Органістка Аврора Бааль про експериментальну класику та українців у Швейцарії
Аврора Бааль — відома швейцарська органістка, композиторка та музикознавиця, спеціалістка з історично-інформованого виконавства. У 2016 році вона здобула унікальну нагороду: Гран-прі конкурсу органістів та імпровізаторів ім. Гофгаймера в австрійському Інсбруку. Востаннє таку нагороду журі конкурсу присуджувало ще в далеких 80-х роках.
Ім’я виконавиці вже є відомим у Львові: 2017 року вона брала участь в Міжнародному фестивалі класичної музики LvivMozArt, зігравши для тисячі слухачів просто неба. Два роки потому на запрошення асоціації Haliciana Schola Cantorum та посольства Швейцарії Аврора знову приїхала до України. У рамках Року французької мови в Україні Аврора разом зі своїм другом та вчителем Емманюелем Плентелем влаштувала перформанс. Разом з органною музикою вони поєднали вірші франкомовних митців з усього світу, представивши проект на сценах Чернівців, Львова та Харкова.
Про сучасний погляд на класику, численні музичні проекти, експерименти, українців у Швейцарії Аврора розповіла у довірливій розмові.
— Авроро, орган можна назвати елітарним інструментом, не надто популярним серед виконавців. Що вас привело до нього?
— Уперше я почула орган ще дитиною, коли ми з рідними були на концерті. Моя бабуся — професійна піаністка. Тоді вона вже привчала мене до музики, адже це було єдине, що могло мене тоді заспокоїти. Перші звуки органу дали мені зрозуміти, що це саме мій інструмент. Його сильний звук не міг не сподобатись.
Проте, перш ніж втілити у життя ідею опанувати гру на органі, я довго грала суто на фортепіано. Мої вчителі не сприймали серйозно захоплення органом, і вже пізніше, коли я визначилася, що це буде мій фах, перевчитися було складно. Орган фізично дуже відрізняється від фортепіано: є три клавіатури та ще одна — для ніг. Це ніби нові стосунки з інструментом.
Мені довелося почекати до 22 , перш ніж піти навчатися гри на ньому. Думаю, вирішальним став майстер-клас, який я відвідала ще у 14 років, зустрівши тоді свого головного вчителя з органа Вольфганга Зерера. Вісім років потому я подалася до нього на студії.
У 22 роки я вже отримала ступінь магістра з музичної освіти та музикознавства у Ліоні, на півдні Франції, та завершувала свій рік навчання за обміном у Гамбурзі (Німеччина). Я все ще марила органом, тому вирішувала, куди поступати — до Гамбурга або до Базеля. Вибір не примусив мене довго зважувати — я поїхала туди, де працював професор Вольфганг Зерер, з яким я зазнайомилася раніше.
Вольфганг Зерер — один із кращих органістів сучасності та має свій стиль спілкуванні зі студентами: знає, як до кожного знайти підхід. Професор ставився до мене досить вимогливо, навчаючи грати кожну лінію твору. Коли ж виконував він, то здавалося, ніби йому це не вартує жодних зусиль та він у повній гармонії з органом. Коли я вперше побачила його концерт, то сказала — «Вау». Мій вибір був правильним.
— Чи вдалося вам вийти на той рівень гри, що і ваш професор?
— Вольфганг Зерер — німець з Баварії, а я — ні. Я не здатна випити стільки пива. Жартую, звісно. У нас все одно різні стилі гри. Він занурений у німецьку культуру, багато читає та знає різні хитрощі гри на органі у німецькому стилі. Я, як француженка, більше зосереджена на нашій культурі, тому тут важко порівняти. Це дві різні школи. Я дуже люблю обидві й рада, що їх обох осягнула під час навчання.
— Якщо мова про французьку та німецьку школу гри на органі, то яка у Швейцарії, де ви навчалися?
— У Швейцарії — чотири офіційні мови, проте головні тільки дві — німецька та французька. І якщо говорити про органні школи, то так само. Ті, хто їдуть на навчання до Парижа, а потім повертаються у Женеву, представляють більше французьку культуру. У німецькомовних містах більше вчителів з Австрії та Німеччини. Різницю між школами важко пояснити словами, проте у французькій є багато правил для регістрів. Найпершим тут береться до уваги звук, а згодом вже і сам твір. У німецькій школі — у тебе є композиція, а вже потім обираєш, яке буде звучання.
— Яких ви можете назвати для нас сучасних відомих органістів?
— О, насправді важко так виділити лише декількох. У Німеччині, звісно, мій вчитель Вольфганг Зерер, а також Ян Ернст та Людгер Ломанн. З відомих органістів Франції — Олів’є Латрі, Луї Робільярд, Мішель Бувар та Даніель Рот.
Зокрема, не можу не згадати серед числа успішних концертуючих органістів, музиканта з Санкт-Петербурга Даніеля Зарецького, поляка українського походження Ростислава Виграненка та норвезько-українську органістку Олену Юр’єву.
Я рада бути однією з тих виконавиць, які займаються гастрольною діяльністю і мати можливість представляти французьку культуру.
— Відомо, що серед ваших нагород — перемога в престижному конкурсі в Інсбруку. Чи можете розповісти детальніше?
— Конкурс Пауля Гофгаймера — це дуже важлива подія в європейському музичному просторі, який заснували в Інсбруку на честь австрійського композитора та органіста 16-го століття. Гофгаймера по праву визнано кращим тогочасним органістом, а також знаним імпровізатором. Оскільки в Інсбруку зберігся його орган, цей конкурс є спробою вшанувати його пам’ять. Паралельно з подією організатори публікують твори органіста та включають їх в обов’язкову програму для виконання.
На конкурс я потрапила, можна сказати, випадково. Завдяки університетській екскурсії до Інсбруку, мені випала нагода зіграти на інструменті Гофгаймера. І саме тоді я зрозуміла, що це мій інструмент.
Далі мене вмовили взяти участь в конкурсі і я таки наважилась. Організатори були шоковані, оскільки моя заявка надійшла дуже завчасно. Ми в той час багато спілкувалися з ними, а зараз, багато років потому, є добрими друзями. Цікавий факт, що я перша жінка, яка отримала перемогу в цьому конкурсі. Я про це не могла навіть мріяти. Також зазначу, що для подібних подій є нормальним явищем, коли хтось з учасників чи журі оскаржує результати, проте в моєму випадку такого не було.
— Далі ви здійснили концертний тур Європою. Наскільки відрізняється публіка у різних країнах?
— Очевидно, що публіка є дуже різною. Після перемоги у конкурсі, я отримала багато запрошень на фестивалі та концерти. Так, мені запам’яталася церковна служба в одному зі швейцарських міст, де храм поділений на дві «музичні» частини. Посередині храму стоїть малий орган, на якому я спершу зіграла невеликий твір, а потім перейшла до великого, аби на ньому продовжувати концерт. І публіка перейшла разом зі мною. Хоч це і традиція, але такого більше ніде не зустрічала.
Також знаковим був виступ в Тулузі (Франція). Проект видався надзвичайним, адже ми поєднали звучання різних органів, залучивши багато молоді. Це був мікс гри студентів та професіоналів, а тому і публіка прийшла дуже особлива.
Дивно, але навіть мої знайомі, які ніколи не чули орган, боялися йти на концерти, відмовляючи що нічого в тому не розуміють. Вже після виступів вони підходили до мене й захоплено казали, що це дуже круто. Сприйняття музики потроху змінюється.
— Ви часто експериментуєте із сучасною музикою, виконуючи її на органі. Чим вона вирізняється для вас?
— Зараз ти можеш знайти в музиці все, що завгодно. Навкруги так багато композиторів та виконавців, які постійно грають щось нове. Ти маєш усе, щоб не боятися поєднувати. Основи органної музики я вивчала у Ліоні, вже в Базелі працювала над композиціями 15-18-того століття. Зараз переважно вивчаю органну музику від 1850-х до сьогодні. Щоб грати твори різних епох, треба розуміти, про що ти граєш. Коли виконую барокову музику, то уявляю, що я вдягнена в тогочасний одяг, який ідеально припасований до тіла та все фіксує. І це також віддзеркалюється на звуковидобуванні, розумінні композиції. Якщо йде мова про танцювальну музику, то навіть якщо я погана танцівниця, все одно маю знати, як треба рухатися під твір, маю відчувати його ритм.
У інших творах іноді потрібно уявляти себе деревом, яке росте, а разом із рослиною проростає і звук. Зараз більше працюю над тим, щоб створювати на органі якісь ефекти — вітру, шуму моря, руху потяга чи роботу комп’ютера. Це дуже відрізняється від бароко, адже тут твоя гра повинна створювати магію, розповідати історію.
— Чи вдається людям розпізнавати образ, який ви вкладаєте у твір?
— Залежить від публіки, бо зазвичай на концерти органа приходять люди, які звикли до традиційної музики, певних творів, темпів. Є окремий музичний набір, який вже можна як рецепт пропонувати, є твори, які можна грати лише в одному темпі, бо в інакшому слухач його просто не впізнає. Але якщо вже ти змінюєш вказаний характер композиції, то повинен робити це дуже переконливо. Експериментувати треба вміло.
Іноді я поєдную техніки, граючи щось знайоме, а потім делікатно додаючи до того ж твору нове. Слухачі дивуються, бо часто навіть не знають, що орган може звучати настільки різноманітно.
— Чула, що у Швейцарії, де ви навчалися, класична музика — це мало не традиція для кожної сім’ї. Як вони сприймають експерименти?
— Маєте рацію, для Швейцарії — це традиція. Для швейцарців нормально співати в хорі, бути з дитинства привченими до музики, грати у невеликих біг-бендах, добре знати барокові композиції. Мене завжди просять виконати Баха, Моцарта, адже дуже поважають класику. Багато швейцарців з дитинства навчаються грати на різних інструментах, проте лише до 18 років. Зазвичай батьки кажуть, щоб обирали собі серйознішу роботу, наприклад, у банку. Це дуже помітно по музичних школах, бо вони наповнені здебільшого іноземцями — десь на 50%. У центрі країни — більше швейцарців, а у великих містах безліч студентів з Італії, Франції, Іспанії, Австрії, Польщі та інших країн. Останнім часом є і більше українців. Зокрема, у Базелі я познайомилася з Іваном Духничем, з яким ми здійснили декілька успішних проектів в Україні.
— А чому стало більше українців, на вашу думку?
— Я думаю, що просто легше стало отримати інформацію, а також візу. Найперше люди можуть приїхати як туристи, дізнатися про умови вступу, познайомитися з усіма, і згодом вже повертатися сюди на навчання. Мені подобається працювати з українцями та подорожувати до вас. У моєї бабусі є польське коріння, яка трохи вчила мене польської. Через це я можу розуміти трохи української теж, що мені подобається.
— Ви з Емманюелем Плентелем вже завершили свої музично-поетичного перформанси в Україні. У них ви також багато експериментували?
— Ми з Емманюелем родом з Нормандії, півночі Франції. При укладанні програми також брали твори тих митців, які переїхали ще у 18-тому столітті до Канади, оскільки вони зберегли старий акцент. Докорінно відрізняється швейцарська вимова, тому поезію, яку ми запропонували для події дуже цікаво слухати. Емманюель читав поетичні твори митців Франції, Швейцарії, Бельгії, Канади, Марокко, у моєму виконанні прозвучали твори французьких композиторів, зокрема, всесвітньовідомих Еріка Саті, Артура Онеґера, Олів’є Мессіана.
Щодо Емманюеля, то він займається викладанням, працює з оркестрами, на радіо. Він вміє зробити класичну музику цікавою для молоді, для тієї публіки, яка не розуміє її. До того ж він надзвичайно харизматичний декламатор, який вкладає в поезії духовність та водночас, захоплює своїм сценічним шоу. Тішуся, що львів’яни мали нагоду це оцінити.
Розмовляла Дарія Проказа
05.06.2019