Наприкінці квітня, коли основна увага в Україні була прикута до виборів, майже непоміченою залишилась подія, яка ошелешила наукову спільноту в усьому світі. Президент Бразилії Жаїр Болсонару у двох твітах оголосив про наміри скасувати фінансування для філософії та соціології в університетах й перенаправити кошти на “потрібніші” спеціальності: “Міністр освіти Абрахам Вейнтрауб вивчає, як децентралізувати фінансування філософії та соціології в університетах. На студентів, які вже почали вивчати ці дисципліни, це не вплине. Наше завдання — зосередитися на сферах, які приносять негайний прибуток платникам податків, таких як ветеринарія, інженерія та медицина”, — написав Болсонару. В іншому твіті він зазначив: “Роль уряду полягає в тому, щоб поважати гроші платників податків і навчати молодь читати, писати та здобути ті навички, які приносять дохід людині, добробут її сім’ї та покращують суспільство навколо неї”. Плани Болсонару, однак, продиктовані не лише бажанням зекономити кошти. Вони можуть бути симптомами двох глибших тенденцій, які обидві сьогодні на підйомі у світі і однаково вбачають для себе загрозу у гуманітарній освіті, зокрема філософії та соціології. Ці тенденції — популізм та технократія. Разом вони загрожують демократії, тоді як гуманітарні факультети університетів, навпаки, можуть стати важливими центрами опозиції.
Потрібно зазначити, що проти намірів Болсонару викинути філософію та соціологію з університетів виступили авторитетні вчені з усього світу, які підписали відкритий лист на захист цих дисциплін в Бразилії. “В державних університетах Бразилії були отримані важливі результати в обох цих сферах, визнані в усьому світі, — сказано у листі. — Філософія та соціологія — це фундаментальні дисципліни для будь-якого сучасного університету. Беручи до уваги міждисциплінарну природу університетів, позбавлення їх фінансування негативно вплине не лише на дослідженнях в цих конкретних сферах, а й на репутацію бразильських університетів та якість досліджень і викладання у них у всіх інших сферах. Іронічно, що окремо виділена філософія, адже бразильські філософи були одними із піонерів параконсистентної логіки — дослідницької програми, яка вплинула на такі різноманітні сфери, як робототехніка та експертні системи медичної діагностики”.
Є кілька причин, чому наміри Жаїра Болсонару можна вважати абсурдними та недоречними. По-перше, освіта не має на меті приносити негайний прибуток в державний бюджет, а є радше довгостроковою інвестицією в добробут майбутніх поколінь. Погляд, згідно з яким університет — це придаток ринку, надто спрощений. Часто саме ринок формується довкола університетів, а не навпаки. Як приклад можна навести американські та британські університети, які є незалежними дослідницькими центрами з дуже давніми традиціями. Дослідження, які у них проводять, визначають розвиток економіки та суспільства, а не лише реагують на їхні запити. По-друге, не політикам потрібно вирішувати, які дисципліни мають бути частиною фундаментальної університетської освіти. Свавільне втручання в порядок денний університетів слід розцінювати як напад на академічну свободу. По-третє, ринок потребує не лише вузькопрофільних спеціалістів, а й людей з широким світоглядом та умінням критично мислити. Саме ці якості формують такі дисципліни, як філософія. На відміну від стереотипу, що філософська освіта — це шлях до безробіття, випускники філософських факультетів насправді досить високо цінуються на ринку праці і заробляють не гірше від своїх колег. За даними дослідження, опублікованого у Wall Street Journal, доходи випускників філософських кафедр американських університетів зайняли шістнадцяте місце в переліку п’ятдесяти спеціальностей та обійшли такі, здавалось би, прибутковіші сфери, як міжнародні відносини, бізнес-адміністрування та маркетинг (а також кілька природничих дисциплін). По-четверте, добробут суспільства залежить не лише від продуктивності економіки, а й від ефективних соціальних інститутів. Розуміння зв’язку між цінностями та нормами суспільства, з одного боку, і функціонуванням його інститутів, з іншого, є предметом вивчення соціології. Її вилучення з університетів, отже, є ударом по самих основах демократичного суспільства.
Але, як я написав на початку, за планами Болсонару є й інші причини, не пов’язані з його вдаваною турботою про гроші платників податків. Річ у тім, що президент Бразилії — радикал і популіст, якого називають “латиноамериканським Трампом” і який відомий своїми скандальними заявами. Ось лише кілька з них: “Військова поліція мала би вбити 1000, а не 111 в’язнів під час різанини в Карандіру [жорстокого придушення бунту в’язнів у тюрмі в Сан-Пауло у 1992 році]”. “Я підтримую тортури. Нормально, коли вмирають невинні люди. Невинні люди постійно вмирають у війнах”. “Я б вас навіть не зґвалтував, бо ви цього не заслуговуєте [до депутатки Національного конгресу Марії де Розаріо]”. “У мене п’ятеро дітей. Четверо народились чоловіками, в останньому випадку я дав слабину — і вийшла жінка”. “Я прихильник диктатури. Ми ніколи не вирішимо серйозних національних проблем з цією безвідповідальною демократією”.
Тож зовсім не дивно, що гуманітарні факультети бразильських університетів та інтелектуали країни зайняли непримиренну позицію щодо нового президента та його нападок на демократію і права людини. Атака Болсонару на філософію та соціологію — це не просто намагання покінчити з опозиційними професорами та студентами (те, що студентство часто є авангардом опозиційних виступів, нам добре відомо в Україні), а й спроба підірвати демократичні та гуманістичні цінності, які культивуються в їхньому середовищі. Звісно, Болсонару правий, що кожна молода людина прагне отримати добру роботу і пристойний заробіток, а сфери, які він перелічив, — ветеринарія, інженерія та медицина — дуже важливі для суспільства. Але фокусування пріоритетів молоді винятково на матеріальних потребах, нехтуючи духовні, дуже вигідне для диктаторів. Суспільство, яке переконане, що єдине мірило людського життя — це гроші, не надаватиме належної уваги цінностям свободи, честі та гідності і може незчутися, як їх у нього відберуть диктатори.
Хоча Болсонару — популіст, у своїх твітах він міркує, як цинічний технократ: усе, що не приносить прибутку, є непотрібним. Технократію — захоплення експертизою, науковими методами і кількісними показниками — часто розглядають як антитезу до популізму. І справді: популісти з недовірою ставляться до еліти, технократи — до маси. Популісти закликають почути голос “простої людини”, технократи вважають, що політикою повинні займатися експерти, а вибори та референдуми — це лише перешкода для ефективної політики. Популісти звертаються до ціннісних понять — національної гордості чи соціальної справедливості, — хоча й здебільшого їх примітивізують та радикалізують; технократи, зі свого боку, не сповідують жодних цінностей — єдиною їхньою ідеологією є прагматизм. Будь-яку проблему, вважають вони, потрібно звести до цифр, які необхідно або підвищувати, або знижувати. Якщо цього не вдається зробити, то це не проблема і нею не потрібно займатися. Оскільки користь від філософії та соціології (а також від усієї духовної сфери — літератури, мистецтва, театру) дуже важко визначити в кількісних одиницях, то й нема чого вкладати у них ресурси держави.
У 21-му столітті технократія отримала новий стимул від інформаційних технологій. Мікрочипи, камери стеження, цифрові алгоритми дозволяють не лише збирати дані про такі параметри, як пасажиропотік, споживання електроенергії чи рух транспортних засобів, а й отримувати досить точний зріз стану суспільства в цілому. Твіти, лайки, репости, пошукові запити вже сьогодні дають змогу дізнатись, скільки людей, наприклад, страждають на депресію, приймають наркотики чи зраджують партнеру. Гігабайти даних також потенційно дозволяють спрогнозувати, чи в країні, бува, не назріває революція або які гасла можуть бути популярними на наступних виборах. Можливо, вибори узагалі стануть непотрібними. Навіщо державі періодичне дійство під назвою “вибори”, якщо волю народу можна буде виснувати з лайків та репостів?
Звідси випливає цілком реальна перспектива встановлення в майбутньому чогось на кшталт технократичної диктатури, яка керуватиме суспільством за допомогою великих даних та інформаційних технологій. Китай та Сінгапур вже сьогодні експериментують з такою моделлю, однак щораз більше лунають голоси і за її запровадження на Заході. Яка цінність демократії, якщо вона призводить до криз, таких як “Брекзит”, чи політиків на кшталт Трампа? Чи не краще, щоб суспільством керували експерти за допомогою даних? “Демократія не є ціллю-в-собі, — пише американський політолог Параґ Ханна у книзі “Технократія в Америці. Формування інфо-держави”. — Набагато вищою метою є ефективне управління та національний добробут”. Свою альтернативу до демократії Ханна називає “інфо-державою”. За його планом, вона складатиметься із “колективного президентства” із пів дюжини осіб, які спиратимуться на меритократичну цивільну службу та інформаційні технології. З їхньою допомогою держава зможе ефективно “реагувати на складні виклики та відповідати на потреби громадян”. За словами Ханни, “інфо-держава” не сповідуватиме жодної ідеології — усе, чим вона займатиметься, буде оптимізація кількісних показників. Натхненником такого підходу він називає творця “економічного дива” Сінгапуру Лі Куана Ю й прогнозує, що саме Ю стане взірцем для майбутніх поколінь, а не, наприклад, автор Декларації незалежності США Томас Джефферсон. Цінності Джефферсона — переконання, що “усі люди створені рівними й наділені своїм Творцем однаковими правами — на життя, свободу та прагнення щастя” і що “для захисту цих прав створені уряди, які отримують свою владу із згоди тих, ким вони управляють”, — і справді різко контрастують з цінностями Ю, який був відомий своїм авторитарним правлінням і нетерпимістю до опозиції.
І хоча в невеликих дозах технократія і справді потрібна — можна випити склянку чи дві, але не усю пляшку, — технократична держава, яку описав Ханна, за своєю суттю є авторитарною і навіть тоталітарною. Олдос Гакслі написав свій знаменитий роман-антиутопію “Цей прекрасний новий світ” саме під враженням від політики інженерів та вчених, яких покликав до влади президент Франклін Д. Рузвельт в умовах економічної кризи 1930-х. Індустріальне суспільство пережило досвід тоталітаризму. Чи загрожує щось подібне суспільству пост-індустріальному, або інформаційному? Запитання залишається відкритим.
І тут, мабуть, стає зрозуміло, чому технократії так стоїть поперек горла філософія. Не лише тому, що її не можна “намазати на хліб” і важко пов’язати з ростом ВВП, а й через те, що саме вона звертає увагу, що в основі суспільства повинна лежати не лише гонитва за ростом економіки, а й нематеріальні цінності — “життя, свобода і прагнення щастя”. І якщо технократи майбутнього придумають якесь “прагматичне” рішення, щоб стимулювати цей ріст — наприклад, ввести людям в мозок мікрочипи і керувати ними за допомогою комп’ютера (у 20-му столітті вже були прецеденти евтаназії, концтаборів та схожих антигуманних “прагматичних” рішень), — філософи одними з перших кинуться зірвати стоп-кран.
Популізм і технократія нагадують “інь” та “янь” — протилежності, які породжують та підсилюють одна одну. Технократію часто розглядають як антидот від корумпованих політиків, неефективних урядів та паралізованих парламентів, але й популізм, зі свого боку, також є реакцією на технократію. “Брекзит” та підйом крайніх правих та лівих партій в країнах ЄС, на думку багатьох експертів, стали відповіддю на відчуження європейських еліт, політику технократів з Брюсселя, які нав’язують країнам непопулярні у них рішення без згоди їхнього населення (за словами аналітика європейської політики Кетлін МакНамари, “ЄС радше урядує, ніж репрезентує”). Щось схоже відбулось і в США, де відчуження еліт називають однією з основних причин перемоги Дональда Трампа. Гілларі Клінтон, його основна суперниця на минулих виборах, на думку політичного оглядача Вільяма Істерлі, “була настільки технократичною, що навіть присоромила інших технократів. На сайті її кампанії був опублікований список із 41 вимірюваної проблеми, кожна з яких, своєю чергою, була розбита на підпункти”. Половина американців, однак, вирішила проголосувати за простіше рішення — збудувати стіну на кордоні з Мексикою. Схоже на те, що елітарність та науковість з одного боку підживлюють маси та невігластво з іншого, і навпаки.
Не можна, однак, відкидати і такого, що популізм і технократія зможуть об’єднатися в якусь “популістську технократію” (чи “технократичний популізм”). Тоталітарні режими минулого століття поєднали в собі риси їх обох. Звернення до мас та примітивна риторика поєднувалися з культом вождя та партійної еліти. Культ посередності (“кто был ничем, тот станет всем”) йшов пліч-о-пліч з технократичними експериментами (наприклад, сталінська індустріалізація), цинічним, людиноненависницьким прагматизмом (програма Третього Рейху зі знищення душевнохворих, експерименти над людьми в концтаборах) та одержимістю ростом і накопиченням (стахановський рух, “виконати п’ятирічку за три роки” тощо). Передумови тоталітаризму у 20-му столітті були дуже схожі до сучасних тенденцій. З одного боку, це був “бунт мас” (термін Хосе Ортеги-і-Гассета), ненависть до набридлих еліт, які слід було скинути за допомогою революції. А з іншого — позитивістський культ цифр та раціональності. Засновник соціології Огюст Конт у 19 столітті намагався створити строгу науку про суспільство, яку він називав “соціальною фізикою” (цікаво, чи відомо про це Болсонару?). Конт вважав, що людським суспільством можна керувати за допомогою наукових законів, наче тваринною фермою (дуже схоже сьогодні міркують в корпораціях Google та Facebook). А вчителю Конта Анрі де Сен-Сімону належать слова про те, що “керівництво людей” слід замінити “адміністрацією речей”. Цей вислів перейняв у нього Фрідріх Енгельс, зробивши частиною комуністичної утопії. До чогось схожого прагнуть і сучасні технократи, які мріють про світ, керований на основі даних та алгоритмів.
Перешкодити популізму, технократії чи їхній суміші, на моє переконання, може справжня філософія, яка плекає гуманістичні цінності. “Я тільки те й роблю, що переконую кожного з вас, молодого і старого, піклуватись, перш за все, не про тіла ваші або гроші, а про душу. Я кажу вам: не від грошей народжується доблесть, а від доблесті бувають у людей гроші та інші блага, як у приватному житті, так і у державному”, — казав Сократ у своїй захисній промові, записаній Платоном. Лідери афінського демосу — Аніт, Мелет та Лікон, — однак, вирішили засудити Сократа до страти за звинуваченнями, які дуже нагадують твіти Болсонару. Мовляв, філософ не приносить людям користі, відволікає їх різними небилицями (“Я знаю, що я нічого не знаю”) й не спонукає бути покірним владі, яка закликає громадян віддавати усі свої сили батьківщині. Під враженням від несправедливості, яку заподіяли його вчителю, найвидатніший учень Сократа Платон створив проект альтернативного суспільства — ідеальну державу, — основою якої він зробив справедливість.
Вже дві з гаком тисячі років філософія йде стопами Сократа і Платона — закликає до доброчесності і міркує про цінності, які повинні лежати в основі суспільства. І хоча вона не пече хліба, її наявність в університетах, де дещо ексцентричні професори і їхні такі ж студенти з волоссям, помальованим на зелено, дискутують про речі, які дуже далекі від інтересів пересічної людини, може бути запорукою, що наші суспільства сьогодні є демократіями. І залишатимуться такими надалі.
17.06.2019