Ще вчора повне серце і зір, як гостре лезо,
Й блавату журні сльози на блюзах гордих чот...
А нині хрест без слова й розплакана береза
І десь там тристріл горбу говорить хто й за що...
Над полем гнуться пори і жайвір, наче точка,
Щороку топить крильми під небом гнівний сніг,
А там — у неньки скрині — весільна жде сорочка,
І люба жде з походу щоночі при вікні...
Хоч з димом йдуть пожарів аркади гордовиті
І гине в бурі воєн, хто гнівавсь і тужив,
Та здибле ще мандрівник у попелі гроби ті
Та втягне у аннали, що хтось колись тут жив...
В це свято не шукаймо розради ми нізвідки,
Квилінь вітрам не треба, ні сліз німій траві!
Коли в нас є могили — життя нестерті свідки, —
З Христом хрестом здвигнемось, щоб в славі жить вовік.
[Львівські вісті, 04.06.1944]
04.06.1944