РЕЖИМИ СТАБІЛЬНОСТІ, НАДЛИШКОВА СТАБІЛЬНІСТЬ ТА ПРОГНОСТИЧНІ ПІДХОДИ ДО ГЛОБАЛЬНИХ КРИЗ
1. Вступ
1.1. Кризовий контекст сучасності
Сучасний світ дедалі частіше описують мовою «глобальної турбулентності», «поліцентричного хаосу» чи «епохи перманентної кризи». Війни, різкі економічні коливання, руйнація усталених політичних балансів, стрімкі технологічні зсуви й інформаційні війни створюють ситуацію, у якій досвід індивідуальних та колективних спроможностей «дати собі з нею раду» і справитись із дедалі зухвалішими викликами дійсності перестає відповідати усталеним моделям реальності. Те, що вчора ще здавалося самоочевидним та зафіксованим на рівні узгоджених фактів – міжнародні гарантії безпеки, стабільність кордонів, передбачуваність економічних трендів, – впродовж найближчих років може виявитися радикально переосмисленим або просто зруйнованим.
У такому контексті не тільки окремі люди, а й цілі суспільства переживають хронічне відчуття «розхитування» очевидності: бракує «твердого ґрунту» під ногами, «тверезий розум» втрачає свою силу, а на його місце щораз активніше претендує свавілля інтерпретацій, довільних наративів, та й просто-напросто, інформаційно-пропагандистського шуму. Проте, водночас, світ не зупиняється, а навпаки – прискорює зміну своїх станів. Це породжує феномени колективної тривоги, недовіри до інституцій, схильності до радикальних політичних рішень і спокус «простих відповідей» у надто складних ситуаціях.
1.2. Потреба в інтегральних концептах
Традиційні інструменти опису та пояснення цих процесів – економічні моделі, політичні теорії, соціологія, класична психологія – дають важливі, але, на жаль, лише фрагментарні пояснення, начебто не дозволяючи собі зазирнути у витоки небезпечного розвитку полій. Економіка описує цикли зростання та криз, політичні науки – зміни режимів і балансів сили, психіатрія – індивідуальні відповіді на травму та стрес. Однак, сьогодні стає очевидно, що надмірна спеціалізація знань не завжди дозволяє побачити спільну структуру, яка пов’язує індивідуальну психіку й психопатологію з динамікою групових та інституційних взаємодій і далі – з макроекономічними та цивілізаційними процесами.
Однією з концепцій, яка потенційно може виконати роль такого інтегративного каркасу сучасних знань, є принцип вільної енергії (free-energy principle, далі FE-P), сформульований у нейронауках та психіатрії як загальна схема пояснення того, як живі системи підтримують свою цілісність, зменшуючи розрив між очікуваннями та реальними сенсорними впливами. Важливо, однак, що ця концепція не лише описує роботу окремого мозку чи організму, а й відкриває можливість подальшого узагальнення: від індивідуальних нервових систем – до складніших, багаторівневих та складних (комплексних) соціальних і цивілізаційних структур, які так само змушені постійно узгоджувати свої моделі світу з реальністю.
У попередніх роботах мною вже використовувалась ця рамка для аналізу поняття знання та для формулювання принципу очевидності яко регулятивного принципу безпечного ставлення до світу. Паралельно, в клінічній практиці з пацієнтами з адиктивними розладами мною також було запропоновано й розроблено поняття надлишкової стабільності (redundant stability, надалі RS) – стану, в якому система (індивідуальна психіка чи група) підкоряється одному домінантному правилу функціонування, досягаючи локальної стабільності ціною поступового накопичення прихованої та нездатної «розрядитися» внутрішньої напруги.
Ця концепція, однак, виявилася продуктивною не лише для розуміння адикцій, але – як ми спробуємо побачити далі – і для ширших, включно до глобально-соціальних, проявів «патологічної» ригідності.
Поєднання принципу вільної енергії, нашого принципу очевидності та концепції надлишкової стабільності дозволяє зробити наступний крок: сформулювати узагальнену модель, у якій мова йде про режими функціонування будь-яких живих систем – від індивідуально-одиничної і до цілокупної соціальної цивілізаційної спільноти – у термінах мінімізації або, навпаки, накопичення «надлишкової» вільної енергії.
1.3. Мета та завдання статті
Метою цієї статті є запропонувати концептуальну рамку для осмислення сучасних цивілізаційних процесів у термінах вільної енергії, очевидності та надлишкової стабільності. Ми свідомо не прагнемо в цій публікації до математичної формалізації моделі; натомість ставимо перед собою такі завдання:
1. Перенести принцип вільної енергії з рівня індивідуального мозку на рівень соціальних та цивілізаційних систем, запровадивши поняття «вільної енергії цивілізації» як міри невідповідності між колективними моделями світу та реальною динамікою подій.
2. Описати три якісно відмінні режими мінімізації вільної енергії цивілізації: а) відносно мирного й стабільного розвитку, б) режим кризи та війни, в) режим надлишкової стабільності (redundant stability), у якому одне правило функціонування системи стає домінуючим принципом.
3. Запропонувати два прогностичні індекси:
– Індекс цивілізаційної несподіваності (надалі – ІЦН)– як показник того, наскільки систематично колективні очікування не збуваються,
– Індекс надлишкової стабільності (надалі – ІНС)– як показник «монополізації» системи одним принципом або нарацією.
4. Сформулювати гіпотезу «робочого вікна» вільної енергії для живих і соціальних систем, тобто обмеженого діапазону між надмірною стабільністю та повним хаосом, у якому система залишається життєздатною. У термінах запропонованих тут пропорцій це робоче вікно буде описано як інтервал між умовними «однією третиною» та «двома третинами» немінімізованої вільної енергії.
У підсумку ми прагнемо показати і тим самим ініціювати дискусію про те, що запропонована рамка дозволяє:
– по-перше, зв’язати та узгодити феномени, вже добре описані нами на рівні індивідуальної психопатології (залежності, психотичні стани) з неописаними досі – у запропонованій термінології – макросоціальними кризами та тоталітарними режимами;
– по-друге, окреслити можливість створення прогностичних інструментів для оцінки цивілізаційних ризиків;
– і по-третє, сформулювати низку питань для подальших досліджень, зокрема щодо математичної формалізації запропонованих індексів та емпіричної перевірки гіпотези «вікна» вільної енергії.
2. Теоретичні засади: від принципу вільної енергії до принципу очевидності та концепції надлишкової стабільності
2.1. Принцип вільної енергії як універсальна схема адаптації (Friston)
У нейронауках та психіатрії останніх двох десятиліть принцип вільної енергії (Free Energy Principle), запропонований Карлом Фрістоном, став однією з найвпливовіших концептуальних рамок. Згідно з ним, будь-яка жива система – від клітини до людського мозку – підтримує власну цілісність шляхом мінімізації (необхідного зменшення рівня) вільної енергії, тобто зменшення розриву між очікуваними та фактичними сенсорними входами.
Інакше кажучи, організм виживає настільки, наскільки успішно він: а) прогнозує майбутні стани світу; + б) оновлює внутрішні моделі у відповідь на помилки передбачення подій у зовнішньому світі; + в) підтримує необхідну межу між собою та середовищем (умовний Markov blanket); + д) утримує рівень несподіванки нижче критичних порогів.
Хоч би як складно реалізовувалися ці механізми, інтуїція принципу проста:
жива система мусить постійно узгоджувати себе з реальністю – не «раз і назавжди», а в кожний момент часу. У сучасній теорії пізнання, психології та психіатрії Фрістонівський принцип, відіграючи роль метатеорії, покладає собі за мету поєднати: обробку інформації + навчання + емоційну регуляцію + поведінкові стратегії і навіть + феномени психопатології (депресія, психоз, залежності).
Це робить його «природним кандидатом» для подальших узагальнень – у тому числі на рівень соціальних та цивілізаційних систем.
2.2. Принцип очевидності: нижня межа безпечного сюрпризу
У попередніх теоретичних розробках автор запропонував принцип очевидності як доповнююче комплементарний до фрістонівського.
Принцип очевидності можна коротко означити так:
Очевидність – це такий рівень упорядкованості та безпечної передбачуваності світу, який дозволяє будь-якому «суб’єкту» довіряти «твердим фактам» і спільним смислам дійсності, не втрачаючи відкритості до нового досвіду.
Цей принцип встановлює нижню межу сюрпризу (неочікуваності, непередбачуваної ситуації чи події) без якої неможливі ані базова безпека, ані міжособистісна довіра, ані сталість ідентичності, ані стійкість інституцій та соціального порядку.
У поєднанні з принципом вільної енергії він описує двоїсту вимогу: 1) з одного боку, світ повинен бути достатньо передбачуваним; 2) з іншого – не надлишково стабільним, аби не блокувати навчання, нові сенси й адаптацію.
Таким чином, очевидність – це не нульова вільна енергія, а оптимальна її нижня межа, за якої система залишається живою, рухливою й здатною до маневру.
2.3. Концепція надлишкової стабільності (redundant stability): авторська модель О. Фільца
Окремим концептуальним внеском автора цієї статті є поняття надлишкової стабільності (redundant stability), розроблене спершу як теоретичне підґрунтя проблеми адикцій (узалежнення), а тепер застосовне до ширших соціальних і цивілізаційних процесів, згадуваних у первинній статті як ілюстративні приклади. Як також вже було зазначено, поняття надлишкової стабільності ані у наявному контексті наукових концепцій, ані у вигляді самостійного феномену (прояву дійсності) досі не розглядалось
Тому, дозволю собі ще раз – для потреб цієї статті – це визначення переформулювати з необхідним його розширенням. Визначення звучить так:
Надлишкова стабільність (redundant stability) формується тоді і тільки тоді,
коли одне з правил функціонування системи стає домінантним принципом її існування.
Важливе уточнення, необхідне нам для даної статті, стосується того, що смисл та призначення надлишкової стабільності полягає у забезпеченні системи «локальним» – частковим та обмеженим – варіантом стабільного її функціонування. А стається це ціною накопичення прихованої вільної енергії в інших площинах та вимірах функціонування системи.
Якщо у клінічному контексті це проявляється як ригідні адиктивні патерни (тобто, зразки узалежненої поведінки), або як прогресуюче звуження поведінкових стратегій, або ж як фіксація на єдиному способі зменшення внутрішньої напруги,
то на рівні суспільств цей принцип працює як тоталітарна ідеологія, або як корупційна система, або як монокультурна економіка чи інформаційна монополія, або ж як надмірне регулювання, що відтак веде до повної дерегуляції системи в цілому.
У всіх цих випадках система «збирає» та формує стабільність лише за одним каналом, ігноруючи зростаючу невідповідність у інших сферах. Зовнішня рівновага стає оманливою (аутапатичною = само-обманливою – термін мій), внаслідок чого:
а) локальна FE стає мінімальною;
б) глобальна FE, натомість, безперервно зростає;
в) а в результаті формується кризова ситуація або вибуховий колапс.
Це і є той стан, який у нашому розумінні може розглядатися як рамковий спектр «режимів цивілізаційної вільної енергії».
2.4. Логіка переходу від індивідуальних систем до соціальних і цивілізаційних
Узагальнення, яке ми пропонуємо, ґрунтується, отже, на трьох тезах:
1. Якщо індивідуальний мозок – система, що мінімізує вільну енергію задля зменшення відмінностей між внутрішнім «баченням» світу і зовнішньою реальність,
– то соціальні системи (інституції, ринки, держави, цивілізації) також можна розглядати як системи, що узгоджують свої моделі світу з реальністю.
2. Якщо для індивідуальної психіки існують режими патологічної ригідної стабільності (redundant stability) і режими надмірної невідповідності (дезінтеграція),
– то аналогічні режими можуть існувати на рівні колективних структур.
3. Якщо живі системи функціонують у певному «робочому вікні» вільної енергії,
– то це «вікно» може бути виявлене – і, можливо, кількісно описане – і для суспільств та цивілізацій.
Це відкриває шлях до моделі, яку ми розгортатимемо далі:
– моделі трьох цивілізаційних режимів (2/3, 1/3 та надлишкова стабільність)
– і двох прогностичних індексів (ІЦН і ІНС),
що дозволяють діагностувати та прогнозувати перехід між цими режимами.
3. Цивілізаційна вільна енергія: перенесення концепції на макрорівень
3.1. Що ми маємо на увазі під «вільною енергією цивілізації»
Якщо на рівні окремого мозку або організму вільна енергія описує міру невідповідності між внутрішньою моделлю світу та сенсорним досвідом, то на макрорівні природно поставити запитання: чи можна говорити про аналогічну «невідповідність» для суспільств і цивілізацій у цілому?
У цій статті ми пропонуємо робочий – свідомо метафоричний, але аналітично плідний термін – «вільна енергія цивілізації». Під ним ми розуміємо інтегральну міру розриву між домінантними колективними моделями світу та реальною динамікою подій, які переживає відповідне суспільство чи цивілізація.
До таких колективних моделей належать:
– економічні теорії й уявлення про «нормальний» хід ринкових процесів;
– політичні доктрини та інституційні очікування (сталість кордонів, характер союзів, «правила гри» у міжнародній політиці);
– культурні наративи та міфи, що задають базові уявлення про справедливість, прогрес, розвиток та місце «своєї» спільноти у світі.
Ці моделі не є нейтральним «фоном»: вони визначають,
чого суспільства очікують від майбутнього,
які сценарії вважають можливими й допустимими та
як інтерпретують події, що відбуваються.
У цьому контексті вільна енергія цивілізації – це не фізична величина, а поняття, яке позначає ступінь того, наскільки світ поводиться «не так, як його описують наші колективні моделі». Коли прогнозовані сценарії більш-менш збігаються з реальністю, цивілізаційна FE є відносно низькою; коли ж події масово руйнують очікування – вона зростає.
Важливо підкреслити, що йдеться не про «об’єктивну» властивість світу, а про відносну характеристику системи “моделі + досвід”. Тому одна й та сама подія (наприклад, різкий технологічний злам) може збільшувати вільну енергію для однієї цивілізації і бути «вписаною» як очікувана в моделі іншої. Або, наприклад, одним суспільством корупція розглядається як «патологічна» чи незаконна ознака деструктивної надлишкової стабільності (коли правило «подяка спочатку, результат опісля», стає домінуючим принципом функціонування), а іншим, як невід'ємна та необхідна складова «процвітання» окремих груп.
3.2. Колективні моделі як «гіпотези цивілізації»
У термінах принципу вільної енергії ми можемо сказати: цивілізація – це спільнота, що живе на основі певної системи колективних гіпотез про світ, на основі який оцінює наявну ситуацію і прогнозує майбутнє. Ці гіпотези:
1) матеріалізуються в інституціях (право, ринок, освіта, система безпеки);
2) артикулюються у мовах науки, політики, релігії, мистецтва;
3) передаються через традицію, освіту, медіа.
Як і у випадку індивідуального мозку, ці гіпотези ніколи не є завершеними. Вони постійно тестуються досвідом, проходять через підтвердження, сумнів, корекцію та постійне вдосконалення.
У стабільніші періоди історії ця корекція відбувається повільно, часто непомітно: політики налаштовують економічні параметри, наука уточнює моделі, суспільство «звикає» до нових норм.
Коли ж реальність «відмовляється» підкорятися очікуванням, процес корекції набуває драматичного характеру:
– різкі економічні кризи демонструють обмеженість попередніх фінансових чи макроекономічних моделей;
– геополітичні потрясіння руйнують уявлення про незмінність кордонів та гарантій безпеки;
– технологічні революції (цифровізація, штучний інтелект, біотехнології) ставлять під сумнів усталені уявлення про працю, приватність, тілесність, суб’єктність.
У таких ситуаціях цивілізаційна вільна енергія різко зростає, І тоді, існуючі колективні гіпотези вже неспроможні пояснити те, що набуто попереднім досвідом. Суспільство опиняється перед вибором: або оновити свої моделі (через реформи, переосмислення цінностей, зміну інституційних рамок) – або ж намагатися утримати старі моделі силою, витісняючи й заперечуючи досвід, який їм суперечить.
У першому випадку маємо процес болісної, але життєздатної адаптації.
У другому – отримуємо формування надлишкової стабільності на макрорівні: від ідеологічної «закостенілості» до різних форм тоталітаризму.
Отже, колективні моделі світу можна розглядати як гіпотези цивілізації, а цивілізаційну вільну енергію – як міру напруги між цими гіпотезами та реальністю.
3.3. Сигнали зростання цивілізаційної вільної енергії
Якщо прийняти описану вище перспективу, постає практичне запитання:
як можна розпізнати, що вільна енергія цивілізації зростає, і які ознаки вказують на вхід у кризовий режим?
У найзагальнішому вигляді можна виділити наступних п'ять типів сигналів.
1. Систематичний провал прогнозів:
– Економічні, політичні, демографічні сценарії, які вважалися «базовими» або «консенсусними», систематично не справджуються.
– Міжнародні організації, аналітичні центри, уряди змушені регулярно й істотно переглядати свої оцінки.
– У публічному дискурсі все частіше звучить мотив: «ніхто цього не передбачав».
2. Часта поява «чорних лебедів» та «ланцюгових криз»:
– Події, які раніше вважалися малоймовірними, стаються одна за одною або накладаються: фінансова криза – пандемія – війна – енергетична криза – політична дестабілізація.
– Кожна наступна криза не тільки не закривається в межах однієї сфери, а навпаки, підсилює попередні: економічні труднощі спричиняють політичну радикалізацію, та, у свою чергу, погіршує економічні перспективи тощо.
3. Кризові зміни в довірі до інституцій:
– Різке падіння довіри до традиційних джерел легітимності (парламентів, урядів, судів, медіа, наукових інституцій).
– Поширення конспіративних наративів, альтернативних «картин світу», що намагаються пояснити незрозуміле, але часто лише підмінюють одну форму невизначеності іншою.
4. Множення взаємовиключних наративів:
– єдине «поле смислів» розпадається на кілька несумісних інтерпретацій;
– суспільство втрачає можливість домовлятися про базові факти,
– що, у свою чергу, різко ускладнює будь-яке колективне планування та довгострокову політику.
5. Загострення екзистенційного досвіду нестабільності.
– на індивідуальному рівні зростає відчуття тривоги, небезпеки, браку «очевидного» майбутнього.
– на побутовому рівні, люди дедалі частіше описують свій стан як життя в режимі «тимчасовості», «перманентної надзвичайної ситуації», «постійної готовності до погіршення».
Усі ці явища різні за природою, але в нашій рамці їх можна розглядати як симптоми зростання цивілізаційної вільної енергії – тобто як прояви того, що колективні моделі світу не встигають за реальністю.
Далі, в розділі 4, спробуємо якісно описати різні режими цього процесу – умовно мирний/стабільний, кризово-військовий та режим надлишкової стабільності – і показати, як вони співвідносяться з нашими пропорціями мінімізації вільної енергії та з майбутніми прогностичними індексами.
4. Три режими мінімізації вільної енергії цивілізації.
У попередніх розділах ми окреслили поняття вільної енергії цивілізації як міри невідповідності між домінантними колективними моделями світу та реальною динамікою подій, а також описали симптоми її зростання. Тепер спробуємо якісно розрізнити три характерні режими, в яких цивілізаційні системи можуть мінімізувати (або, навпаки, «патологічно» – тобто, «розладнуючись», накопичувати) свою вільну енергію.
Ці режими ми розглядатимемо в рамках гіпотези «робочого вікна» вільної енергії, у якому живі та соціальні системи залишаються життєздатними. Умовно це вікно відповідає інтервалу між приблизно однією третиною та двома третинами немінімізованої вільної енергії: нижче цієї межі починаються стани надлишкової стабільності, вище – стани дезінтеграції та колапсу.
4.1. Режим відносно мирного і стабільного розвитку (≈ мінімізовано дві третини)
Перший, умовно «нормальний», режим відповідає періодам, які в історичних наративах описують як фази стабільного розвитку, модернізації, «мирного зростання». Можливо, однією з найнаглядніших ілюстрацій такого розвитку є західний світ другої половини 20-го століття.
У нашій термінології це ситуація, коли цивілізація здатна мінімізувати приблизно дві третини своєї вільної енергії, залишаючи близько однієї третини як простір невизначеності, ризику й новизни.
Якісні риси цього режиму можна було б охарактеризувати так:
1) Відносна передбачуваність інституційного середовища.
Правові системи, політичні процедури, основні економічні правила гри змінюються, але не хаотично: більшість учасників може робити довгострокові плани, спираючись на «розумні» очікування.
2) Помірний рівень цивілізаційної несподіваності.
Прогнози економістів, демографів, політичних аналітиків не є безпомилковими, але їхня похибка не носить систематичного руйнівного характеру. Коли моделі помиляються, це спричиняє корекцію, а не тотальну дезорієнтацію.
3) Наявність поля для інновацій.
Залишок немінімізованої вільної енергії (умовна «одна третина») працює як ресурс розвитку, що дозволяє експериментувати, ризикувати, започатковувати нові культурні, наукові, технічні практики без руйнування базової стабільності.
4) Конфлікти й кризи – локальні та керовані.
Вони, якщо і виникають, то не ставлять під сумнів цілісність системи.
Скоріше, вони виконують функцію «точок переналаштування», тобто стають джерелом розвитку.
У цьому режимі принцип очевидності реалізується найповніше. Тобто, маємо у наявності («у кишені») достатньо «твердих» фактів і спільних смислів, яким можна довіряти, і водночас – утримуємо та оберігаємо відкритість до нового досвіду. Однак, ми не стверджуємо, що цей режим «ідеальний» або позбавлений конфліктів. Хоча саме він, на нашу думку, якраз і відповідає оптимальному для цивілізації співвідношенню між мінімізованою та немінімізованою вільною енергією.
4.2. Режим кризи та війни (≈ мінімізовано одну третину)
Другий режим – кризово-військовий – виникає тоді, коли цивілізації вдається мінімізувати лише близько однієї третини своєї вільної енергії, а дві третини залишаються немінімізованими, тобто актуалізованою невідповідністю між моделями та реальністю. Приклад: час перед першої і другою світовими війнами.
Цей режим не завжди є суто військовим; однак війна є його найрадикальнішою й найтрагічнішою формою. В ширшому сенсі йдеться про періоди глибоких цивілізаційних криз, коли:
1) Систематично руйнуються колективні очікування.
Економічні, політичні, технологічні й культурні моделі одночасно «не витягують» реальність.
Світ стає відчутно менш передбачуваним навіть для найбільш обережних прогнозів.
2) Принцип очевидності втрачає ґрунт.
Те, що ще недавно було «очевидним» – цінності, гарантії, правила – більше не витримує перевірки досвідом. Люди та інституції живуть у режимі несталої очевидності, коли базове питання звучить як: «Чому ще можна довіряти?»
3) Накладаються декілька типів криз.
Фінансова нестабільність, війни, масові міграції, екологічні загрози, інформаційні війни утворюють «ланцюгову реакцію», в якій кожен новий елемент підсилює попередні.
4) Зростає цивілізаційна несподіваність.
Розрив між прогнозами й реальністю стає не тільки кількісно відчутним, але й якісно руйнівним: кожен новий шок змушує не просто підкориговувати параметри («підправити картинку») моделей, а радикально їх переглядати.
Парадоксально, але в цьому режимі може частково зберігатися здатність до навчання, наприклад – стратегій перегляду моделей світу чи нових філософських концепцій. Саме тому такі періоди можуть стати точками цивілізаційного перелому, коли на зміну старим моделям приходять нові – інколи більш адекватні і стійкі.
Однак ціна за такий тип «адаптації через кризу» дуже висока. Такий свій стан спільноти можуть намагатись компенсувати за рахунок:
– масової втрати або травматизації окремих індивідів, готових до жертвенного героїзму – руйнування інфраструктур та інституцій;
– ризикованого скочування не в оновлений стабільний режим, а в тоталітарні чи надлишково стабільні форми, які лише тимчасово знижують вільну енергію, готуючи наступний обвал.
Ми вважаємо, що багато характеристик сучасного глобального контексту можна описати саме як тривале перебування цивілізації в режимі мінімізації лише «однієї третини» вільної енергії при збереженні «двох третин» як активної, болісно наскрізної невизначеності.
4.3. Режим надлишкової стабільності (redundant stability) як передкризовий стан.
Третій режим відрізняється від перших двох тим, що на поверхневому рівні він може виглядати «спокійнішим» і навіть бажаним – наприклад, СРСР перед своїм розпадом.
Йдеться про стан, який я у попередніх публікаціях означив як надлишкова стабільність (redundant stability): стан, коли одне із правил функціонування системи стає домінуючим принципом, що підпорядковує собі всі інші способи регуляції.
У мові вільної енергії це означає, що система досягає радикальної мінімізації FE в одному вузькому каналі. Наприклад: тільки якийсь один обраний спосіб заспокоєння невизначеності та тривог, скажімо алкоголь, або ліки, або ідеологічна доктрина, або корупція (як регулятор усіх неузгодженостей), і т.п.:
– «тільки економічне зростання»,
– «тільки контроль»,
– «тільки одна ідеологія/нарація» як джерело передбачуваності;
Натомість у всіх інших площинах реальності вільна енергія не просто не мінімізується, а накопичується – як прихована, витіснена напруга.
Приклади такого режиму на макрорівні сьогодні «говорять самі за себе»:
Це – тоталітарні або квазитоталітарні політичні системи,
де одна доктрина дає «просте пояснення» всього, але будь-який досвід, який їй суперечить, насильно витісняється, переслідується або знищується;
Це також економіки, що абсолютизують один параметр (наприклад, ВВП, короткострокову прибутковість, контроль за інфляцією). Ціною такої невиправданої абсолютизації стає ігнорування базових соціальних, екологічних чи культурних цінностей, що в довгостроковій перспективі приводить до глибоких криз;
Це, безумовно, медійна монополізація інформаційного простору, де одна нарація створює ілюзію повної «очевидності» та «ясної картини світу», тоді як альтернативні голоси й інтерпретації системно усуваються.
У таких системах індекс надлишкової стабільності буде високим. І це вповні зрозуміло, адже у цьому випадку надто багато влади й смислотворчої сили зосереджується в одному правилі, одному суб’єкті, одній моделі. На певний час це справді може знижувати видиму (позірну) «цивілізаційну несподіваність»: світ начебто стає дуже зрозумілим, вповні передбачуваним і безпечно контрольованим.
Однак з позиції нашої рамки це лише перерозподіл вільної енергії, а не її реальна мінімізація. Витіснена невідповідність між моделлю та реальністю накопичується: або у марґіналізованих групах і реґіонах, або у прихованих чи іґнорованих проблемах (екологічних, соціальних, культурних), або ж у надмірно спрощених образах «ворога» чи «зовнішньої загрози».
У певний момент накопичена вільна енергія прориває цю оболонку, і система переходить або:
а) у відкритий кризово-військовий режим (4.2),
б) або в ланцюг колапсів, коли одночасно руйнуються інституції, довіра, економіка та смислові структури.
Тому ми вважаємо режим надлишкової стабільності не стільки «альтернативою» кризи, скільки її відкладеним образом. По-суті – це передкризовий стан, у якому система живе за рахунок концентрованої мінімізації вільної енергії в одному каналі, ціною накопичення «боргу» в усьому іншому полі.
Таким чином, три описані режими – стабільний розвиток (≈ 2/3 мінімізованої FE), криза/війна (≈ 1/3 мінімізованої FE) та надлишкова стабільність (локальна мінімізація при глобальному накопиченні) – утворюють якісну карту можливих станів цивілізаційної системи.
Надалі ми спробуємо пов’язати ці режими з нашими майбутніми прогностичними індексами – Індексом цивілізаційної несподіваності та Індексом надлишкової стабільності – і сформулювати гіпотезу про робоче «вікно» вільної енергії, в межах якого живі й соціальні системи можуть зберігати свою життєздатність.
5. Прогностичні індекси цивілізаційних режимів
Описані вище три режими мінімізації вільної енергії цивілізації – фаза відносно стабільного розвитку, кризово-військовий режим та режим надлишкової стабільності (redundant stability) – мають не лише описовий, а й потенційно прогностичний сенс. Якщо прийняти, що цивілізаційна вільна енергія є мірою невідповідності між колективними моделями світу та реальною динамікою подій, постає запитання:
чи можемо ми, принаймні наближено, вимірювати цю невідповідність та її розподіл у часі й просторі?
У цьому розділі ми запропонуємо дві якісні конструкції, які в майбутньому можуть бути операціоналізовані у вигляді конкретних індикаторів:
1) Індекс цивілізаційної несподіваності (ІЦН) – як оцінка того, наскільки систематично колективні очікування не збуваються;
2) Індекс надлишкової стабільності (ІНС) – як оцінка того, наскільки одне правило або нарація монополізують регуляцію системи.
Ми підкреслюємо, що на цьому етапі йдеться лише про концептуальну рамку, а не про готові статистичні інструменти. Однак навіть у такому вигляді вони можуть бути корисними для опису цивілізаційних режимів і для формулювання гіпотез щодо переходів між ними.
5.1. Індекс цивілізаційної несподіваності (ІЦН)
Індекс цивілізаційної несподіваності (ІЦН, англ. Civilizational Surprise Index, CSI) покликаний відображати ступінь і систематичність розриву між очікуваннями суспільств та реальними подіями. Іншими словами, він має відповідати на запитання: наскільки часто і наскільки сильно глобальні та регіональні події «перевищують» або «перевертають» те, що очікували ключові актори й інституції?
У якісному плані ІЦН може включати (як попередня пропозиція, доступна для доповнень) такі компоненти:
– Похибка макроекономічних і політичних прогнозів.
Наскільки регулярними є суттєві розбіжності між прогнозами (зростання/спаду, інфляції, безробіття, виборчих результатів, ймовірності конфліктів) та фактичними результатами? Чи мають ці розбіжності випадковий характер, чи демонструють стійку тенденцію до недооцінки ризиків?
– Частота та інтенсивність «несподіваних» криз.
Як часто відбуваються події, які за попередніми оцінками вважались малоймовірними (або взагалі не моделювались)? Якою є їхня кумулятивна вага (і як її оцінити) для економіки, політики, безпеки?
– Суб’єктивний досвід суспільств.
Чи описують громадяни своє життя як стан постійної непередбачуваності, «перманентної надзвичайної ситуації»? Чи зростає відчуття, що «ніхто не може сказати, що буде завтра»?
ІЦН не обов’язково має бути представлений однією числовою шкалою; радше йдеться про агрегатний показник, який синтезує різні виміри несподіваності.
Отже, у рамках нашої моделі:
– Низький ІЦН може відповідати режиму відносно стабільного розвитку (підрозділ 4.1), коли більшість прогнозів хоч і не точні, але достатньо наближені, а помилки призводять до корекції, а не до катастроф.
– Високий ІЦН може слугувати показником настання кризово-військового режиму (4.2), коли розрив між очікуваннями та реальністю стає систематичним і руйнівним, а цивілізаційна вільна енергія різко зростає.
Таким чином, ІЦН можна розглядати як непрямий показник частки немінімізованої вільної енергії: чим вищий цей індекс, тим більша частина реальності «випадає» з поля дії колективних моделей світу.
5.2. Індекс надлишкової стабільності (ІНС)
Індекс надлишкової стабільності (ІНС, англ. Excessive / Redundant Stability Index, ESI) ґрунтується на концепції надлишкової стабільності (redundant stability). Нагадаємо собі, що надлишкову стабільність ми розуміємо як формування стану, коли
одне із правил функціонування системи стає домінуючим принципом, що монополізує регуляцію й підпорядковує собі всі інші способи мінімізації вільної енергії.
Перенесена на цивілізаційний рівень, ця ідея вимагає інструменту, здатного оцінювати ступінь монополізації моделі світу. Якісно ІНС може включати:
– Концентрацію економічної та політичної влади.
Наскільки сильно ключові рішення зосереджені в руках одного центру, однієї групи, однієї інституції? Чи існують реальні механізми стримувань і противаг?
– Домінування однієї ідеологічної або інформаційної нарації.
Чи дозволяє інформаційне поле існувати конкуренції інтерпретацій, чи одна нарація фактично визначає «що є реальність»? Наскільки доступними є альтернативні погляди для громадян?
– Одновимірність «правила гри».
Чи зводиться складна соціально-економічна реальність до одного «залізного» принципу (наприклад, безумовне зростання ВВП, корупція, «національна велич», «абсолютна безпека»), який виправдовує будь-які рішення й відсуває інші критерії (соціальні, етичні, екологічні)?
Високий ІНС означає, що система досягає локальної стабільності за рахунок жорсткого домінування одного правила. На певний час це може давати і зниження видимої несподіваності, і підвищення «керованості» суспільства, і відчуття ясності й простоти у публічних наративах, і все це водночас та разом.
Однак, з точки зору нашої моделі така стабільність є надлишковою й небезпечною: вона супроводжується накопиченням прихованої вільної енергії в тих вимірах реальності, які не вписуються в домінантну схему. У довгостроковій перспективі високий ІНС підвищує ризик:
– раптових, вибухових криз;
– переходу від зовнішньої стабільності до хаотичної дезінтеграції;
– насильницьких форм «перебудови» системи.
Низький ІНС, навпаки, вказує на плюралізм правил та нарацій, на наявність структурної гнучкості:
– кілька центрів сили й ухвалення рішень;
– конкуренція ідей та моделей;
– інституційні механізми корекції помилок без необхідності їх витісняти.
У нашій рамці високий ІНС відповідає режиму надлишкової стабільності (4.3), а низький ІНС є необхідною (хоч і не достатньою) умовою для здорового режиму розвитку (4.1) і для «чесного» проходження криз без тоталітарних перекосів.
5.3. Карта цивілізаційних режимів у площині «ІЦН – ІНС»
Разом узяті, ІЦН та ІНС дозволяють запропонувати якісну карту цивілізаційних режимів, яку можна уявити як площину з двома осями:
• по осі X – Індекс цивілізаційної несподіваності (ІЦН):
від низьких значень (світ у межах очікувань) до високих (світ постійно «підносить сюрпризи»);
• по осі Y – Індекс надлишкової стабільності (ІНС):
від низьких значень (плюралізм правил і нарацій) до високих (монополія одного принципу).
У цій системі координат можна виділити кілька типових зон:
1. Низький ІЦН + низький ІНС
– режим відносно здорового розвитку.
Колективні моделі світу в цілому адекватні;
несподіванки є, але вони не руйнують базової довіри до інституцій;
існує конкуренція ідей та інструментів регуляції.
→ Це відповідає режиму «двох третин» мінімізованої вільної енергії (4.1).
2. Високий ІЦН + низький ІНС
– режим «доброякісної кризи та турбулентного переходу.
Суспільство визнає, що його моделі більше не працюють,
але не замикається в одному домінантному принципі;
різні групи й інституції пропонують альтернативні шляхи адаптації.
→ Це кризовий режим у своєму потенційно конструктивному варіанті, пов’язаний із мінімізацією лише «однієї третини» вільної енергії (4.2).
3. Низький ІЦН + високий ІНС
– режим оманливої надлишкової стабільності.
Світ здається надзвичайно «ясним і передбачуваним»,
будь-які відхилення або заперечуються, або насильницьки усуваються;
система знижує «видиму» несподіваність, але накопичує приховану напругу.
→ Це класична зона redundant stability (4.3), де ризик майбутнього колапсу особливо високий.
4. Високий ІЦН + високий ІНС
– режим вибухових, некерованих колапсів.
Моделі вже не працюють,
але система все ще намагається триматися за єдиний принцип;
накопичена вільна енергія проривається у формі різких, часто насильницьких трансформацій, що руйнують і старі структури, і потенційні нові моделі.
Ця карта не є готовою схемою, але вона окреслює простір можливих досліджень:
як змінюються ІЦН та ІНС у різні історичні періоди,
чи можна ідентифікувати передкризові траєкторії, коли система рухається від однієї зони до іншої,
і чи існують політичні, економічні чи культурні інтервенції, які дозволяють повернутися з небезпечних зон (високий ІНС, високий ІЦН) у більш стабільні режими.
У наступному розділі ми спробуємо узагальнити ці міркування у вигляді гіпотези робочого «вікна» вільної енергії для живих і соціальних систем, а також окреслити можливі напрямки формалізації й емпіричної перевірки запропонованих індексів.
6. «Робоче вікно» мінімізації вільної енергії в межах «золотого перетину».
У попередніх розділах ми користувалися поняттям вільної енергії як міри невідповідності між моделлю світу та досвідом. Якщо продовжити цю лінію, природно постає питання про граничні стани цієї величини – умовний «нуль» та «максимум».
З одного боку, можна уявити собі 0-й рівень вільної енергії як ідеальний стан, у якому внутрішня модель світу цілком збігається з реальністю: жодна подія не приносить несподіванки, жодна помилка передбачення не виникає. З іншого боку, можна уявити максимальну вільну енергію, коли жодне з очікувань системи не справджується, а кожен епізод сприймання реальності є радикальним сюрпризом.
Однак для живих і соціальних систем обидва ці полюси є водночас ідеальними та катастрофічними. У першому випадку (0 FE) система втрачає необхідність пізнавати, можливість навчатися, адаптуватися та реагувати на нове: світ стає повністю «закостенілим, «зацементованим»», а будь-яка відкритість до досвіду видається недоречною. У другому випадку (максимальна FE) – руйнується фундамент системи, тобто існування її внутрішньої моделі світу. Система більше не здатна підтримувати свої типові стани, бо жоден прогноз не працює, жодна дія не дає очікуваного результату.
З цього погляду ми пропонуємо розглядати будь-яку життєздатну біологічну або цивілізаційну систему як таку, що функціонує в певному обмеженому діапазоні вільної енергії, який можна якісно описати як «робоче вікно» між надмірною стабільністю та повним хаосом.
У термінах запропонованих нами пропорцій це вікно можна умовно та інтуїтивно окреслити інтервалом між приблизно однією третиною та двома третинами немінімізованої вільної енергії, а ще точніше – пропорції «золотого переьтну».
Нижня межа (близько однієї третини немінімізованої FE) відповідає станам, де система досягає оптимального для себе рівня передбачуваності, але ще не переходить у повну ригідність і не редукує всі форми регуляції до одного правила. Тобто не виявляє тенденцій до формування надлишкової стабільності і здатна користуватися набором необхідних базових принципів у своєму подальшому функціонуванні.
Верхня межа (близько двох третин немінімізованої FE), натомість, відповідає станам інтенсивної невизначеності й кризи, які, однак, ще залишають можливість для адаптивної реконфігурації моделей і інституцій, не переходячи в остаточний колапс.
Нижче цього діапазону, коли система намагається мінімізувати вільну енергію «до нуля» або до надто низького рівня, ми спостерігаємо феномени надлишкової стабільності – від індивідуальних адиктивних розладів до тоталітарних або монокультурних суспільств. У таких станах FE різко зменшується в одному вузькому каналі, але натомість зростає й акумулюється в інших площинах та вимірах системи, створюючи передумови для її майбутніх вибухових криз.
Вище цього діапазону, коли частка немінімізованої вільної енергії наближається до повної, починаються стани дезінтеграції: на індивідуальному рівні – тяжкі психотичні чи травматичні розлади, на цивілізаційному – колапс інституцій, розрив соціальних зв’язків, «війна всіх проти всіх».
Таким чином, наші попередні міркування про мирні й кризові цивілізаційні режими (із переважно «двома третинами» або «однією третиною» мінімізованої вільної енергії) можна узагальнити в ширшу гіпотезу «робочого вікна» вільної енергії, в межах якого живі й соціальні системи залишаються функціональними.
Наступним кроком досліджень має стати формалізація цього вікна в термінах запропонованих нами індексів – Індексу цивілізаційної несподіваності та Індексу надлишкової стабільності – й перевірка гіпотези на емпіричному матеріалі (історичні періоди, економічні цикли, порівняння різних політичних режимів).
7. Обговорення: від клінічного досвіду до цивілізаційної політики
7.1. Паралелі між індивідуальною психопатологією та цивілізаційними режимами
Запропонована рамка не претендує на пряме «перенесення» психіатричних діагнозів на рівень суспільств, однак структурні паралелі між індивідуальними та цивілізаційними режимами мінімізації вільної енергії є показовими та ілюстративними. На полюсі надмірної мінімізації FE можемо отримати:
1) Аддиктивні розлади та надлишкова стабільність.
У клініці залежностей ми бачимо, як суб’єкт знаходить один надійний спосіб зменшити внутрішню напругу й тривогу – через речовину, поведінку, стосунки – і поступово підпорядковує цьому способу весь спектр свого життя, керуючись стратегією самообману (автапатії), відмовляючись від автономної відповідальності за свої дії та замикаючи себе у «коконі» узалежнення (тут треба знову послатися на мою статтю про трансфігуративну терапію). У нашому теперішньому термінологічному контексті це є таким типовим прикладом redundant stability, коли локальна вільна енергія радикально мінімізується, але глобально накопичуються конфлікти, втрати, руйнування, які врешті приводять до ще масштабнішої кризи.
На цивілізаційному рівні подібну логіку можна розгледіти в суспільствах, що абсолютизують один принцип – «лише економічне зростання», «лише безпека», «лише національна велич» – і заради нього системно витісняють інші виміри реальності. Така надлишкова стабільність є привабливою тим, що тимчасово створює відчуття ясності й контролю, однак в довгостроковій перспективі, формуючи закритий від під викликів реальності «кокон», посилює ризик різкої, травматичної катастрофи.
2) На протилежному полюсі формуються психотичні та тяжко травматичні стани й цивілізаційний колапс – стани, де внутрішня модель світу більш не погоджується з набутим досвідом. Тоді світ постає як тотально непередбачуваний, загрозливий і ворожий, розірваний на фрагменти. Ці стани можна співвіднести з цивілізаційними ситуаціями, коли одночасно руйнуються інституції, довіра, базові смисли; коли ІЦН є надзвичайно високим, а робоче «вікно» вільної енергії – радикально перевищеним.
3) Третій варіант – це здоровий розвиток і гнучка самоочевидність.
Між зазначеними крайнощами існують стани відносно «здорової» адаптації – як у психіці, так і в цивілізації – де система здатна підтримувати і узгоджувати достатній рівень очевидності (безпеки, довіри) і водночас залишати простір для новизни й корекції моделей. Саме такі стани відповідають нашому режиму «двох третин» мінімізованої вільної енергії або нижньої межі «золотого перетину».
Не випадково, гармонійна пропорція золотого січення (золотого перетину) суб'єктивно і несвідомо (автоматично) сприймається не лише як естетично очевидною, але й емоційно комфортною.
7.2. Економіка й політика в світлі вільної енергії цивілізації
Застосована до економічних і політичних систем, наша рамка дозволяє по-новому поглянути на кризи, зростання та тоталітарні спокуси.
1. Економічні кризи як фази надлишкової несподіваності.
Коли ключові економічні індикатори й політика опиняються систематично «на узбіччі»» реальності, коли реальність прокладає свій шлях у передбачуваному напрямку, ІЦН зростає. Це означає, що ринок, уряди й міжнародні інституції працюють із моделями, які вже не здатні адекватно описувати ситуацію. Тоді економічні кризи можуть розглядатися не лише як «помилки управління», а й як симптом виходу за верхню межу робочого вікна вільної енергії.
2. Тоталітарні та квазитоталітарні режими як форми надлишкової стабільності
Там, де політична система концентрує владу та смислотворення в одному центрі, ІНС зростає. На коротких відтинках це може стабілізувати економіку чи забезпечити «порядок», але водночас створює «адиктивну» залежність суспільства від однієї моделі, оді як інші варіанти моделі не розглядаються та не підлягають корекції. У такій оптиці антидемократичні тенденції постають не лише як етична проблема, а як «патологічна» форма мінімізації вільної енергії.
3. Демократія й плюралізм як механізми тримання системи в робочому вікні.
Плюралістичні, конкурентні політичні й економічні структури можуть видаватися менш впорядкованими порівняно з авторитарними, але саме вони забезпечують низький ІНС (тобто, несуть у собі значно нижчий ризик формування надлишкової стабільності) і створюють умови для адаптивного реагування на зростання ІЦН без тотальних колапсів. Іншими словами, демократичні інституції виступають як механізми профілактики надлишкової стабільності.
7.3. Можливі практичні наслідки та обмеження моделі
Запропонована тут рамка є свідомо концептуально-описовою і має низку обмежень:
По-перше, ми оперуємо якісними описами там, де для повноцінного застосування потрібні кількісні інструменти: чіткі операціоналізації ІЦН та ІНС, вибір релевантних показників, методи інтеграції різнорідних даних.
По-друге, існує ризик надмірної метафоризації: принцип вільної енергії розроблявся в контексті біологічних і нейрональних систем, а його використання для опису цивілізаційних процесів потребує обережності й додаткового теоретичного обґрунтування.
По-третє, будь-яка спроба «вимірювати» цивілізаційну вільну енергію наштовхується на проблему обраних рамок спостереження: різні культурні й політичні позиції можуть по-різному оцінювати одні й ті самі події як «нормальні» чи «кризові».
Водночас саме ці рамки дозволяють:
1) Окреслити можливі паралелі між клінічним досвідом, де поняття надлишкової стабільності вже показало свою плідність (зокрема, у роботі з адикціями,) із макрорівневими процесами в економіці й політиці. «Виправданням» для застосування таких паралелей може слугувати придатність понять, застосовуваних нами для опису як індивідуальних випадків, так і для суспільно-системних станів.
2) сформулювати низку практичних запитань, наприклад:
– як розпізнавати надлишкову стабільність у політичних і економічних системах до того, як вона перейде в катастрофу?
– чи можна побудувати «радар» цивілізаційних ризиків на основі руху по площині «ІЦН – ІНС»?
– яку роль відіграють освіта, культура, медіа в утриманні суспільств у межах робочого вікна вільної енергії?
8. Висновки та напрямки подальших досліджень
У цій статті ми запропонували узагальнення принципу вільної енергії з рівня індивідуальних нервових систем до рівня соціальних і цивілізаційних процесів, поєднавши його з раніше розробленими концепціями принципу очевидності та надлишкової стабільності (redundant stability).
По-перше, ми ввели поняття «вільної енергії цивілізації» як інтегральної міри розриву між домінантними колективними моделями світу та реальною динамікою подій. Це дозволило описати історичні та сучасні ситуації в термінах мінімізації або накопичення цивілізаційної вільної енергії.
По-друге, ми окреслили три якісно різні режими функціонування цивілізаційних систем:
1. Режим відносно мирного й стабільного розвитку, в якому приблизно «дві третини» вільної енергії мінімізовані, а залишок невизначеності слугує простором для інновацій і навчання.
2. Кризово-загрозливий та військовий режим, у яких мінімізовано лише «одну третину» вільної енергії, тоді як «дві третини» залишаються активною невідповідністю між моделями та реальністю, що породжує ланцюгові кризи, війни й радикальні переходи.
3. Режим надлишкової стабільності (redundant stability), у якому одне правило функціонування системи стає домінантним принципом, забезпечуючи локальну стабільність ціною глобального накопичення прихованої вільної енергії.
По-третє, ми запропонували два прогностичних індекси:
– Індекс цивілізаційної несподіваності (ІЦН) – як міру систематичності розриву між колективними очікуваннями та реальними подіями;
– Індекс надлишкової стабільності (ІНС) – як міру монополізації системи одним принципом або нарацією.
Разом вони утворюють якісну карту режимів функціонування живих та соціальних систем у площині «ІЦН – ІНС» і відкривають можливість для побудови інструментів ранньої діагностики цивілізаційних ризиків.
Нарешті, ми сформулювали гіпотезу «робочого вікна» вільної енергії, в межах якого живі й соціальні системи залишаються життєздатними. Умовно це вікно описано як інтервал між приблизно однією третиною та двома третинами немінімізованої вільної енергії; вихід за його межі веде або до режимів дезінтеграції та колапсу (одна третя мінімізації вільної енергії), або до режимів повної стагнації, або ж до режиму надлишкової стабільності.
Подальші дослідження можуть розгортатися у кількох напрямах:
1) Математична формалізація запропонованих індексів (ІЦН та ІНС), вибір та обґрунтування наборів емпіричних показників, що можуть слугувати їхніми наближеними оцінками.
2) Емпіричні дослідження, спрямовані на аналіз історичних і сучасних періодів у термінах руху по площині «ІЦН – ІНС», зокрема: а) епохи різких політичних і економічних зламів, б) періоди тоталітарних експериментів, в) фази відносно стабільного розвитку різних регіонів.
3) Міждисциплінарні застосування, що поєднують: 1) клінічну психіатричні підходи з психотерапевтичними (особливо, у роботі зі соціально значимою субпопуляцією суспільства – адиктивними й травматичними пацієнтами), 2) економічну та політичну теорії, 3) культурологію та медіадослідження.
Ця стаття не претендує на те, аби запропонована модель розглядалася як остаточна чи універсальна. Її завдання значно стриманіше, але, на нашу думку, не менш важливе:
надати простір і запропонувати понятійну канву, в руслі якої можна говорити про зв’язок між індивідуальною вразливістю, надлишковою стабільністю систем і цивілізаційними кризами;
і окреслити рамку, в якій подальші дослідження зможуть поєднати те, що зазвичай розглядають окремо: психіку, економіку, політику й культуру.
Гіпотеза робочого «вікна» вільної енергії
Якщо 0-й рівень вільної енергії мислити як ідеальну (математичну) межу, за якої модель світу цілком збігається з реальністю і жоден досвід не викликає сюрпризу, а максимальний рівень – як протилежний полюс повної невідповідності моделей та подій, то обидва ці стани є водночас ідеальними й катастрофічними. Вони недосяжні для живих і соціальних систем, оскільки в першому випадку зникає можливість навчання й адаптації, а в другому – руйнується сама цілісність системи.
З цього погляду ми пропонуємо розглядати будь-яку життєздатну біологічну або цивілізаційну систему як таку, що функціонує в певному обмеженому діапазоні вільної енергії, який можна якісно описати як «робоче вікно» між надмірною стабільністю та повним хаосом. У термінах запропонованих нами пропорцій це вікно можна умовно окреслити інтервалом між приблизно однією третиною та двома третинами немінімізованої вільної енергії.
Нижче цього діапазону (коли система намагається мінімізувати вільну енергію майже до нуля, підкоряючись одному домінантному правилу) ми спостерігаємо феномени надлишкової стабільності– від адиктивних розладів індивідуальної психіки до тоталітарних або монокультурних суспільств. Вище цього діапазону (коли частка немінімізованої вільної енергії наближається до повної) починаються стани дезінтеграції – психотичні розпади на індивідуальному рівні та колапс інституцій, війна всіх проти всіх – на цивілізаційному.
Таким чином, наші попередні роздуми про мирні й кризові цивілізаційні режими (з переважно «двома третинами» або «однією третиною» мінімізованої вільної енергії) можна узагальнити в ширшу гіпотезу робочого «вікна» вільної енергії, в якому живі й соціальні системи залишаються функціональними. Наступним кроком досліджень має стати формалізація цього вікна в термінах запропонованих індексів та перевірка гіпотези на емпіричному матеріалі.
05.12.2025