Через два тижні станеться досить-таки знакова подія: Хорватія здобуде повноцінне членство в Європейській Унії. Подія ця є напрочуд важливою не лише для Загреба, який потрапляє до елітарного Західного клубу, і не лише для Європи, яка продемонструє, що вона знову одужала принаймні до того рівня, щоб відновити процес розширення. Але ще важливішим він є для тих європейських країн, котрі лише несміливо претендують на членство, оскільки знову породжує надію в душах їхніх громадян.
Навряд чи хтось з тверезою головою і здоровим глуздом наважиться назвати актуальну політичну й економічну ситуацію в об'єднаній Європі втішною. З одного боку, буксує процес політичної інтеґрації, з іншого — ця частина світу ще й досі не подолала наслідків фінансової кризи, не зуміла оволодіти ситуацією й визначити чіткий напрямок руху. Європейці досі не зреклися вигаданого Карлом Марксом соціального плацебо й раз у раз намагаються покласти його собі до рота, тільки-но виникне хоч найменший біль голови.
«Не існує жодних сумнівів, що Західна Європа після двадцяти п'яти років безпрецедентного політичного підйому на даний момент переживає економічну, політичну й духовну кризу». Ці слова пролунали десь тепер? Можливо, їх вимовив Єврокомісар з питань енергетики Ґюнтер Оттінґер, який нещодавно досить різко висловився про необхідність радикальної санації європейської господарки?
Аж ніяк, ці слова належать французькому філософу Раймонду Клоду Фердинанду Арону. І людство прочитало їх ще 1977 року у праці «Слово на захист декадентської Європи» — книзі, яка свого часу наробила чимало фурору. Проте автор зумів справедливі звинувачення перетворити на вітальну надію. Стиль його висловлювань ґрунтувався радше на сухій соціології, ніж на ліричній емфазі. Цією книгою Арон ніби опонує своєму шкільному другові — оракулу утопізму Жану-Полю Сартру. Він критикував наївний пацифізм Європи на тлі стрімкого озброєння радянської імперії, але, засуджуючи загравання французьких соціалістів з компартією, водночас критикував ідеалізацію вільного ринку.
В Німеччині тоді на людей наганяла жах Фракція Червоної Армії, в Італії — Червоні бриґади, з південно-східного берега Середземномор'я залізним кулаком погрожував маршал Тіто. Все це на тлі енергетичної кризи та відмови адміністрації американського президента Джиммі Картера надавати Єропі стратегічну підтримку не могло не породити в душах європейців суцільний песимізм.
А що від того песимізму залишилося вже через кілька років? Пригадаймо короткий витяг з хроніки подій:
- 16 жовтня 1978 року Ватикан очолив польський Папа-реформатор Іван-Павло ІІ;
- 12 грудня 1979 року НАТО ухвалює так зване «подвійне рішення»: розпочати переговори з Москвою щодо розмежування ракет з ядерними боєголовками і водночас — розмістити на території Західної Європи американські ракети Pershing II та BGM-109 Tomahawk;
- 4 травня 1980 року помер Йосип Броз Тіто;
- 14 серпня 1980 року почався загальний страйк у Польщі, що його організувала профспілка «Солідарність».
Всі ці події викували, з одного боку, цвяхи для труни комуністичного блоку, а з іншого — ключ для відкриття дверей до вільної об'єднаної Європи.
Якщо вже послуговуватися відомим радянським гаслом «ніщо не забуте, ніхто не забутий», то об'єктом історичної пам'яті варто робити найскладніші періоди новітньої європейської історії. Можна згадати злиденно-безнадійні часи після Першої чи Другої світових воєн, а ще більше те, як люди, набравшись мужності, зуміли подолати руїну в Європі. Можна згадати й той самий 1977 рік, коли підстав для оптимізму було без порівняння менше, ніж тепер. Нині за таку підставу можна понад усякі сумніви вважати відновлення процесу розширення європейської Унії на Схід. Перше липня 2013 року стане знаковим днем для Європи, оскільки ознаменує собою серйозний крок у подоланні європейської кризи. Хорвати — винахідники такого невмирущого елементу західного одягу, як краватка — після багатьох років поневірянь повертаються до великої європейської родини.
17.06.2013