, що за цю руку хотілося триматись.

Кожного дня тепер бачу, як радіє мені Аврелій, коли прокинувшись виходжу з хати на подвір’я... Так, ніби ми не бачились щонайменше тиждень! І справа тут не у каші – він не хоче її їсти... Вчора був дуже гарний світанок, і я пішов в кінець городу, аби його сфотографувати. Аврелій, зрозуміло, пішов зі мною. Він гриз травинку, це виглядало тепло і кумедно, і я захотів зазнимкувати і Аврелія. Тим більше, що східне світло малинове фарбувало його вогнисту шерсть у неймовірні кольори. Але це виявилося неможливим. Бо кожного разу, коли я відходив на два кроки вбік, аби взяти ракурс, Аврелій підводився й собі, підходив і сідав поруч...

І я бачив, як геть спантеличена, охоплена жахом собака металася подвір'ям Кам'янець-Подільської фортеці, де бомбардував довкілля надзвуковими басами нічний концерт історичного фестивалю... І бачив, як ніхто більше цього не бачить...

Я бачив політиків – наприклад, Яценюка на вулиці Інститутський в перших числах грудня 2013 року... На жаль, я не брав у тих подіях уповні активної участи – від Водохреща лишень й до кінця у морозному, із завірюхами, але назагал аж до останньої погромної ночі, мирного блокування частини внутрішніх військ у Львові. Але тоді, в грудні, на три дні до Києва приїздив. І ось на Майдані закликали зі сцени підійти на Інститутську. Це було у часі так званих самими "яценюками", либонь, і придуманих "дальніх барикад", якими повсталі оточили урядовий квартал. Силовики оточили барикаду на згаданій вулиці ланцюгом, з нас збудували ланцюг навпроти. Стоїмо. Сніг. Нікому нічого не зрозуміло. Усе, що відомо, – Яценюк пішов за кордон ВВ про щось із кимось балакати. Добряче я вже змерз, коли це “опозиціонер” з’явився. Став за кілька кроків перед нами і розповів щось журналістам. Що, нам не чути – нам сказали: “Коридор!”, ми розступилися – і Яценюк мовчки пройшов просто перед мене. І я бачив – ми для нього маса, декорація у грі...

А це сьогодні. Я знаю, як зникають покинуті села – як льодовики у глобальному потеплінні... Усі дивились кіна ВВС – про Антарктиду: про шельфові льодовики й айсберги, про те, як від їхнього тіла відколюються велетенські брили і з гуркотом обвалюються в море. Ось так у незаселених глиняних хатах, із яких зняли й розібрали на дрова стріху, падають стелі і стіни... Вперше чув узимі, а тепер ось щойно, з дощем...

Я тут бачив іще й не таке – бачив закріплену на вцілілій стіні обваленої хати гасницю без лямпового шкла...

Написав, написав, а як підсумувати, до чого воно це все? Зрештою, у свідомости теж отако – без видимої логіки: схочеш, не згадаєш. Але коли треба, приходить – вирази обличчя, інтонація сказаного, доторки...

Можливо, ось так? Днями обкошував траву на обійсті і коли дійшов до колишньої грядки з незібраними буряками (Ігор з Ірою, що в них живу наразі, поки вони на заробітках, посадили були, а я їх не їв – так від осені і залишились), стало мені цікаво, як еволюціонуватиме незібране пшеничне поле... Може, то все ж таки написати про постапокаліптику? Є два варіянти. Перший, без людей – хронологічний набір замальовок з життя природи після людини... І другий: залишився такий собі “індіянин”, залюблений в дичину, і з ним собака, яка любить його і яку любить він; але також спогади і туга – за завареним кимось чаєм, за рукопотисканням, якого хочеться триматися...

Важливим моментом тут буде час написання – у небезпечній близькости до загибелі цивілізації, але іще до неї: це буде твір про дисгармонію, але насправді про гармонію, яку ще не пізно усвідомити.