Зигмунд Фройд якось висловив думку, яка й сьогодні звучить несподівано:
війна є легітимізованою несправедливістю.
Те, що в мирний час вважалося злочином, у війні раптом набуває статусу дозволеного і навіть героїчного вчинку. Вбивство, руйнування, грабунок – дії, які суперечать будь-яким нормам співжиття, – отримують «виправдання», а іноді навіть стають необхідними.
Соціальна несправедливість, завжди присутня у суспільстві, разом із війною виринає на поверхню в оголеній формі. У мирні часи вона маскується під безліч форм і символів. Право, культура, звичаєві традиції – краще чи гірше – виконують роль механізмів стримування відкритих проявів несправедливості. Вони приглушують її й перетворюють асиметрії, пов’язані із завданням кривди, на «звичайний порядок речей». Хоча соціальні ієрархії, привілеї чи системна експлуатація залишаються дієвими, суспільство намагається завуальовувати їх релігією, мораллю, ідеологією. Людина може жити, не сумніваючись в існуванні несправедливості, але хотіла б усе ж, аби це існування було замаскованим у прихованій формі доброчесності.
Коли ж мирний компроміс перестає виконувати свою «балансуючу» функцію, війна починає діяти як рентген. Вона пронизує культуру й суспільство «променями зла», які, просвічуючи механізми маскування, роблять видимим те, що раніше вдавалося приховувати. Те, що видавалося звичним і навіть природним, виявляє свої викривлені форми: нерівність доступу до благ і ресурсів, право одних безкарно панувати та приреченість інших підкорятись. У цьому сенсі війна не створює несправедливості – вона лише робить очевидним і навіть узаконює те, що у мирному житті підлягало соціальному стримуванню або табу.
Але не лише війна може виконувати роль такого дзеркала. Іншим її обличчям є деспотія і тиранія. Це теж «війна», але спрямована не проти зовнішнього ворога, а проти власного народу. У тиранії несправедливість легітимізується через свавільний примус, через позбавлення суспільства можливості для опору, критики й здорового глузду. Якщо війна ззовні оголює нерівності, то деспотія відкриває їх ізсередини, перетворюючи суспільство на заручника свавільної влади. У цьому сенсі тиранія – це форма війни проти свободи, розгорнута у мирному просторі.
У кожному випадку легітимізація несправедливості відбувається через руйнування системи базових цінностей. Щоб виправдати насильство, потрібно нівелювати уявлення про гідність; щоб дозволити експлуатацію – розмити поняття гожості; щоб утвердити тиранію – підмінити придатність влади для суспільства на «непридатність» суспільства для влади. Війна, тиранія чи будь-яка інша форма масової несправедливості змушені узаконювати несправедливість як «нову норму» співжиття.
Тут і відкривається універсальний рецепт. Якщо війна і деспотія виявляють приховану несправедливість через руйнування цінностей, то єдиною відповіддю може бути їх відновлення. Йдеться не про реставрацію старих догм, а про творення нової системи базових цінностей, здатної стати спільним ґрунтом для сучасного глобального суспільства.
Ми знову й знову змушені визнавати: класична триєдина система західної культури – Свобода, Рівність, Братерство – втратила свою соціально-регулятивну силу. Свобода вже не забезпечується рівністю – ні біологічною, ні психологічною, ні культурною. Братерство дедалі частіше звучить не як гуманістичний ідеал, а як саркастична насмішка над гуманністю.
Сьогодні свобода може бути збережена лише через інші дві базові цінності: Довіру – без якої неможливі безпечні стосунки між людьми і світом; та Право – без якого свобода перетворюється на свавілля.
Отже, нова триєдина формула – Свобода, Довіра, Право – може дати шанс переосмислити уроки війни, якими Україна сьогодні апелює до світу.
Свобода, Довіра, Право = Libertas, Fides, Jus
🌿
06.09.2025