Абраам Броді: «Мистецтво – це не про те, щоб піти і зробити селфі»
У рамках LvivMozArt відбувся виступ та представлення нової програми американсько-литовського співака, музиканта, перформера Абраама Броді. Його бабуся родом зі Львова, тому він радий можливості виступати саме тут. У його програмі є твір присвячений жертвам репресій сталінського терору, натхненний “Реквіємом” Ганни Ахматової, адже артист не боїться говорити про політику мовою музики. А свій чуттєвий виступ Абраам завершив виконанням “Ой пливе кача..”, бо, каже, що розуміє наскільки важливою для нас є ця пісня. Раніше він надавав перевагу перформансам, але завершив із ними і вирішив повністю віддатись музичному компонуванню. У своїх творах він використовує литовські та карпатські мотиви, а за натхненням іноді їздить до Сибіру чи Ісландії, адже саме збирання фолк-мотивів різних народів і робить його твори такими магічними та духовними.
— Ця згадка про Ахматову і її «Реквієм», репресії… Упереваж у музиці дошукуємося відгомону або позитивних емоції , або смутку, а наскільки важко мовою музики говорити про політику?
— Мені б не хотілось говорити тільки про це, думаю, просто для мене стає дедалі важливішим застосовувати мистецтво як спосіб сказати щось посутнє. Не хочу бути надто негативним, але світ – це дуже темне місце зараз. Якщо ми просто використовуватимемо мистецтво та музику як розваги – це добре, бо дозволяє людям почуватись краще, але цього не достатньо, адже вони мають більшу силу. Людям не завжди потрібно розуміти слова, не завжди конче бути приналежним до якоїсь політичної ментальності, бо мистецтво має силу, щоб змінювати спосіб їхнього мислення, навіть без усвідомлення ними цього. Ось це і є важливим для мене.
— Фолк-музика, яка використовує різні національні музичні традиції, є добрим способом для комунікації між людьми, чи не тому вона стає все більш популярною?
— Я також думаю, що фолк стає популярнішим, особливо через те, що він почав об’єднуватись з сучасними музичними стилями. Однак потрібно робити це зі смаком та повагою, що є складно, але важливо. Багато з тих традицій певною мірою нагадують нам про наше призначення чи про нашу людяність і зв’язок із Землею загалом, – саме тому ця музика така цінна.
— Як можна пояснити те, що нам іноді бувають близькі фолк-мотиви народів, з якими ми ворогуємо?
— Це як з читанням Чехова чи Достоєвського, прослуховуванням Чайковського, які не мають нічого спільного з теперішніми злочинами Росії. Можна використовувати музику, щоб зробити політичне послання, але не можна її звинувачувати. Якщо вона асоціюється з Сталіном, Гітлером чи Путіним – тоді нам не хочеться її слухати, але от, наприклад, російська народна музика – неймовірна і прекрасна.
— А як тоді з Ваґнером?
— То був політичний порядок денний, він писав жахливі речі. Російська народна музика не має політичного забарвлення.
Думаю, Україна дуже схожа на Литву в сенсі, що ви також маєте сильні національні традиції і культуру, вам не треба про них забувати. Я маю велику радість через те, що в Литві вони стають певною мірою потрібними, але так само багато людей відкидає ці національні традиції, бо думають, що це не круто. Але ж це те, що робить унікальним країну. Ми не хочемо слухати одну і ту ж музику в магазинах H&M, а це відбувається. Наприклад, в Ісландії чи Норвегії всі дуже відкриті, але все одно зберігають свою ідентичність у сучасний спосіб, без скочування до неонацизму чи націоналізму. Думаю, що саме це важливо, і Україна має такі багаті традиції співу тощо, що було б просто жахливо втратити це.
— Зараз ніхто не виступає проти поп-культури та її негативного впливу. Поп та хіп-хоп, здається, перемогли всі інші жанри остаточно, вам так не здається?
— Думаю, все змінюється, і ми не знаємо, що буде потім у політичному чи культурному сенсі. Штати були дуже могутніми впродовж довго часу, але їхньому впливу передували Росія, Великобританія та Іспанія, які також поширювали свою культуру всюди. Як на мене, колоніальна сила Америки закінчилась, її замінить Китай або котрась інша азійська країна. Хоча з ними проблема у тому, що вони вестернізуються замість того, аби розповсюджувати свою культуру в світі й потроху втрачають своє найцінніше.
— А як же К-рор?
— Так, але це не настільки потужно. Тим не менш, все ще багато людей роблять унікальні речі, тому не все безнадійно. Думаю, що страшніша загроза висить над класичною музикою, хоч вона й має багато підтримки. Адже все більше й більше молодь зацікавлена і навіть захоплена такою чисто поп-музикою і поп-культурою загалом. Мої творіння більш експериментальні й не такі пов’язані з класикою, але чи знаєш ти багато молоді, яка слухає класику?
— Трохи знаю, але вони письменники або митці… Думаю, проблема в тому, що неокласика і класика не має доброго піару і, коли хтось починає про неї говорити, одразу на думку спадає тільки Моцарт чи Бах.
— За що я люблю класичну музику, так це за її духовність та глибину. Так, я іноді слухаю і Бейонсі, але якщо я дійсно хочу глибокого досвіду, то слухатиму звісно ж класику. Наприклад, Бах – це ж чистий духовний зв’язок і саме тому його все ще виконують, саме тому він все ще актуальний. Не кожен хоче занурюватись так глибоко, бо для них музика має інше значення, і вони мають на це право.
— Між іншим, на початку фестивалю ставили «Іов» від NovaOpera, ти їх бачив?
— Так, це було прекрасно. Наче якийсь духовний ритуал, за це я і люблю перформанс. Раніше я робив багато схожого, але потім таки вирішив піти у музичному напрямку. Знаєш, я співпрацював з Мариною Абрамовіч, вона неймовірна. Але я зрозумів, попри любов і до музики, і до перформансу, що все-таки мій інструмент – це мій голос і моє звучання. Не можу сказати, що не міг би робити такі виступи, як оцей, у мистецькій галереї, але я просто більше не люблю мистецький світ. Я люблю візуальне мистецтво, люблю всі види мистецтва, але я втратив смак. Тобто я робив багато перформансів і відчув на смак оце середовище, воно мені не сподобалось.
— Але після співпраці з Абрамовіч до твоєї біографії цей факт завжди додають чи не як найвизначніший. Тебе це не дратує?
— Мене це аж не настільки зачіпає, але чому ви постійно мусите це використовувати? Марина прекрасна сама по собі, але, може, мені треба просто зробити інший великий дует, наприклад з Бйорк чи ще кимось, щоб вони забули про той перформанс? (сміється)
— Що ти думаєш про теперішні перформанси? Чому завжди потрібно, щоб хтось тобі їх пояснив, або попередньо щось прочитати, щоб зрозуміти що відбулось?
— Я люблю концептуальні експерименти, але погоджуюсь з тобою, що вони не мають бути такими, що куратор попередньо мусить написати на стіні, що ж це все означає. Таке мистецтво повинне бути достатньо сильним, щоб говорити тільки до тебе, незалежно від мови, ти маєш його відчувати всім своїм нутром. Думаю ця проблема з поясненням стається через те, що іноді митець стає настільки заглибленим в собі, що не думає про реципієнта.
— Для тебе перформанс – це комунікація з глядачем чи просто вираження власних почуттів?
— Я хочу, щоб це була комунікація, але тепер все залежить від митця. Для мене важливо відчувати зв’язок з аудиторією, сподіваюсь, що вона також може відчути це, прорефлексувати разом зі мною. Я розумію, що не всі слухачі в залі, особливо на таких фестивалях, приходять заради музики і дійсно хочуть щось відчути.
— Чи можливо виховати аудиторію?
— Думаю, митець просто має казати організаторам чи галереї, що в нього є певні вимоги до аудиторії. Наприклад, Марина Абрамовіч певною мірою змінила це, бо на деякі свої виступи вона взагалі забирає в людей телефони, і це правильно, бо коли ти бодай годину перебуваєш без свого телефону, це тебе змінює. Мистецтво – це ж не про те, щоб піти і зробити селфі.
— Чи є в тебе якісь особисті ритуали перед виступами?
— Я медитую щодня і намагаюсь бути сам в собі настільки, наскільки це можливо. Коли я виступаю, то відчуваю це, і якщо виступ був дійсно хорошим, почуваюсь наче поза своїм тілом, ніби я ретранслюю певну енергію. Потім, після кожного виступу я почуваюсь виснаженим духовно і фізично, тому опісля стараюсь просто багато спати і займатись йогою. Ну, і їду в Сардинію, так я і відновлююсь…
Розмовляла Юстина Добуш
17.08.2019