Приблизно десятиліття тому, коли українська література була особливо цікавою для німецькомовних читачів, молодша від мене берлінська журналістка запитала щось дивовижне. Вона казала – а коли і чому ти вирішив перейти в писанні на українську, скажи, яка то була ситуація? Питання мене шокувало. Що вони собі думають про нас, про нашу літературу? Та її ще не було на світі для того, щоби вирішити, чи говорити німецькою, коли я вже вмів писати українською, ніякої іншої мови при цьому не знаючи і не дуже розуміючи, що, властиво, то таке – різні мови.
Моя українська була мовою космосу, весь світ тоді був для мене українським. І Україна, серед якої я жив, була прекрасною, у ній було все те, що називається повнотою життя. Усе людське було українським, бо кожна людина все ж сприймає світ виключно через себе. Мені і моїм товаришам хотілося пізнавати, поглинати, продовжувати, розширювати світ. І ми це робили так інтенсивно, що втягували все більше і більше феноменів і сутностей у русло можливостей мови, яка той світ відображала у найяскравіший спосіб. Коли ми зустрілися з чимось іншим, то власні конструкції були вже настільки міцно змонтовані, що нам здавалося, що ці інші є якимось неприроднім екзотом, до яких ми – як представники дійсного стану людськості – маємо ставитися як натуралісти до звірят різних видів. Їх можна гладити, можна ними милуватися, про них треба дбати, бо вони не розуміють, як поводитися з людьми, і не знають, що діється з ними, вони можуть викликати цікавість, здивування, сміх, співчуття, але можуть часом вкусити, драпнути, зашипіти, втекти, сховатися, десь напаскудити. Можна вчити їх різних команд, можна імітувати їхні вирази-звуки, але в певний момент стає по-дитячому нудно, бо нема з ким врешті поговорити, та й нема охоти вічно відмовлятися від своїх справ наживання, присвятивши всього себе цим божим сотворінням, в яких уявлення про життя не знати яке.
Підлітковий вік породив нові емоції. Коли починають натискати на то, яким ти є, то це стає суперовою причиною для радісного вітального спротиву і протесту. Ти мені про радянський союз, а я тобі, що срав пес. Ти мені про російських революціонерів-демократів, які були найкращими друзями Шевченка, а я тобі про те, що маю конституційне право відмовитися від вивчення російської мови. Ти мені про лютих ворогів українського народу, а я тобі про девіз Карла Маркса – ніщо людське мені не чуже (прочитаний, до речі, українською, тому немає певності, що він це якоюсь інакшою писав). І навіть якщо Грін писав російською, то нічого такого, бо він писав про нас, адже ми знали точно, де є той Зурбаган. Ми вже тоді достатньо добре розуміли російську, щоби вона перетворилася на ще один здобуток у розширенні нашого українського космосу. Як і то, що ніц нам нє зробі зло.
Був один переломний момент, коли наша нативність отримала філософське обґрунтування. У власних пошуках сенсу життя світу і людини у ній ми досить скоро натрапили на підтвердження того, про що підозрівали. Воно звучало мало не як одна із звичних для нас сотень бюрократичних довідок: пекло – це інші люди. Треба було кількох стислих років розтягнутого читання, щоби спочатку відчути самостійно, а тоді знайти серед тисяч сторінок єдиний правильний вихід із приреченості бути загнаним у ґетто: пекло – це я сам. Якщо так, то зроби собі рай. Хоч у ранній юності нам рай не дуже імпонував, все ж життєвої сили в такому віці трохи забагато, щоби допустити думку про безконечну медитативність і нуду бездіяльного блаженства. Тому ми тішилися, що у нас існує чистилище. І мріяли прожити життя так, щоби саме там врешті опинитися, і не більше, і не менше, щоби навіть не дуже зауважити якийсь перехід.
І ми були палкими прихильниками Нового Заповіту. Ми вірили у можливість любові і надіялися на неуникненність свободи. І ми їх мали. І все, що ми хотіли, то показати ще комусь, що її досягти не так важко. Нам треба було вільних людей, бо це додавало нам тих, кого легко давалося любити.
У часи, коли ми цю свободу пропонували найінтенсивніше, ми згадували слова наших померлих не так давно бабусь, яких вважали колись несповна розуму, що пророкували нам сповіді, причастя, літургії, шлюби, хрестини і парастаси у нашій церкві, яка висвободиться із катакомби. І тоді ж нам припали до серця документи УГВР, бо свобода Макмерфі із гнізда зозулі ніяк не укладалася у пропозиції рідної української диктатури – тепер такий світ настав. Ясно, що ми знали, що без періоду диктатури важко досягти потрібної форми нації, але ми були таємними прихильниками рецесивної євгеніки. Вважали, що наша спільнота стає досконалішою, коли втрачає тих, хто не втримався, хто здався, хто перескочив на чужу галеру, хто не захотів бути вільним і впевненим у собі, з ким нема що говорити, хто сумнівається у своїй сутності, своєму пеклові, своєму раєві і своєму чистилищі. Кого якось напряжно любити ненапряжно.
І це було (буде) гарно, гітес.
30.05.2019