Молоде вино в старих бурдюках

Український політикум переживає справжній “електоральний ренесанс”. Наче поранений пацієнт, якому влили порцію свіжої крові, “Слуга народу” провела в Раду десятки “нових облич”. Але чи справді від цих паростків української демократії можна чекати доброго плоду? Уявіть собі, що двадцять вісім років наш політичний істеблішмент потопав у брехні, корупції та кумівстві, а тут — раз! — і до влади прийшли люди, які поєднали в собі моральні якості Мартіна Лютера Кінга, професіоналізм Лі Куана Ю та державницьку мудрість Вінстона Черчилля. Хотілось би вірити у диво, але у мене є підстави сумніватись у такому сценарії. І для цього можна навіть не вивчати біографію та мотиви кожного члена президентської раті, а згадати стару євангельську притчу.

 

 

“І не вливають вина нового в старі бурдюки, а то бурдюки розтріснуться і вино розіллється та й бурдюки пропадуть; а вливають вино молоде в нові бурдюки, тож одне й друге збережеться.” (Мт. 9:17). Ці слова були зрозумілішими євреям дві тисячі років тому, ніж нашим сучасникам. Вино в часи Христа зберігали у бурдюках із частково видубленої шкіри, які з часом зсихалися і розстріскувались. Якщо у такі бурдюки налити нове, щойно зібране вино, вони не витримували тиск від бродіння молодого напою, тріскались і пропадали разом з вином. Ісус у такий спосіб відповів, чому послідовники Івана Хрестителя і фарисеї постять, а Його учні — ні. Вино символізує “внутрішнє” — нові дари Святого Духа, які у Діях (2: 13) порівнюються із молодим вином. А бурдюки — “зовнішнє”: закон Мойсея, якого так ревно дотримувалися книжники і фарисеї. Протиставляючи “молоде вино” і “старі бурдюки”, Ісус, у такий спосіб, оголосив нову еру благодаті, яка прийшла на зміну зовнішній, суто формальній етиці Старого Завіту (пор.: Ів. 1: 17).

 

Цю метафору із Євангелія, однак, можна тлумачити і більш загально: марно вливати свіжі соки у те, що давно зістарілось, зсохлось і вже ні на що не годиться. В Україні вже не перший рік звучить теза про “нові обличчя”, яку розглядають як панацею від усіх наших проблем. Важливо обрати “нове”, хай навіть незріле та недосвідчене, адже “нове” апріорі краще, ніж “старе”. Останні президентські та парламентські вибори стали тріумфом цієї тези, яка у суспільній свідомості вже майже перетворилася на мантру. Керуючись нею, виборець, однак, забуває, що “молоде вино” йому постійно підсовують у “старих бурдюках” — підконтрольних олігархам партіях-одноденках (які взагалі навіть не партії, а політичні проєкти). І доки це триватиме, від Банкової і Грушевського годі чекати нової якості, хай навіть там узагалі не залишиться жодного “старого обличчя” — так само, як корабель Тесея  є тим самим кораблем навіть після того, як у ньому поміняли всі деталі.

 

Якщо “вино” — це індивіди, то “бурдюки” — це інститути або формальні та неформальні правила поведінки у соціальній спільноті (у нашому випадку — це закони функціонування українського політикуму). У питанні про співвідношення індивідів та інститутів є два головних підходи. Теорія раціонального вибору мінімізує роль інститутів і розглядає індивідів як такі собі “суверенні острови”, які діють на підставі власних установок. Цей погляд лежить в основі лібералізму і капіталізму, зокрема класичних ідей Адама Сміта про те, що кожен агент на ринку керується тільки власними егоїстичними та раціонально сформульованими інтересами. Згідно з цим поглядом, якщо політики і чиновники брешуть і беруть хабарі, то це проблема насамперед цих конкретних людей, і варто лише поміняти їх на інших — і проблему буде вирішено. Утім, цей підхід не бере до уваги силу інституційного мислення — невидимі “правила гри”, які індивіди відтворюють у своїй поведінці, часто навіть самі того не усвідомлюючи. Як писав видатний медик та філософ науки, львів’янин за походженням Людвіґ Флек, “індивід всередині колективу ніколи чи майже узагалі ніколи не усвідомлює панівного стилю мислення, який майже завжди впливає на його думки з абсолютною силою і від якого йому дуже важко відступити” (Fleck, Ludwig. The Genesis and Development of a Scientific Fact, 41. Chicago University Press, 1979) Іншими словами, погані “бурдюки” можуть зіпсувати будь-яке, навіть найдобірніше “вино”. У вступі до книги “Як мислять інститути?” (How Institutions Think?) американська соціологиня Мері Дуґлас переповідає та дещо модифікує класичну ілюстрацію впливу інституційних моделей мислення на людські рішення у життєво важливих ситуаціях. Це так звана “Справа спелеологів”, яку у 1949 році описав філософ права Лон Фуллер в журналі Harvard Law Review

 

У вигаданій державі Ньюгарт 4300 р. н. е. верховний суд розглядає справу чотирьох людей, яких суд нижчої інстанції засудив до страти за вбивство їхнього товариша. Головний суддя зачитує обставини справи. П’ятеро спелеологів досліджували печеру, коли раптом обвалилася порода, яка відрізала їм єдиний шлях нагору. Розпочалась рятувальна операція, але їхній порятунок був складним та небезпечним завданням. Десять робітників загинуло при спробі викопати тунель. На дванадцятий день рятівники встановили з ними радіозв’язок і повідомили, що потрібно не менш як десять днів, щоб визволити їх з полону. Спелеологи запитали, чи вистачить їм запасів їжі на цей термін, і отримали відповідь, що, на жаль, вони не можуть розраховувати, що бодай хтось із них залишиться живим на момент закінчення рятувальної операції. Тоді один зі спелеологів спитав, чи зможуть вони вижити, якщо принесуть в жертву і з’їдять одного з них. Рятівники неохоче визнали, що це єдиний спосіб протриматись, але ніхто — ні лікар, ні священик, ні філософ — не наважився дати їм таку пораду. Після цього радіозв’язок обірвався. Лише через тридцять днів рятівники нарешті викопали тунель, і четверо спелеологів вийшло назовні. Вони розповіли, що один із них запропонував вибрати жертву шляхом жеребкування і дістав гральний кубик, який мав з собою. Решта погодились, але в останній момент автор ідеї змінив свою думку і запропонував почекати ще тиждень. Проте інші вирішили діяти негайно і кинули жереб, який випав саме на цього нещасного спелеолога. Після цього вони його вбили і з’їли.

 

Головний суддя запропонував залишити вирок суду без змін, оскільки факт свідчить сам за себе: спелеологи умисно позбавили життя людину, а отже вчинили злочин, який має бути покараний. Враховуючи обставини справи, він, однак, також визнав за доцільне звернутися з клопотанням про помилування до президента — останнього, хто міг би врятувати їх від страти. Після цього виступили четверо інших суддів верховного суду.

 

Перший суддя запропонував відхилити клопотання про помилування й натомість виправдати всіх підсудних. Його аргументи ґрунтувались на двох ідеях. По-перше, перебуваючи в полоні, спелеологи були відрізані від дії національного права й опинилися в “природному стані”, в якому єдиним законом міг бути лише договір, укладений між ними самими. По-друге, він розмежував букву закону та інтерпретацію його мети і заявив, що законодавець не мав на меті засуджувати людей, які опинилися в такому безпорадному становищі.

 

Другий суддя рішуче заперечив: “За яким правом ми можемо ставати судом природи?” — обурився він. Після цього цей суддя утримався від рішення і відмовився брати участь у подальших дебатах.

 

Третій суддя також не погодився з першим і запропонувати залишити вирок без змін. На його переконання, закон має найвищу силу, і якщо суд ставитиме свою інтерпретацію його мети понад його формальними вимогами, він знівелює саму ідею права. Він також відхилив клопотання про помилування, пояснюючи це тим, що жодна гілка влади не повинна втручатися у справи іншої.

 

Четвертий суддя став на бік першого і також заступився за підсудних, але аргументував це по-іншому. За його словами, “владу над людьми мають не закони й абстрактні приписи, а інші люди”. Він також навів результати соціологічного опитування, згідно з яким 90% громадян держави хочуть бачити спелеологів на волі. Цей суддя, однак, вирішив не звертатись до президента з клопотанням про помилування, а беззастережно виправдати всіх підсудних, оскільки, знаючи президента, він припустив, що від нього марно чекати милості у цій справі.

 

Отже, судді верховного суду поділилися порівну: двоє виступили за страту, а двоє — за помилування. Як наслідок, справу передали президенту, який відмовився помилувати спелеологів, і їх усіх чотирьох повісили.

 

Лон Фуллер придумав цю байку для того, щоб проілюструвати основні напряки юридичної логіки, якими керувались у своїх рішеннях судді. Двоє з них симпатизували підсудним і хотіли їх виправдати, хоча й на різних підставах. Першому судді імпонувала ліберальна ідея про те, що право — це договір, який укладають між собою індивіди у “природному стані”, причому він був відданий цій ідеї настільки, аж навіть факт, що жертва вийшла з договору перед розправою, пройшов повз його увагу. Останній суддя узагалі не мислить як юрист. Він понад усе ставить емоційну правду й хоче позбутися “пустих” юридичних формальностей. Цей добродушний суддя нагадує членів ранніх протестантських сект, які відкинули формалізм Католицької Церкви й почали проповідувати безпосередньо до людських сердець. Другий і третій суддя — це строгі конституціоналісти, які не відчувають ні симпатії, ні антипатії до підсудних. Вони вважають, що будь-яку проблему потрібно розв’язувати на основі ієрархічного принципу, яким у цьому випадку є закон. 

 

Судді верховного суду, пише Мері Дуґлас, репрезентують три напрями інституційного мислення, які вона називає ієрархічним, сектантським та індивідуалістським. На її думку, ніщо не змусить їх порозумітися у ключових питаннях життя і смерті, адже їхні рішення продиктовані інституційною відданістю цим принципам, які беззастережно на них впливають. “Індивіди у кризових ситуаціях не приймають рішення самостійно, — резюмує Дуґлас. — Те, хто має бути врятований, а хто страчений, вирішують інститути. Навіть більше: раціональність самих індивідів не може вирішувати такі проблеми. Їхні рішення ґрунтуються на інституційній раціональності, яка вже присутня у їхньому мисленні, коли вони приймають життєво важливі рішення” (Doughlas, Mary. How Institutions Think? 4. Syracuse University Press, 1986).

 

Дуґлас, однак, пішла далі, ніж Фуллер, і припустила, що самі спелеологи також повністю віддані цим трьом принципам. У першому випадку вони поділяють переконання другого і третього судді про те, що будь-яку спірну ситуацію потрібно вирішувати на основі ієрархічного принципу. Ідея кинути жереб здавалась би їм абсурдною, і лідер групи добровільно запропонував би принести себе в жертву. Але їх жахає думка вбити і з’їсти свого найавторитетнішого товариша, тож її одностайно відкидають. Після цього в жертву себе пропонує наймолодший член команди, який пояснює це тим, що він найменш достойний, щоб залишитися живим. Але і цю пропозицію відкидають, вважаючи, що не можна приносити в жертву людину, в якої усе життя попереду. Після цього слово бере найстарший спелеолог, який каже, що вже прожив життя і тому може піти на спочинок. Але і його жертву відкидають. Як наслідок, спелеологи так і не знаходять жодного задовільного ієрархічного принципу для розв’язання своєї ситуації й помирають усі від голоду. Припустімо тепер, що в печеру потрапили члени тісно згуртованої релігійної секти. Довідавшись про обвал породи, вони вирішили, що Бог вирішив запечатати їх до кінця світу, і решту часу вони проводять, співаючи гімни і псалми, аж поки вони усі помирають. Лише індивідуалісти,  які не пов’язані ні груповою солідарністю, ні відданістю будь-яким ієрархічним принципам, могли б спробувати врятуватися за допомогою жереба.

 

Що ця історія може означати для теперішньої української політики? Головний урок в тому, що за індивідами завжди стоять інститути, які імперативно впливають на їхні рішення, часто навіть неусвідомлено для них самих. Розчарувавшись у традиційному політичному істеблішменті, український виборець проголосував за десятки невідомих чи маловідомих йому “нових облич”, вочевидь керуючись у своєму виборі словами Кузьми Скрябіна про те, що “уся та п...та, яка сидить у Верховній Раді, — то усьо має бути стріляне і п@жджене”. Але, як і у випадку зі спелеологами Фуллера, які, врятувавшись, опинились на шибениці, таку логіку цілком може спіткати ефект бумеранга, і вона може парадоксально призвести саме до тієї якості, яку й охарактеризував Кузьма. Річ у тім, що максимальна концентрація влади у “Слуги народу” після президентських та парламентських виборів поєднується із цілковитою аморфністю та невизначеністю її політичних імперативів. Цю аморфність влучно окреслив політтехнолог президентської команди Микола Потураєв у своїй сакраментальній фразі: “Ви всі — ніхто” (мабуть, забуваючи, що перед ним майбутні нардепи, а не новобранці військового училища). Тож питання полягає в тому, якої форми та структури набуде це колективне “ніхто” — усі ці весільні фотографи, тамади та безробітні, яких український народ зробив своїми представниками під маскою “нових облич”. Форму цьому “молодому вину” якраз і надаватимуть “старі бурдюки”, тобто олігархічні інститути, завдяки яким ця колективна “tabula rasa” й піднялась до найвищих щаблів державної ієрархії. А “бурдюки” у нас відомо які: за усіма новомодними політичними проєктами стирчать вушка олігархів, які, далебі, не пропустять нагоди скористатися з молодості та недосвідченості цих паростків української демократії і скерувати в потрібне русло їхні навіть найщиріші прагнення. Важливо й те, що, зробивши вибір за логікою Кузьми, український виборець змів під килим і ті зачатки ієрархічних імперативів, які почали формуватися в українській політиці після Майдану і початку російсько-української війни — політиків, які, як би пафосно це не звучало, керуються у своїх діях інтересами української держави, а не лише своїми особистими амбіціями (хай навіть ці вектори часто-густо й перетинаються), а також основи політичної відповідальності, які можливі лише у традиційних партій і за замовчуванням відсутні у політичних одноденок. А без таких імперативів політики, наче спелеологи Фуллера, опиняються в “природному стані”, в якому на їхні мотиви впливають лише індивідуалістські принципи самозбереження та самозбагачення. І так само, як цих злощасних спелеологів врешті-решт спіткала та сама доля, якої вони так хотіли уникнути, фраза Кузьми Скрябіна, ніби Дамоклів меч, може ще багато років висіти над незрілою українською демократією, якщо ми й надалі наступатимемо на ті самі граблі і вливатимемо молоде вино у старі бурдюки. 

 

18.08.2019