Вступ
У попередній статті, зосередженій на визначенні знання, альтернативному до загальноприйнятого класичного розуміння знання як обґрунтованого істинного переконання (justified true belief – JTB), ми запропонували розуміти знання як обґрунтовану істинність узгодженої пари «сенси–смисли» дійсності. У цьому контексті вже тоді постала також проблема очевидності як особливого стану узгодженості досвіду та судження.
Ця проблема стає щораз актуальнішою у зв’язку з тим, що інтуїтивне сприйняття «правдивості/фейковості», або, іншими словами, соціально прийнятної «правди і неправди», в останні десятиліття зазнає дедалі виразнішої інфляції. У згаданій статті ми висунули припущення, що очевидність як така може бути нижньою межею вільної енергії, концептуалізованої Карлом Фрістоном і співавторами як базовий принцип функціонування живих систем, включно з соціальними.
Спочатку ми припускали, що очевидність є рівнем вільної енергії, близьким до нульового значення. Однак це наштовхнуло нас на проблему, добре усвідомлену й у роботах групи Карла Фрістона і названу ними «проблемою темної кімнати». Це, а також досвід роботи з психічними порушеннями й особливо з маячними станами (передусім параноїдними та складними парафренними), спонукало нас переглянути свою позицію та запропонувати інше розуміння очевидності – як оптимальної ненульової нижньої межі мінімізації вільної енергії.
Теорія активного висновку Карла Фрістона (Friston, 2010) пропонує одну з найсучасніших об’єднуючих моделей для розуміння поведінки живих систем. Центральною її тезою є Принцип вільної енергії (ПВЕ), згідно з яким будь-яка самоорганізована система повинна мінімізувати свою варіаційну вільну енергію – верхню межу математичного «сюрпризу» або помилки передбачення, тобто інтуїтивного сенсу ситуації у нашому розумінні процесу пізнання. (Нагадаємо, що у попередній статті ми визначили сенси як чуттєво-досвідне, інтуїтивне припущення про доцільність ситуації).
При цьому сама теорія активного висновку вже передбачає існування апріорних уподобань (prior preferences) системи щодо бажаних станів, завдяки чому «темна кімната» не є для живого організму цільовим станом. Однак, на нашу думку, навіть за наявності таких преференцій залишається відкритим феноменологічне питання: який досвід суб’єкт сприймає як «очевидний» і як цей досвід можна описати у термінах межі мінімізації вільної енергії?
Саме це фундаментальне питання ми формулюємо як питання про нижню межу сюрпризу.
1. Невизначеність мети: парадокс «темної кімнати» та ризик стагнації.
Теоретичний ідеал ПВЕ – це нульова вільна енергія, що означає повну відсутність сюрпризів й ідеальну передбачуваність світу. Проте такий стан є не лише недосяжним, а й небезпечним як цільова установка. Прагнення до «абсолютного нуля» може призвести до двох патологічних станів:
• Догматична стагнація. Система, яка досягла майже нульової помилки передбачення, може «застигнути» у своїх переконаннях, ігноруючи нові дані, що суперечать її моделі світу. Це шлях до створення ригідної, маячної системи, нездатної до адаптації.
• Стагнація самозаспокоєння. Система може досягати стану низького сюрпризу, уникаючи будь-яких нових стимулів. Це філософська проблема, відома як «парадокс темної кімнати» (Friston et al., 2012): найпростіший спосіб мінімізувати сюрприз – сидіти в темній тихій кімнаті, що суперечить допитливій, дослідницькій природі живих істот.
Сам Фрістон і співавтори вказують, що реальні організми мають апріорні вподобання, які роблять «темну кімнату» нежиттєздатною стратегією. Однак і в цьому разі залишається не до кінця проясненим питання: якою є операційна нижня межа сюрпризу, за якою система перестає «заспокоюватися» й починає активно шукати новий досвід?
Це, на нашу думку, вказує на слабко артикуляризоване місце концепції: відсутність явного опису нижньої межі мінімізації.
2. Визначення Принципу очевидності.
Для розв’язання цього питання ми пропонуємо ввести нове поняття – Принцип очевидності – і розрізнити його біологічний та соціальний рівні.
Біологічна очевидність – це оптимальна, ненульова нижня межа сюрпризу, до якої жива система прагне мінімізувати свою вільну енергію.
Соціальна очевидність (специфічна для людини як мислячої істоти) – це мінімально узгоджене спільне поле, що виникає як консенсус індивідуалізованих очевидностей усіх учасників взаємодії.
Тут, під «консенсусом», ми розуміємо не формальну раціональну згоду, а досвідно-інтуїтивний спільний горизонт «само собою зрозумілого» – визначений на рівні сенсів, який, однак, переживається й артикулюється кожним учасником ситуації по-своєму.
На біологічному рівні межа очевидності визначає динамічний стан гомеостатичного комфорту, в якому світ є достатньо передбачуваним для стабільного функціонування, але не настільки, щоб виключити можливість навчання та адаптації.
На соціальному рівні ця межа встановлює спільне поле очевидності як основу здорового глузду (common sense), а відтак – інституцій, культури та самої можливості злагодженої колективної дії.
Інакше кажучи, «очевидність» – це не відсутність сюрпризу, а його оптимальний рівень, нижче якого система починає «шукати» нові враження та нові рішення, а вище змушена захищати свою цілісність.
Таким чином, Принцип очевидності можна розглядати як феноменологічну артикуляцію тієї нижньої межі, яка в теорії активного висновку імпліцитно задається структурою апріорних уподобань, але не завжди описується на рівні суб’єктивного й міжсуб’єктивного досвіду.
3. Гіпотеза «золотого перетину» як регулятора очевидності.
Як система може визначати цей оптимальний рівень?
Ми висуваємо спекулятивну, але евристично вмотивовану гіпотезу, що відповідний баланс може підпорядковуватися універсальному природному принципу – золотому перетину (φ ≈ 1.618).
Згідно з цією гіпотезою, загальний «бюджет» сюрпризу, з яким стикається система, розподіляється асиметрично:
• Більша частина (≈ 61,8%) підлягає активній мінімізації. Це забезпечує стабільність, ефективність і підтвердження наявної моделі світу. Це зона «експлуатації» знання.
• Менша частина (≈ 38,2%) зберігається як необхідний резерв вільної енергії. Цей залишок є «паливом» для евристичного пошуку, творчості та дослідження. Це зона «розвідки».
Це співвідношення не претендує на статус строго доведеного закону. Воно має радше характер концептуальної гіпотези, що потребує подальшої емпіричної перевірки – зокрема через аналіз розподілу помилок передбачення, патернів співвідношення «explore/exploit» у поведінкових та нейродинамічних даних.
Ми вважаємо, що саме «асиметричний» характер такого розподілу – незалежно від точного числового значення – є ключовим для розуміння того, чому живі системи не прагнуть до абсолютного мінімуму сюрпризу, а радше підтримують стійкий, але відкритий до новизни баланс між підтвердженням уже відомого й дослідженням нового.
4. Евристика та цікавість як наслідок Принципу очевидності.
Стан, у якому рівень сюрпризу опускається нижче межі очевидності, є сигналом для системи до активного пошуку новизни. Це явище можна інтерпретувати як цікавість (Schmidhuber, 2010).
Система починає досліджувати середовище, щоб повернути себе в зону оптимального, «комфортного» сюрпризу, уникаючи стагнації. Таким чином, усе, що є «надто очевидним», стає потенційним об’єктом для евристичного дослідження.
У термінах активного висновку це можна описати як перехід від переважно «прагматичної» мінімізації очікуваної вільної енергії (підтримання бажаних станів) до посиленої «епістемічної» її компоненти (здобуття нової інформації). Принцип очевидності у цьому розумінні задає пороговий механізм, який регулює моменти такого переходу.
Отже, очевидність перестає бути статичним станом і перетворюється на динамічний поріг, що регулює перемикання між режимами «експлуатації» та «розвідки» в поведінці живих систем.
5. Два принципи функціонування живих систем.
Отже, ми пропонуємо розглядати функціонування й дії живих систем як процес, обмежений двома фундаментальними принципами:
1. «Зверху» або верхньою межею – Принципом вільної енергії, який змушує систему мінімізувати помилки передбачення, щоб підтримувати свою цілісність і стабільну модель світу.
2. «Знизу» або нижньо-оптимальною межею – Принципом очевидності, який не дозволяє цій мінімізації досягти абсолютного нуля, зберігаючи гнучкість, адаптивність і здатність до навчання, а також відкриваючи простір для детермінованої цікавістю «розвідки».
Ця дуальна модель дозволяє пояснити, чому живі системи не лише виживають, адаптуючись до відомого, а й процвітають, досліджуючи невідоме. Вони існують у постійному динамічному балансі між порядком і творчим хаосом, між підтвердженням і відкриттям.
У поєднанні з попередньою пропозицією розуміти знання як обґрунтовану істинність узгодженої пари сенсів і смислів дійсності, Принцип очевидності окреслює динамічні умови, за яких така узгодженість може виникати й підтримуватися. Оптимальний рівень сюрпризу забезпечує достатню стабільність для формування спільної «очевидної дійсності» і водночас дозволяє цій дійсності змінюватися внаслідок нового досвіду.
Посилання на ключові роботи
1. Friston, K. (2010). The free-energy principle: a unified brain theory? Nature Reviews Neuroscience, 11(2), 127–138. DOI: 10.1038/nrn2787
2. Friston, K., Thornton, C., & Clark, A. (2012). Free-energy and the dark-room problem. Frontiers in Psychology, 3, 130. DOI: 10.3389/fpsyg.2012.00130
3. Schmidhuber, J. (2010). Formal Theory of Creativity, Fun, and Intrinsic Motivation (1990–2010). IEEE Transactions on Autonomous Mental Development, 2(3), 230–247. DOI: 10.1109/TAMD.2010.2056368
02.12.2025