Пост-демократія чи пост-диктатура?

Ми живемо у час, коли стираються межі між звичними усталеними концептами і термінами. Науковці, скажімо, досліджують незвідану територію між життям і смертю, клонують організми (що розмиває відмінності між природним і штучним світом) та наближаються до створення штучного життя. Фізики мріють про “теорію великого об’єднання”, яка має об’єднати чотири фундаментальні взаємодії в єдину теорію. Гуманітарні науки в останні десятиліття математизуються, а природничі — гуманітаризуються. Роботи дедалі більше стають схожими на людей (взяти хоча б “Софію”), а люди мають потенціал уподібнитись у майбутньому до роботів. Нейрокомп’ютерний інтерфейс, екзоскелети, штучні органи, імпланти з мікрочипами вже сьогодні виводять людину за межі суто людського. Водночас глобалізація, телекомунікаційні мережі, масова міграція руйнують кордони між суверенними державами, ринками та культурами, які стають... Ніхто й не скаже напевне, чим вони стають! І таких прикладів із різних сфер можна навести багато. Можливо, це все — симптоми наближення до обіцяної Реймондом Курцвейлом технологічної сингулярності? Фото чорної діри, яке минулого місяця презентували американські вчені, уособлює стан справ у сьогоднішньому світі, який щораз більше нагадує ось цей турбулентний та неподільний вихор розпеченого газу. А далі що — безодня? Чи, можливо, вихід у нову реальність?

З давніх-давен люди прагнули обмежити хаос і утвердити на його місці порядок. Усі міфологічні, релігійні, філософські та ідеологічні системи завше слугували єдиній меті: розчленувати буття, розкласти його по поличках, розмежувати чорне і біле, світло й темряву, рай і пекло. У такий спосіб Homo Sapiens намагався заперечити хаос, відгородитися від нього кам’яною стіною, щоб на його місці постав зрозумілий і структурований світ, у якому легко і зручно жити. Але на зміну старим “деревоподібним” культурам, що ґрунтуються на засадах ієрархії, порядку, підпорядкування підлеглих частин основній, приходять “ризомні”. Слово “ризома” (rhizome), що в перекладі з французької означає “кореневище”, — це, на думку філософів Жиля Дельоза та Фелікса Гваттарі, метафора сучасного світу, який нагадує заплутаний корінь рослини. В “ризомі” неможливо виділити центр і периферію, розмежувати добро і зло, важливе і тривіальне, комічне і трагічне. Усе сплелося в єдиний нерозривний клубок. Можна скільки завгодно блукати в нетрях цього клубка та намагатися зі шматків старих смислів, немов із пазлів, складати нові. Але скільки не старайся, вони ніяк не хочуть триматися купи та розпадаються, немов глиняний ґолем, якого за легендою у XVI столітті створив празький рабин Єгуда Бен Бецалель. 

Якщо “велике об’єднання” триває у всіх інших сферах, то нема чого дивуватися, якщо щось схоже відбувається і в царині політики. Так само, як релігія проводить чіткий вододіл між добром і злом, небесами і тартаром, політична теорія ще з часів Античності виразно розділяла демократію і диктатуру та напрацювала безліч критеріїв їхнього розрізнення. Вибори — один із найважливіших. Чи народ самостійно обирає владу та виражає свою волю через політичні інститути — чи йому нав’язують її згори? Бездоганні вибори є важливим індикатором демократичного, а отже вільного суспільства, адже вони передбачають цілу низку інших прав та свобод, зокрема свободу слова та ЗМІ (бо ж хіба може народ сформувати свій вибір, якщо йому закривають рота?), свободу мітингів і зборів, право створювати незалежні громадські об’єднання, розмежування держави і Церкви, невтручання силових структур у політичне життя тощо. Саме тому їх часто трактують як лакмусовий папірець, який свідчить про стан суспільства в цілому. Але чи може суспільство не бути демократією, навіть якщо у ньому дотримані всі її формальні ознаки, що найперше стосуються виборів?

Перш ніж спробувати відповісти, потрібно наголосити, що вже кілька десятиліть ми живемо у світі з приставкою “пост-”. Економіка стала “постіндустріальною”, мистецтво, культура, філософія — “постмодерними”, наука — “постнекласичною”. Історія перейшла у фазу “пост-історії”, правда — “пост-правди” і т. д. У кожному випадку префікс “пост-” вказує на невідповідність між формою і змістом, за якої зовнішні атрибути об’єкта зберігаються, але внутрішні, істотні, більше їм не відповідають. Наприклад, борці проти расової дискримінації у 1960-ті мріяли про “пострасове” суспільство. У такому суспільстві, звісно, й далі житимуть люди з різним кольором шкіри, але расова приналежність більше не визначатиме соціальні поділи. Аналогічно існує й феміністична настанова на “постгендерне” суспільство, яке хоч і складатиметься з чоловіків та жінок, але біологічні відмінності між ними не транслюватимуться в соціальні, культурні та економічні. Тобто форма залишається та сама, але зміст змінюється.

Саме на таку розбіжність між формою та змістом вказує термін “пост-демократія”, який у 2000 році запровадив англійський політолог, професор Університету Ворика у Ковентрі Колін Крауч. За визначенням Крауча, пост-демократія — це “суспільство, яке продовжує використовувати всі інституції демократії, але вони дедалі більше перетворюються на пусту оболонку. Енергія та інноваційний рух переходять від демократичної арени до невеликих кіл політичної та економічної еліти”. І хоча у пост-демократії і далі проводять вибори, і ці вибори назагал є чесними, реальна конкуренція відбувається вже не між кандидатами та програмами, а між штабами, політтехнологами та PR-спеціалістами, які змагаються між собою, хто найефективніше зманіпулює громадською думкою. На відміну від класичної теорії демократії, в якій народ виражає свій “Vox Populi” знизу, через інститути волевиявлення, у пост-демократії цей “Vox”  йому згори вкладають у вуста маніпулятори та спін-доктори, чиї послуги оплачує закрита та напідконтрольна політико-економічна еліта. Таке суспільство, по суті, вже стало олігархією чи аристократією, але його інститути за інерцією зорієнтовані на демократію. А що ж народ? Що та спільнота людей, яку п’ята стаття Конституції України називає “носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні”? Ще сорок років тому Жан Бодріяр передбачав, що маси у ролі вершителя історії сходять зі сцени, а на зміну їм приходить “мовчазна більшість”, яка існує вже “не як соціальне, а як статичне”. “Бомбардовані розрахованими на зворотну реакцію сигналами, — писав філософ, — закидувані посланнями, атаковані тестовими випробуваннями, маси стали тепер тільки непрозорим, непроникним витвором, що нагадує ті скупчення зоряного газу, які вивчають за допомогою аналізу їхнього світлового спектру. ... І йдеться тепер не про вираження чи висловлення чогось, а тільки про симуляцію соціального, яке вже нічого не виражає саме і саме є невиразимим”. Сьогодні Україна може “пишатися” тим, що йде в авангарді передових світових тенденцій. Мова про перетворення демократії у пост-демократію, участь різноманітних “ведмедиків Волдо” у виборах, підміну правди пост-правдою, новин — фейками, кандидатів та партій — технологіями. І може тільки “радувати”, що ми опинилися в компанії США, Великобританії та Франції, а не, наприклад, Росії, Білорусі чи Туркменістану. Як-не-як, а демократія у нас є, нехай і радше з приставкою “пост-”.

“Діджитал ейдж” відкрив цілком нову сторінку у старих як світ технологіях маніпуляції. Перенасичене інформацією, фейками, мемами та лозунгами суспільство більше не здатне на рефлексію та критичний вибір. Алгоритми соціальних мереж, на кшталт Фейсбука, при цьому дозволяють проводити інформаційні атаки вже не “по площі”, за принципом килимового бомбардування, як це робила пропаганда у XX столітті, а дають змогу прицільно вражати кожного конкретного “юзера”, перед тим хакнувши його профіль. Ювал Ной Гарарі наводить ілюстрацію, як це працює: “Ви блукаєте Інтернетом, і раптом заголовок привертає вашу увагу: "Банди мігрантів ґвалтують місцевих жінок". Ви клікаєте на нього. В цей самий момент ваша сусідка також блукає Інтернетом і натрапляє на інший заголовок: "Трамп готує ядерний удар по Ірану". Вона теж клікає на нього. Обидва заголовки є фейковими новинами, які, можливо, згенерували російські тролі або веб-сайт, який хоче збільшити відвідуваність, щоб заробити на рекламі. І ви, і ваша сусідка клікнули на ці заголовки не з власної волі. Власне кажучи, вас хакнули”. На думку Гарарі, цифрове суспільство відкриває для себе цілком нову антропологічну категорію, яку він називає “hackable animal” – “твариною, яку можна хакнути”. Лібералізм за свою довгу історію сформував цілий арсенал засобів проти репресивних урядів, тоталітарних ідеологій та фанатичних релігій, але він виявився не готовим до сучасних викликів. Адже лібералізм ґрунтується на принципах “раціональності” та “індивіда”. Але що робити, якщо цих принципів більше немає, а натомість вибір роблять “hackable animals”? І що з того, що вибори формально пройшли демократично, якщо їх напомітно “хакнули” за допомогою спланованої інформаційної спецоперації? Найбільший виклик для свободи у ХХІ столітті, за словами Гарарі, походить вже не від комунізму чи фашизму, а від лабораторій. Символом гноблення у наступні десятиліття, скоріше за все, буде не диктатор, який сидить на золотому унітазі за стіною поліцейських щитів, а хакер, який викрадає персональні дані, троль, що розсилає фейк-ньюзи, та програміст, який створює коди для контролю над розумом.  

Фото чорної діри також ілюструє особливості політики в еру пост-демократії. Вчені змогли сфотографувати кільце розжареного газу довкола діри, але не мають жодного уявлення про те, що відбувається всередині цього кільця. Так само й зміст політики ховається за “фаєрволом” віртуальних образів, фейків та мемів, які не дають шансів дізнатися, що відбувається всередині цього “фаєрволу”. Чи Трамп домовлявся з росіянами про підтримку на виборах? Хто стоїть за нашим новообраним “слугою народу” і чиї інтереси він захищає? Політико-економічна еліта дедалі більше нагадує касту єгипетських жерців, закриту для невтаємничених. І така каста цілком здатна проводити періодичне дійство під назвою “вибори”, висуваючи кандидатами когось із популярних артистів, співаків, спортсменів. А “демос”, своєю чергою, дивитиметься батли між ними з не меншим інтересом, ніж “Голос країни” чи “Стати зіркою”. Вибори в такому суспільстві будуть явно “в топі”.

Але паралельно з перетворенням демократії в пост-демократію відбувається аналогічна трансформація диктатури в пост-диктатуру, причому обидва процеси прямують до однакового результату. Філософ Чарльз Тейлор у 1992 році попереджав, що технологічно розвиненим суспільствам загрожує “втрата свободи” в руках “безмежної опікунської влади”. Передумовами цієї втрати, на його думку, є, з одного боку, надмірний індивідуалізм, унаслідок якого люди “замикаються у власних серцях” та стають глухими і навіть ворожими до потреб інших (чим не ефект “бульбашок фільтрів”, які виникають, коли користувачі соцмереж отримують контент переважно від своїх однодумців?), та примат так званого “інструментального мислення” з іншого, який полягає у ставленні до світу винятково з позиції корисливого розрахунку, нехтуючи при цьому цілісним та гуманістичним підходом. “У такому суспільстві, де люди перетворюються на осіб, "замкнених у своїх серцях", — пише Тейлор, — мало хто захоче брати активну участь у самоуправлінні. Вони вважатимуть за краще залишатися вдома і насолоджуватися перевагами приватного життя доти, доки їхній уряд продукуватиме засоби для цих переваг і задоволень й повсюдно поширюватиме їх. Це відкриває небезпеку нової, специфічно сучасної форми деспотизму, яку Токвіль називає “м’яким” деспотизмом. Це не буде тиранія терору і гноблення, як за колишніх часів. Уряд буде помірним і патерналістським. Він може навіть підтримувати демократичні форми існування суспільства за допомогою періодичних виборів. Але насправді усім керуватиме “безмежна опікунська влада”, над якою люди матимуть незначний контроль”. Іншими словами, диктатура майбутнього, або пост-диктатура, вже менше потребуватиме поліції, спецслужб, ідеологій та репресивного апарату. Натомість це буде “м’яка” диктатура, яка триматиметься на розвагах, видовищах, шоу і сексуальній свободі. “Демос” отримуватиме свою щоденну порцію ендорфіну і навіть не підозрюватиме, що живе у царстві солодкої та приємної несвободи, достоту як в Олдоса Гакслі: “Соми грам — і нема драм”. Та й звідки взятись таким підозрам, якщо всі атрибути демократії формально й далі будуть присутні? Ба більше, якщо на робочих місцях людей замінять роботи й урядам доведеться ввести базовий дохід, щоб годувати мільйони безробітних, то будуть не тільки “видовища”, а ще й безплатний “хліб”! Колись цих “vanitas peccata mundi” (марнот грішного світу) було обмаль і вони були доступні лише елітам, що й змушувало маси раз за разом підніматися на бунти і революції. Але чи вдасться зберегти свободу, якщо їх стане вдосталь і вони будуть доступні усім? Запитання, яке робить “Притчу про Великого інквізитора” Достоєвського актуальним текстом для ХХІ століття.

Тож пост-демократія чи пост-диктатура? А може, і те й інше одночасно, ніби та склянка води, яка водночас наполовину повна і наполовину порожня? Здавна демократію і диктатуру вважали антагоністами, але “діджитал ейдж” може поставити крапку в їхньому одвічному протиборстві. Причому так, що всі будуть задоволені. І вовки будуть ситі, і вівці цілі. Можливо, це випливає із другого закону термодинаміки, згідно з яким дві протилежності — холодне і гаряче — невблаганно прямують до рівноваги? Навіть у Всесвіті колись вирівняється температура у будь-якій точці простору. У фізиці таке вирівнювання називається ентропією. Але перш ніж прийняти цей “прекрасний новий світ” політичної ентропії, слід згадати, що друга назва цього феномену у фізиці — “теплова смерть”.