(із діалогів Сократа)
Главкон: Як це добре, Сократе, що зустрів я тебе сьогодні. Не дає мені спокою вчорашня розмова про ідеї, недоступні нам, допоки ми, як прикуті раби, лише сприймаємо світ очима та вухами і не мислимо про нього.
Сократ: І я радий тобі, Главконе. Адже, здається мені, тільки но розпочали ми розумувати про ідеї та дійшли хоча б якоїсь згоди, як вже і вечір підступив до нас, і втома покликала по домівках. Але що непокоїть тебе сьогодні? Чи, може, засумнівався ти у наших доказах, з якими вчора так охоче погоджувався?
Главкон: У тому то й справа, Сократе, що визнав я твої думки одразу, настільки впевнено переконав ти мене у тому, що крім речей у світі навколо нас, існують ще й безпредметні ідеї, без яких ми б жодної речі не могли ані помислити, ані навіть уявити.
Сократ: То чи не хочеш ти мені, Главконе, сказати, що бентежить тебе щось зовсім інше, ніж те, що розглядали ми вчора увечері?
Главкон: Авжеж, саме так і є. Але не можу ніяк дійти згоди з самим собою, бо здається мені, що повірити у твої – та і будь-кого іншого – слова зовсім не важко. А от сказати, як з такою вірою бути?
Сократ: То що ж насправді так збентежило тебе, про що ти б хотів мене запитати? Звісно, якщо я зумію розсіяти твій неспокій.
Главкон: Від учора, Сократе, я тільки те й робив, що роздумував про таке. Що ідеї існують поза світом речей, і що дають вони нам уявлення про сутність цих речей, а не про якісь окремі речі, як, наприклад, ота кішка, що бігає навколо нас, – у це повірив я одразу ж. Але діймало мене питання: чи можемо ми з тобою довіряти нашим розумуванням настільки, аби прийняти їх врешті-решт на віру, як беззаперечно правдиві, а ще й такі, якими я можу скористатися, як своїми власними? Адже розуму властиво і помилятись!
Сократ: Клянусь Зевсом, Главконе, ти вгадав те, про що роздумував і я після нашої вчорашньої розмови! І для себе зрозумів те саме: що мало вірити в ідеї, треба ще й довіряти розуму – чи розпізнає він ці ідеї як правдиві, а не такі, що не мають у собі нічого сутнього.
Главкон: То це як? Чи хочеш ти сказати, що є і такі ідеї, які не мають ніякої сутності? І які ж тоді вони, ідеї без сутності?
Сократ: Саме про це я і думав. Ось і ти подумай тепер разом зі мною: чи міг би ти уявити собі сутність пустоти, або безконечного чи вічного?
Главкон: Ні, не можу, хоча і сказати інакше мені не виходить, що пустота чи безконечність – то також ідеї, як вчора ми з тобою дійшли висновку. Бо інакше ми б ніяк з тобою, Сократе, не могли ані їх назвати, ані визнати, що існування пустоти або ж безконечності можливе. То що ж тоді виходить? Ідея є, а сутності, яку вона хотіла б нам підказати, уявити не можемо? Тоді виходить, що така ідея вже не є ідеєю, чи як?
Сократ: У тім то й справа, любий Главконе, що всюди, де ми про сутність нічого впевнено знати не можемо, як про безконечне чи вічне, то це і буде, як я собі думаю, ідея, у яку ми здатні лише повірити, але ж з упевненістю довіряти їй не можемо.
Главкон: Ну, гаразд, Сократе, здається мені, що і у цьому маєш рацію, бо я відчуваю, що у такій заплутаній справі саме так і було б і слід розумувати. Але ж у іншому, яке раніше мені здавалась зовсім простим та ясним, ти вмить знівечив усіляке моє розуміння. І сталося це зі мною після останніх твоїх слів.
Сократ: Чи не хочеш ти мені сказати, що не розумієш, як можна не довіряти тому, у що віриш?
Главкон: Саме так я і хочу сказати – бо це ж звучить як нісенітниця якась.
Сократ: Нічого дивного, Главконе, що тобі так здається. Бо якби ми вважали, що можемо зрозуміти все одразу, то й не мали би підстав роздумувати і пізнавати далі. Але, здається мені, що якраз тут нічого ти ще й не втратив. Може, сталося з тобою саме так, що і не мав ти належного розуміння у справах віри та довіри, а лише вважав, що маєш.
Главкон: Хотів би я і у цьому переконатись. Якщо нікуди не поспішаєш, то поясни мені, як ти про віру та довіру думаєш.
Сократ: Охоче зроблю це, адже про таке мало доводиться нам розумувати, хоча, як бачиш сам, ніби здається воно простим та самоочевидним.
Главкон: Авжеж, тепер добре бачу.
Сократ: Гаразд. Якщо так, то спробуємо з’ясувати, якщо пильно стежитимеш за усіма моїми думками і невідкладно казатимеш, з чим погоджуєшся, а з чим ні.
Главкон: Я готовий і присягаю, що не вагатимусь у своїх щирих відповідях, навіть якщо зовсім не погоджуватимусь з тобою.
Сократ: Чудово, Главконе, інакше і не вийде у нас жодного з'ясування. Отож, скажи мені насамперед: чи віриш ти у те, що Зевс керує богами та людьми справедливо та безпечно?
Главкон: Звісно, вірю.
Сократ: То чи зможеш ти мені, відтак, сказати щиро і з повною відповідальністю, що віриш у несправедливого Зевса – особливо, якщо побачиш колись велику несправедливість, яка коїться серед людей неабияк часто, а ще й про небезпеку для себе або когось іншого із такою несправедливістю пов'язаною?
Главкон: Ні, безперечно, так сказати я ніколи не зможу.
Сократ: А як гадаєш, чому не зможеш?
Главкон: Бо я швидше скажу, що перестав вірити у справедливість Зевса – як це не раз можна почути серед людей, але не скажу, що вірю у несправедливого Зевса. Бо для чого він тоді мені, як найвищий Бог серед Богів та людей?! Як зможу я вірити, що розсудить Зевс людей по справедливості, якщо сам він несправедливий?!
Сократ: У такому разі, як могли б ми з тобою міркувати далі? Якщо визнаєш ти, що несправедливість таки існує – а інакше ми стверджувати не можемо, бо вона існує повсюдно, – то чи можеш ти довіряти тому, що Зевс завжди і неухильно керуватиме справедливо? Чи зможеш ти довіряти своїй вірі у справедливого Зевса, та ще й настільки, аби вважати, що з тобою жодної несправедливості, яка віщує тобі небезпеку, не станеться? Чи зможеш ти зі своєю вірою у справедливого Зевса зовсім не рахуватись із такою можливою несправедливістю?
Главкон: Але ж це очевидно, що так необачно я вважати не можу, інакше я б мусів передбачати, що жодної несправедливості не існує, і зі мною ніколи не може статися якась біда, несправедливістю зумовлена.
Сократ: Отож, Главконе, ти погоджуєшся, що може бути і так: завжди, коли ми віримо у щось, то довіряти своїй вірі не завжди можемо? Чи хочеш ти заперечити цьому, хоча й тільки но визнав правоту моїх слів?
Главкон: Та ні, Сократе, здається мені, що заперечити тобі ніяк я не зможу. Але ж залишається у мене передчуття, що могли ми з тобою щось таки наплутати.
Сократ: Тому то я і бесідую з тобою, Главконе, так охоче, що вмієш ти вдумливо відноситись до бесіди. Кажи, що підказує тобі твоє передчуття і у чому ми наплутали – як тобі здається. Адже ми зробили тільки перший крок у нашому розумуванні, тож чи не буде твоє застереження поспішним.
Главкон: Хотів би я, аби так і було. Тому поясни, як гадаєш ти: чи не плутаємо ми довіру до справедливості Зевса, якого можемо тільки уявляти, із довірою до справедливості у житті, яке уявляти немає жодної потреби, бо життя як таке ми не маємо потреби уявляти, адже досвідчуємо ми його кожної миті, та ще й безпосередньо у всіх своїх намірах та вчинках?
Сократ: Визнаю, Главконе, що ти вельми спритний у своїх роздумах, та ще й як! Саме це і сподівався я з’ясувати з тобою, аби не залишати таке важливе питання на потім, а відтак і забути.
Главкон: То як ми мали б тепер розумувати, Сократе, бо далі мої думки не рухаються і я застряг, наче на роздоріжжі?
Сократ: Немає тут жодного роздоріжжя, любий Главконе. Є ніби дві різні дороги, якими можемо ходити: одна з них провадить до світу ідей та сутностей – а з ним і до Богів, яких можемо мати лише у своїй уяві, як це ти добре підмітив. А друга – дорога, якою ходимо повсякденному житті серед інших людей і речей.
Главкон: Що такі дві різні дороги є, я можу з тобою погодитись одразу, а також і з тим, що вони різні, хоча, здавалось би, переплетені воєдино. Але чи не хочеш ти мені сказати, що однією з цих доріг нас провадить віра, а на іншою – щось інше, наприклад довіра?
Сократ: Не зовсім так, як ти кажеш, хоча й гадаєш правильно, як мені здається.
Главкон: То як же думаєш ти, якщо можеш мені сказати, аби я також зумів ці дороги належно розрізняти, як і ти?
Сократ: Не поспішай, а подумай: чи сказав би ти, навіть добре зваживши свої слова, що довіряєш Зевсові у його справедливості, яка завжди віщує тобі безпеку у земному житті?
Главкон: Мабуть, так не сказав би.
Сократ: А не сказав би тому, що Зевса лише можемо уявити, але достеменно ніколи не можемо знати, якою буде його справедливість за мить чи у мислимому майбутньому? Адже йому підвладна лише ідея справедливості, але ж не кожна життєва несправедливість, яка залежить від людей.
Главкон: Клянусь Зевсом, що саме так і є, як ти кажеш – і не інакше! Але ж усі люди, які вірять у справедливість Зевса, вірять однаково, а значить, і розумують про неї однаково, а не по-різному. Інакше ми не зможемо сказати, що це віра, яка не потребує жодних доказів розуму. Чи я помиляюсь, Сократе?
Сократ: Ні, розумуєш вірно, але із такого розумування треба зробити уважний висновок.
Главкон: Яким же він, по-твоєму, мав би бути?
Сократ: Гадаю, він має бути такий: якщо Зевс справедливий, то справедливий для усіх. Але ж, погодься: це неможливо. Бо якщо, наприклад, двоє сперечаються про майно і кожен із них переконаний у своїй справедливості?! То на чий бік, як вважатимеш, мав би пристати справедливий однаково для всіх Зевс?
Главкон: Вважатиму, що у цій справі, як і в усіх інших подібних суперечках, Зевс покерує так, що справедливість будуть встановлювати інші люди, які не мають прямого інтересу до справи, наприклад суд.
Сократ: А суд – у чому я погоджуюсь з тобою – чи не буде він керуватись уявленням про справедливість як таку, узгоджену з нашою вірою у справедливість самого Зевса?
Главкон: А чим же іще може суд покеруватись? Чи не для того він і є судом, аби розсудити по-справедливості?
Сократ: От і чудово, любий Главконе. А тепер скажи, чи визнаєш ти красу жінок?
Главкон: Не жартуй так зі мною, Сократе! Звісно, кожен з нас визнає красу, особливо жіночу! Як без цього жити?!
Сократ: Зовсім я не жартую, а збираюсь тебе розпитувати далі, не відступаючи ані на крок від нашої мети. Отож, якщо я тепер запитаю тебе, чи зможеш ти пояснити мені, що об’єднує усіх жінок, яких ми назвемо красивими?
Главкон: На це відповісти, здається мені, зовсім просто. Це і буде краса!
Сократ: Так то воно так. Але ж, не станеш ти зі мною сперечатись, що усі красиві жінки володіють неоднаковою красою. Адже є неабияк красиві жінки, наприклад, темношкірі, або єгиптянки чи персіянки, і вони красиві іншою красою, ніж наші жінки. І ми ніяк не зможемо сказати, хто з них має кращу красу.
Главкон: І це також неухильна правда, Сократе. Я таких бачив, і вони несказанно красиві, хоча й іншою красою.
Сократ: То чи не скажемо ми з тобою, що у кожного з нас є уявлення про красу, яке ми прикладаємо до кожної жінки, аби сказати, чи це наше уявлення краси їй підходить?
Главкон: А хіба можемо інакше? Тільки так і розпізнаємо красиву жінку.
Сократ: Тоді наша уява про красу і буде ідеєю краси. А маючи таку ідею, ми вже зможемо сказати, що віримо у красу, і що у цьому ми аніскільки не сумніваємося. Хоча у кожної жінки вона буде іншою і своєю, тільки для неї властивою. Чи не так буде?
Главкон: Навіть і запитувати не було потреби. Так і буде.
Сократ: Тоді неважко нам буде зрозуміти, що справедливість Зевса, або й справедливість як така, також є лише ідеєю, яку ми змушені прикладати до кожного з наших вчинків, аби сказати – справедливо ми чинимо, чи ні.
Главкон: Це буде правильним висновком. Але чи не надто далеко ми відхилились від нашої мети? Адже почали ми з розрізнення віри з недовірою.
Сократ: Здається, ми вже доволі близько. От подумай ще трохи. Якщо я, після усього, що ми з тобою щойно з'ясували, казатиму, що віримо ми лише у ідеї, а довіряємо лише тому, як чинять люди, то погодишся ти зі мною у цьому?
Главкон: Звісно, погоджуся, адже це випливає з нашої розмови якнайкраще.
Сократ: Гадаю, відповідь твоя важлива нам обом. Адже ми майже досягли згоди у важливому розмежуванні: що є віра, а що ми назвемо довірою. Бо тепер ми зможемо з тобою, Главконе, без усяких труднощів заявити усім, що довіра – це щось таке, що впорядковує та керує стосунками та вчинками людей, а не Богів. А Боги, які живуть там, де існують ідеї, вимагають від нас віри, і не інакше.
Главкон: Авжеж, Сократе, так і є, клянусь усім своїм майном. Раніше я цього ніяк не вмів розмежувати, а тепер бачу, що дороги довіри і віри зовсім різні. Але скажи ще раз якнайпростіше, аби я закарбував собі назавжди: у чому відмінність між ними обома.
Сократ: Любий Главконе, та я і сам тільки-но зрозумів для себе, як найпростіше вказати на цю відмінність і охоче своєю знахідкою поділюсь з тобою. Адже це ми разом її віднайшли.
Тож скажемо ми з тобою так: довіра управляє стосунками між людьми, аби могли вони почувати себе у безпеці. Віра ж, натомість, управляє нашим відношенням до ідей і до Богів, аби людей об’єднувати навколо потреби їх пізнавати заради справедливого життя і гідної смерті.
Главкон: Достеменно так, Сократе. Краще за тебе ніхто не скаже.
Підсумовуючий коментар до діалогу.
Довіра – це універсальний принцип, який регулює стосунки між людьми задля досягнення безпеки.
Віра – це універсальна властивість людей, яка керує нашим відношенням до ідей – заради правдивого пізнання, справедливості життя і гідності смерті.
Львів, 2018-2019
12.05.2019