Країна належить не тільки вам

 

Євген Глібовицький – експерт зі стратегій, засновник компанії pro.mova, лектор. Учасник Несторівської групи та Унівської групи, член наглядової ради НСТУ

 

На думку Євгена Глібовицького, перемога Володимира Зеленського на президентських виборах ґрунтована на трьох основних факторах: генетичному страхові українців перед сильною владою, яку суспільство почало вбачати в особі Петра Порошенка; звуженні електоральної бази, на котрій стояла українська влада, і відлученні великої частини суспільства на марґінес; протесті невдоволеного патерналіста.

 

Z пропонує фрагменти з лекції Глібовицького в Школі управління УКУ на тему “Феномен перемоги Зеленського на президентських виборах 2019 року”.

 

Страх сильної влади

 

Українське суспільство у своїй колективній пам’яті сягає до тоталітарного минулого, коли сильна влада сприймалася як найбільша загроза для людей.

 

Коли відродилася українська державність, то природним для українців виявилося бажання унеможливити ту ситуацію, коли влада могла би вбивати громадян. Один із інструментів – низька інституційна довіра до влади.

 

Інституційна довіра – це не довіра до особи, це довіра до функцій. Якщо тільки 10% українців готові довіряти функції парламенту, це означає, що в нас є серйозна криза влади. Коли показники довіри до центральної влади постійно падають, тоді наступають ті червоні лінії, за якими починається розпад інституцій. Ми не знаємо, де є червона лінія – аж до моменту, коли її перетнемо.

 

Водночас криза довіри свідчить, що українці хотіли б жити у власній державі. Вони цінують незалежність. Але, з іншого боку, хотіли б, щоби ця власна держава була виразно інакшою, ніж вони її мають.

 

Хороше питання: чи держава, про яку мріють українці, взагалі можлива? Чи вона не є наслідком патерналістські мрії, при якій можна мати все, але нічого для цього не робити?

 

Новообраний Президент зіштовхнеться з тією ж проблемою – інституційна довіра до Президента є критично низькою. Як тільки ти перемагаєш на виборах, твої ж виборці, які вчора носили тебе на руках, тебе почнуть проклинати. Печать інституції відбивається на будь-кому. І тоді постає питання: а чому ми настільки не довіряємо владі, яку обираємо?

 

Перша причина – це тоталітарна травма. Страх сильної влади.

 

Будь-яка влада, яка демонструє свою позірну силу, викликає на себе хвилю ненависті. Спроба побудувати образ сильного лідера у Кучми, Януковича і подібним чином у Порошенка призвели до однієї і тієї ж реакції – відторгнення.

 

Як тільки Президент показує силу, як тільки Президент починає підвищувати голос, як тільки Президент починає гримати кулаком по столу, як тільки Президент починає звертатися до незнайомих людей на “ти”, як тільки Президент починає демонструвати зверхність – у той момент суспільство тонко вловлює сигнали про непідзвітність: ця влада стає небезпечною. А якщо вона стає небезпечною, треба щось з цим робити.

 

Урок референдуму–1991

 

72% голосів за Володимира Зеленського – чому аж стільки?

 

У політичній історії України можемо побачити, як спрацювали інші волевиявлення з подібною величезною перевагою.

 

Найбільша різниця голосів, яка виникала в історії України, – це голосування на референдумі 1 грудня 1991 року, коли Україна проголошувала незалежність: 90%.

 

Менше з нас пам’ятають, що це був другий референдум у тому році з дуже подібно сформульованим запитанням.

 

У березні 1991 року проводили референдум, під час якого українців питали, чи вони бажають залишатися в оновленому Радянському Союзі – і три чверті українців сказали: так, ми хочемо залишатися в складі оновленого СРСР. Тільки мешканці трьох областей – Львівської, Тернопільської, Івано-Франківської – відповіли «ні».

 

Березень 91-го року і грудень 91-го року – й діаметрально протилежні голосування. Що ж сталося?

 

Голосування на першому референдумі можна трактувати як те, що українці були готові дати Радянському Союзу другий шанс – за умови, що він буде змінюватися, що він продемонструє спроможність побудувати кращий «інтерфейс». Українці побачили цей «інтерфейс» 19 серпня 1991 року.

 

ҐКЧП продемонструвало: якщо раніше досить високою була вартість рішення про вихід зі Союзу, то з 19 серпня 1991 року дуже високою була вартість залишання в Радянському Союзі. Той, хто хотів зберегти себе в Радянському Союзі з серпня 1991 року, прирікав себе на дуже волатильні події, які були в Москві, на непередбачуваність реваншистів із числа радикалів компартії Радянського Союзу з абсолютно непередбачуваними наслідками.

 

Страх є першою причиною, чому значна частина виборців, які голосували в березні 1991 року за збереження СРСР, вже через дев’ять місяців голосували за незалежну Україну.

 

Була і друга причина. Може, пригадуєте «рухівську» листівку, яку активно розповсюджували під час кампанії 1991 року? Листівка порівнювала розмір промислового виробництва на душу населення в Україні з Німеччиною, Францією, Великою Британією, іншими країнами – й Україна стабільно виявлялася на перших місцях. На той момент українці слабо розуміли, що промислове виробництво абсолютно не означає добробуту. Це зараз ми знаємо: якщо Ахметов виробляє багато сталі, то нам від цього ні тепло ні холодно, а в багатьох випадках наші ризики навпаки зростають. На той момент ці заводи все ще були державними й існувало уявлення, що якщо держава буде заробляти, то громадяни відчують цей добробут.

 

Отже, друга причина – це міф про фантастичний добробут, який чекає нас за рогом.

 

Ми ставимо собі запитання: наскільки раціональним було голосування в 1991 році? І кажемо, що, скорше за все, ні.

 

Тоді я ставлю інші запитання. Чи ми маємо проблеми з тим, що голосування нераціональне? Чи ми маємо справу з нераціональним голосуванням тільки тоді, коли результат нам не подобається?

 

«Помаранчева» ірраціональність

 

Під час «помаранчевого» Майдану градус протистояння в суспільстві був шалено високим. Ми дивилися, як з одного боку виступають ті, хто кажуть: влада є абсолютно злочинною. З іншого боку була частина, яка дивилася на події або з позицій табору Кучми, або з нейтральної позиції. Вони казали: «Подивіться, це ж мільйонери проти мільярдерів. Подивіться, Ющенко ж непідзвітний. Його програма "10 років назустріч людям" не надається до виконання, в нього буде інша програма. Подивіться, є купа груп інтересів, які бачать для себе корупційну можливість».

 

Що відповідали в той момент прибічники «помаранчевого» табору? Вони казали: «Ні-ні, ви зазомбовані пропагандою. Ви не бачите або не чуєте, чиниться страшна кривда».

 

 «Помаранчева» пасіонарність почала спадати разом із неуспіхами адміністрації Ющенка. Коли Янукович переміг на виборах 2010 року, його опоненти прийняли цю поразку. Поразка виглядала для них логічною.

 

Тоді виникає питання: а що станеться одного дня, якщо пасіонарність виявиться з іншого боку?

 

Ми можемо побачити один цікавий процес. Підтримка незалежності України після 1991 року залишалася на відносно стабільній позиції, але згодом стається подія, яка, починаючи з 2010 року, істотно підіймає цей показник, – Янукович перемагає на виборах (згідно з соціологічними замірами Центру Разумкова, у липні 2009 року охочих підтримати незалежність було 52%, а в серпні 2012 року їхня частка сягнула 64,4%, – Z). Що ж відбувається? Частина українських виборців дивиться на результати виборів і каже: «Ха! Це наша країна! Це так само наша країна, ми можемо в цій країні перемагати. Ця країна так само належить нам».

 

Це означає, що раптом Україна отримала ще одну групу власників, ще одну групу стейкхолдерів.

 

Україна як Батьківщина, як державне формування, яке є важливим середовищем існування для кожного з нас, має набагато більшу кількість власників, ніж ми переважно собі уявляємо. Україна болить більшій кількості людей, ніж нам може здаватися.

 

Відчуття причетності

 

Те, що сталося, починаючи з 2014 року, напевно, збивало приціли для багатьох українців. Початок війни додав голосу патріотично налаштованим українцям і забрав голос у тих, хто не підтримував [змін] або ж не мав чіткої визначеності стосовно проблем України і Донбасу, України і Криму. Значна частина суб’єктності виявилася пригніченою.

 

Ця хвиля патріотизму поставила нас, українців, у позицію, де ми, українці, час від часу почали менше чути один одного. З’являється набагато менше запиту на те, щоби почути іншу сторону, на те, щоби зрозуміти, що відбувається всередині російськомовного середовища. Наприклад, те, які теми є відрефлексованими, а які теми не є відрефлексованими, що змінилося, що не змінилося.

 

Періодично ми бачимо цікаві дані в соціологічних опитуваннях, які, наприклад, показують, що російськомовні українці почали підтримувати українізацію України. Ці сигнали свідчать про те, що йдуть певні тектонічні зміни.

 

Разом зі здійсненням геополітичного вибору легко відчути: ну все, зміна відбулася, вона є остаточна.

 

Десь на хвилі цих сигналів, у 2016–2017 роках, приймається рішення, яке, скоріш за все, коштувало Петрові Порошенку президентського крісла. Він робить кроки, які звужують його основну базу – широка ліберально-консервативна коаліція, яка існувала в Україні з часу Майдану, коли монахи і ЛГБТ-активісти стояли в одній колоні, коли українські націоналісти і українські ліберали відстоювали один і той самий порядок денний, починає розпадатися.

 

Якщо пригадуєте той період, ми мали десь приблизно рік чи півтора року розгубленості всередині ліберального середовища, бо було дуже складно визначитися в своєму ставленні до Порошенка. З одного боку він формально далі проштовхував реформаторські законопроекти. А з іншого боку було чітко видно, що це його воля гальмує ті чи інші реформи – як, наприклад, антикорупційну реформу; це він не дає дофінансувати Суспільне мовлення. Іншими словами, ми побачили Порошенка одночасно і в іпостасі реформатора, і в іпостасі антиреформатора.

 

Велика кількість виборців сказала: ми, можливо, прийняли би гуманітарні позиції [із передвиборчої програми Порошенка], якби ці гуманітарні позиції звучали з вуст когось більш підзвітного.

 

Помста патерналістів

 

В Україні весь час з 1991 року і донині існувала одна більшість у суспільстві, яка визначала характер держави і характер відносин держави з суспільством, – патерналістська більшість. Це більшість тих, хто не хоче бути активним, хто не хоче брати відповідальності на себе, але водночас хоче, щоби держава про все дбала.

 

Якщо глянемо очима патерналіста на життя в Україні з 2014 року, то воно стало нестерпним. Те, що сталося в державі, змусило докорінно змінити свою поведінку. Ви не можете далі просто сплачувати енергетичні рахунки – вони стають завеликими. Вам треба щось робити – або мерзнути взимку, або утеплюватися. Ви не можете просто викликати лікаря додому – ви мусите підписувати якусь декларацію. А для того треба шукати сімейного лікаря, вибирати серед списку фахівців найкращого.

 

Вся ідея виживання в Радянському Союзі, в тоталітарній системі, полягає в тому, щоб мінімізувати свої відносини з державою.

 

Держава зразка 2014–2019 років, не продемонструвавши більшої підзвітності перед громадянином, примусила патерналістського громадянина піти і стати проактивним. Це був вихід із зони комфорту, якого значна частина українців не змогла пробачити.

 

Як тому дати раду?

 

Три фактори – непідзвітність, звуження електоральної бази і патерналістський протест – виявилися достатньо вагомими для того, щоби створити цю хвилю цунамі в 72%.

 

Це практично ніяк не означає, що ці 72% мають якесь уявлення про Зеленського. Це не означає, що вони будуть підтримувати Зеленського. Ми з однаковою ймовірністю можемо побачити Зеленського як популярного політика-популіста, так і Зеленського-невдаху, який провалився, який буде розтоптаний тими самими виборцями, що його обрали. Але можемо побачити й іншу ситуацію – ситуацію, коли ті, хто голосували проти Зеленського, з якихось причин почнуть його підтримувати.

 

Виклики не меншають. Україна потребує впевненості у власній захищеності, власній безпеці. В нас не стало краще з міжнародною підтримкою.

 

Із приходом Зеленського ми не отримали відповіді на ці питання. Хоча не факт, що отримали би їх у разі перемоги Порошенка. Бо навіть політика, яка публічно проголошувалася як патріотична, мала в собі величезні діри, починаючи від оборонної політики, і закінчуючи гуманітарною.

 

Запитання: що робити? Треба бути настільки активними, наскільки можемо. Бути настільки розсудливими, наскільки можемо. А далі, перефразовуючи велику британську приказку, зберігати спокій і лупати сю скалу.

 

Про кризу взаємної довіри

 

Значна частина критики в українській публічній політиці стосується не так особи Зеленського, як його виборців. Це відносно нове явище в нашій суспільній дискусії. Прихильники Порошенка звинувачують прихильників Зеленського в інфантильності, в нерозумінні відповідальності перед державою. Щодо Зеленського звучать дуже гострі метафори: мовляв, це кіт у мішку, причому Зеленський – мішок, а кіт – олігархи, які за ним стоять, це цитата журналіста Павла Казаріна.

 

У відповідь лунає критика прихильників Зеленського: мовляв, невже не бачите тієї величезної корупції, за якою стоїть Порошенко, і його брехні?

 

Ці вибори поставили нас в унікальну ситуацію. Раніше протистояння було регіональним: Захід проти Сходу чи Схід проти Заходу. Протистояння одних проти інших посилювало ядро з кожного боку. Але зараз маємо «роздертою» всю країну. На Львівщині за Зеленського проголосував кожен третій. Така сама «роздерта» кожна область, кожен район. Але послаблення зв’язків в одному місці не означає посилення зв’язків в іншому місці – роздерта сама суспільна тканина.

 

Це створює небезпечні передумови. Бо якщо при цьому далі посилюватиметься криза інституційна і падатиме довіра горизонтальна, то створюються фантастичні умови – наприклад, для отаманщини, коли голови міст будуть створювати свої загони самооборони, коли міста намагатимуться приймати геополітичні рішення.

 

Ми з вами послаблені не тільки цим. Приблизно три роки тому я висловив думку, що сталі реформи нам потрібніші, ніж швидкі реформи. Я упевнююся: стабільність реформ і продуманість реформ важливіша за швидкість їхньої появи.

 

Кілька провалених реформ, які не відбулися – наприклад, провалена судова реформа, провалена принаймні частково антикорупційна реформа, недоконана реформа Суспільного мовлення, у підсумку можуть коштувати набагато більше, ніж сукупна вага тих реформ у житті людей.

 

Ризики нікуди не зникають, ризики залишаються. Тому в цих умовах важливо всім стати одним фронтом супроти цих ризиків. А ми вже встигли по дорозі розсваритися між собою.

 

Якщо ми з вами хочемо жити у країні, в якій панує когезія (або злагода), дуже важливо, щоби кожен фланг періодично перемагав на виборах. Бо інакше ми матимемо анклави відчуження. Найгірше, що може статися, – це якщо громадянин не пов'язаний із соціумом. Ціна, яку суспільство може платити за те, що частина відчуває себе вирваною, є набагато вищою за просто повільніший хід реформ.

 

Важливо, щоби відчуття власності, яке отримує то одна, то інша частина виборців, з часом конвертувалася у відчуття відповідальності за свій вибір.

 

 

Підготував Володимир СЕМКІВ

 

17.05.2019