Vox Ferrum

Виставка металевої скульптури. Підземний перехід Ваґабундо, Івано-Франківськ

На час масових гулянь на День міста на початку травня на доповнення до фестивалю «Свято ковалів» відкрилася несподівано цікава виставка. Ковальська справа, кажуть, переживає зараз не кращі часи. Роботи й матеріали дорожчають, технології розвиваються й здешевлюють штамповане масове виробництво, відтісняючи старовинні ремесла на маргінеси ринку. Щоб окреслити можливі шляхи розвитку галузі організатори фестивалю ковалів вирішили зорганізувати конференцію науковців «Художній метал. Візії майбутнього», де б звучали пропозиції можливих шляхів виходу з кризи. Натомість, конференція перетворилася на саморепрезентацію учасників фестивалю, або доповіді про історичні аспекти обробки металів.

Конференцію прикрашала виставка з 13 робіт 10-ти художників, більшість з котрих були привезені з Ужгорода з виставки «Рівнодення». В каталозі коротко описувалися причини її проведення: «Виставка металевої скульптури “Vox Ferrum” (мабуть розумілося – голос металу) – нова філософія щорічного міжнародного фестивалю “Свято ковалів”, що проводиться в Івано-Франківську. Після проведення сімнадцяти виставок “Орнаментальне ковальство” та шістьох студентських виставок “Ковальське сузір’я” викристалізувалася ідея вивести скульптуру в окрему експозицію. Не роблячи акцент на ковальстві як технології, дозволяючи експериментувати з технікою обробки, але залишитися в залізі, сталі, кольорових металах як основних матеріалах, фестиваль пропонує художникам-ковалям, скульпторам, митцям цікаву можливість заявити про себе у світі сучасного мистецтва, зазвучати разом з металом в унісон, терцію, квінту або навіть какофонічно, створити ораторію, симфонію чи пісню життя».

Анатолій Криванич, «Граблі» 

Метал насправді мовчав. «Silence of Ferrum». Мовчав красиво, промовисто й допитливо. Звуки видавав лишень один арт-об’єкт – «Граблі» Анатолія Криванича з Ужгорода, жахливе ржаве скрипіння лунало, якщо хтось різко й швидко крутив тендітну, акуратну ручку скульптури. Коли її рухати повільно, можна було недовго насолоджуватися перетворенням фізичної дії в звуки, в шум, в голос металу. Дивна прямокутна зварна рамкова конструкція на тендітних ніжках привертала увагу тим, що дозволяла гратися з нею (грати на ній) й губитися в означенні назви, красивим, знайомим шрифтом підписаній на поверхні об’єкту. Реконструкція шрифта напису (використано гарнітуру однієї з колись популярних назв чи то холодильника, чи авто) відсилає до теми пам’яті, її стирання, розпорошення, а значить – черговому наступанню на граблі. Можливо, назва позначала бажання, що не зникало після першої спроби прокрутки ручки й прослуховування nois’у і наступних спроб досягнути покращення звуку? Форма скульптури універсальна для виставкового простору, імітує предмет побуту, що провокує глядача на ритуал ініціації, включення у дію, у співучасть задля відновлення пам’яті. Автентичність беззмістовного не викликає сумнівів, особливо коли крутиш тендітну ручку цієї великої шарманки.

Олександр Буйвід. «Уроборос» 

Зрештою, не лишень «Граблі», а й декілька інших об’єктів приворожували увагу глядача додатковими підтекстами. «Уроборос» львів’янина Олександра Буйвіда також запрошував глядача до взаємодії. На пласкій металевій дошці, приблизно шкільного формату, можна було до безкінечності пересовувати кольорові наліпки-магніти, вибудовуючи слово або образ, що після тебе хтось інший трансформує в наступне бачення світу. Будуванням орнаментів, букв чи мотивів охоче спокушалися як діти, так і дорослі, демонструючи зацікавленість у запропонованій грі. Інколи хтось підходив до дошки з депресивним настроєм і спроби щось на ній зобразити, сконструювати дозволяло призабути про негатив. Назва «Уроборос», мабуть, відсилає до нескінченої кількості варіантів розміщення фішок, як і змій, що намагається вкусити себе за хвоста й символізує безкінечність в старій міфології. Корисна арт-терапія в дії. Складання образів тут – не лишень формальна гра, артефакт володіє силою створення настрою і формування реальності навіть мінімалістичними засобами, що підкреслюють риторику твору і його екзистенційний вимір.

Олександр Буйвід. Б.н.

Ще одна робота цього ж художника не мала назви, але також відсилала інтелект глядача до резонансних тем, на цей раз до екології. Величенький, зо два метра в довжину, гострий червоний перець чилі створено з металу, викинутого на смітник. Різноманітна металева тара, зім’яті упаковки, жерстянки акуратно й реалістично змодельовано в предмет, що символізує яскравість відчуттів. Іржава, потерта, пожмакана поверхня з проступаючими залишками написів назв творить красиву фактурність при розгляданні зблизька. Форма, що ніби попереджує про несподівані наслідки при недбалому використанні ресурсів. «Бінарний код» Мар’яна Комара з Івано-Франківська – штивна постіндустріальна конструкція, що могла б набути ознак кінетичності, якщо б рухомі частини повертались не за допомогою рук, а повільно рухалися, наприклад, електромотором. Статичний варіант дозволяв спостерігати естетику різноманітних варіантів розташування «кодових елементів». Об’єкт може бути вуличною скульптурою на постаменті, якими вже обставлено вулицю Шевченка.

Василь Татарський. «Погляд крізь віки»

До цієї ж категорії можна зарахувати «Погляд крізь віки» Василя Татарського, своєрідні бюсти «Кия» та «Єви» Василя Гаврилка з Ужгорода, для котрих постамент слугує логічним доповненням. Татарський засобами кубізму препарує людську голову на три площини, створюючи з пласких елементів об’єм, пронизуючи її наскрізними отворами очей. Зварена з попередньо порізаного за лекалами листового металу скульптура проста і промовиста, а грубість матеріалу та необроблених швів приховано округлими лініями силуетів. Художник ніби звертається до мистецтва давніх часів, яке шукає узагальнень і водночас веде полеміку з традицією з точки зору сучасності. «Єва» вирізана з однієї пластини, викувана так, що спіральна округлість ліній, які сповивають її силует, формою нагадують про змія з древнього міфу. Митець вдало поєднав емоційну експресивну мову висловлювання з інтуїцією гармонії лінійного силуету.

Василь Гаврилко. «Єва»

Декілька робіт досліджували пластику просторових форм і не мали за собою виразних наративів. Роман Кліщ з Кам’янця-Подільського в роботі без назви пронизував монументальну поверхню вертикалі стіни наскрізним отвором. Зварена зі шматків бляхи скульптура за пластикою поверхі була схожою на роботу з відшліфованим деревом. М’які перетікання хвилястої площини спонукали до бажання тактильного контакту, й лишень іржава холодність металу відмовляла від цього. Монументальна матеріальність пом’якшена округлістю плавних ліній. Гарний приклад садово-паркової скульптури, що органічно впишеться у живе середовище.

Праворуч - робота Романа Кліща. Б. н.

«Коловорот» Сергія Тяско з Ужгорода також міг би виставлятися на свіжому повітрі, але радше в міському оточені. Поверхня скульптури мов дивна мушля, внутрішні стінки котрої гладкі, а зовнішні вкриті наїжаченими вертикальними наростами, що творять дивну оксамитову тканину, котру приємно гладити. Це так незвично для металу, що покликаний символізувати грубу міцність та брутальність, але дозволяє працювати з ним по-різному. Сувора холодна матерія викликає відчуття крихкості, а форма відсилає до безкінечності порожнечі. З різних ракурсів огляду можна побачити силуети місяця, сонця, риби, печери – древніх символів і означень.

Сергій Тяско. «Коловорот»

«Повідомлення», ще одна робота Василя Татарського – зварені у вертикальну структуру квадратні металеві стандартні рамки з отворами по периметру. Нагадували формою аркуші, що падали згори, встеляючи долівку. Анатолій Криванич також представлений ще однією роботою «Дія»: загадковою, абсурдною конструкцією-котлом на тринозі, всередину котрої на час виставки знизу вмонтовується довга запалена свічка. Вогонь від неї можна бачити через вмонтовану в циліндр трубу, дим від неї виходить через комин угорі, а в приварені до стіни шухлядки можна ставити щось для підігріву. Але швидше за все цей об’єкт надається для споглядання. «Задум роботи полягає в тому, щоби переглянути дію, яка відбувається безперервно в нашому житті. За основу взято позиції: “світло”, “їжа”, “тепло”. Три з багатьох, що ми використовуємо в житті для своїх потреб. Ніші у вигляді нерівномірно привідкритих шуфлядок – енергетичний ресурс, який використовуємо по різному. Труба для перегляду – спосіб заново переглянути свою дію для раціонального використання ресурсів. Всередині балона горить свічка, вона тимчасова, як і всі ресурси, які використовуємо», – пояснює в експлікації митець.

Анатолій Криванич. «Дія»

«Супутник» Устима Федька з Києва складається з двох предметів техногенної форми, що чимось схожі на електричні вилку й розетку. Через метафору ілюструє значення цього слова і його можливих варіацій. Супутник, як мала космічна планета, що супроводжує рух більшої. Місяць, наприклад, для цього на «внутрішніх» поверхнях обох частин імітовано місячні рельєфи з кратерами й горами. А ще власне супутник, як той, хто вірно супроводжує життя свого партнера, протилежної статі, інколи як щось єдине, але частіш за все поокремо.

Костянтин Синицький. «Чи то Ібіс, чи то Анубіс» 

«Чи то Ібіс, чи то Анубіс» киянина Костянтина Синицького – моторошна іграшка-гойдалка для дорослих, в дротяний каркас котрої імплантовано тваринні чи пташині черепи, ніби нагадує про коливання долі. Зловісний давньоєгипетський бог, шанування котрого було пов’язано з культом мертвих, хранитель отрут і ліків, володар дару передбачення був покликаний вести душі крізь темряву невігластва, а на зображеннях був у вигляді людини з головою шакала, що тримає в руці символ життя «анг». Чи може теплолюбна лелекоподібна птаха ібіс, котра в тому ж Стародавньому Єгипті символізувала бога мудрості? А може й те й те залежно від коливання гойдалки. Митець використовує фізичні особливості матеріалів не надто втручаючись у зміни структури, ліпить форму і декорує її символами. Ажурна конструкція через матеріальний процес корозії та ознаки антропоморфності пронизує простір міфологічних асоціацій. Тут і дитячі забавки, і бінарні опозиції, і казкова фантасмагорія, і зловісні ворожіння. Скульптура стає синтетичним знаком, метафорою забутої, втраченої історії, що має властивості повторюватися. Рівновага може бути порушена будь ким, будь коли, що приведе у дію маятник. Долі.

«Олена Смага. «Табернакль» 

Найбільш популярним, за відгуками глядачів, став «Табернакль» Олени Смаги. Художниця незадовго до відкриття виставки Vox Ferrum побувала у Франківську, щоб створити стінопис «Мотузки любові» на християнську тему, а також її роботи взяли участь у виставці модерного іконопису в наметі в Палаці Потоцьких. Але я тут оповідаю про скульптуру, точніше артефакт, представлений художницею – металеву коробку-сейф, вкритий іржею, з отвору в дверцятах котрого безсило звисає до підлоги довге пасмо червоних ниток. Через отвір пробивається червоне світло, що горить всередині й проглядаються рельєфні нутрощі. Відкривши дверцята бачимо жахливу картину – посеред простору ящика-коробки на безлічі натягнутих золотих та червоних струнах кріпиться серце. Розтягнуті струни концентрують напругу і фіксують момент вибуху. Воно має рану, чорний, ламаний отвір. Статичне, з обрізаними, обірваними аортами. Яскрава червінь світла ріже око. Heart attack. Мовчазна картина говорить про післяінфарктну тишу. Отже, «Silence of Ferrum».

«Олена Смага. «Табернакль» 

PS. Виставка дає зрозуміти, що мистецтво, на відміну від ремесла, долає кризи, розвивається далі. Залишається мислити творчо й використовувати свої навики в арті. Мистецтво зникне хіба з людством, а отже ніколи.