Революція Гідності та початок російсько-української війни стали рубежем в українській політичній історії. Якщо з 1991 року й до часів Януковича вона проходила у дихотомії між проукраїнським та проросійським векторами, які географічно накладались на карту України, поділену по східних кордонах Вінницької, Кіровоградської, Полтавської та Сумської областей, то після 2014 року цей поділ хоч і не перестав існувати, але став розмитішим. Перемога Петра Порошенка у першому турі президентських виборів 2014 року уперше після Всеукраїнського референдуму 1991 року дала приклад України, яка голосує одностайно. А “Слуга народу”, яка через п’ять років зафарбувала у зелений колір майже всю електоральну мапу країни, продовжила цю тенденцію. Дехто радіє, що це свідчить про консолідацію українського суспільства і подолання старих розбіжностей, але ця позірна консолідація може маскувати нові поділи, які мають радше ціннісну основу, ніж географічну, і увиразнюють суб’єктивне ставлення українців до своєї держави, її незалежності і свого місця у ній. У праці “Загублена українська людина”, яка вийшла у 1954 році в Нью-Йорку, український філософ Микола Шлемкевич описав “чотири типи української людини”, які, на мій погляд, досить точно передають ціннісні орієнтири, які сьогодні лежать в основі політичного вибору українців. На зміну дотеперішньому поділу по лінії “Захід-Схід”, можливо, прийде новий поділ — на цей раз вже не між двома, а чотирма великими електоральними групами, що збігаються з антропологічними типами, які описав Шлемкевич.
Перший, найчисленніший, тип “української людини” є носієм досить аморфної та приземленої свідомості, яка обмежена колом власних матеріальних інтересів. Шлемкевич знаходить цей тип у “Старосвітських поміщиках” Гоголя з їхньою сакраментальною фразою: “А що ми покушали б, матушка?”. Цей тип стоїть осторонь ідей та процесів, які мають нематеріальний зміст, а горизонти його життєвого світу окреслені здебільшого пріоритетами намацальної особистої вигоди. “Оця горда, самовпевнена колись, провідна козацька верства, що залюбки запалювала люльки об пожарища Цареграду, — тепер догоряла в тихих хуторах, осторонь великих доріг історії”, — писав філософ.
Треба наголосити, що цей світогляд притаманний не самим лишень найбіднішим громадянам. Коли я ще можу поспівчувати бабусі, яка за півтори тисячі гривень пенсії голосує за “гречку”, то ті зовсім не бідні, але на словах “зубожілі” українці, які не платять податків, “косять” від армії, “рішають вопроси” за допомогою хабарів, оформлюють липові довідки, щоб не платити за комуналку, вирубують і засмічують ліси, у мене, далебі, не викликають ні жалю, ні співчуття. А ім’я ж їм — легіон! Їх обурюють “бариги” з їхніми сліпими трастами, кіпрськими офшорами і вояжами на Мальдіви, але різниця між “свинарчуками” і закарпатськими контрабандистами, поліськими копачами бурштину і дніпровськими браконьєрами дуже часто тільки кількісна, а не якісна. Майдан, війна за Незалежність, модернізація країни викликають когнітивний дисонанс у цих “громадян” (саме так: “громадян” в лапках, адже тризуб у них лише в паспорті, а не в серці): не бажаючи піднятись до їхніх ідеалів і, даруйте за моветон, “жити по-новому”, вони прагнуть розчинити їх у теплій ванні пацифізму і псевдогуманістичної турботи про “маленьку” людину.
Другий тип Шлемкевич називає “гоголівським”. Микола Гоголь, який з любов’ю і сентименталізмом описав “племя поющее и пляшущее”, “эти свежие картины малороссийской природы”, “эту веселость, простодушную и вместе лукавую” (О. Пушкін), став архетипом української людини, яка, за словами філософа, “виходила на биті шляхи історії, а що на них не було вже українських поїздів, вона присідала до нових, російських імперських возів”. Для “гоголівської людини” Україна — це не самостійна нація, а, в кращому випадку, самобутня етнографічна територія, де їдять сало, носять шаровари і танцюють гопака. Цей тип дуже часто утворює гібрид із попереднім, коли ворожість до Української держави випливає із ностальгії за “великой страной, которую мы потеряли”, але цілком може існувати і без від нього. Як приклад можна навести “Партию Шария”, за яку проголосували міські хіпстери, а не затуркані пенсіонери. Виборці Шарія не жили в СССР і не пам’ятають ковбаси за 2.20 і морозива за 11 копійок. Ця “українофобія 2.0” виросла вже в незалежній Україні і має мало спільного з обивательським матеріалізмом старшого покоління. Вона існує, так би мовити, на вищих щаблях піраміди потреб Маслоу і породжена комплексом меншовартості, який глибоко засів в підсвідомості після століть бездержавності і імперського панування.
Наважусь і на таку тезу: сьогоднішні проросійські сили в особі партії Медведчука-Бойка стали навіть радикальнішими, ніж колишні “регіонали”. Навіть для багатьох споживацьки налаштованих виборців колишньої “Партії регіонів” підтримка поплічників терористів і окупантів після початку війни з Росією стала морально неприйнятною, тоді як проросійський курс після 2014 р. перетворився із варіанту геополітичного вибору на відкриту колаборацію із ворогом. Це відштовхнуло від “ОПЗЖ” чимало симпатиків колишньої “ПР” й залишило в її рядах лише найбільш “хардкорний” проросійський електорат.
Третій тип “української людини”, за словами Шлемкевича, “не прийняв нової російської дійсності, але і не знизився до рівня старосвітського поміщика. В своїй душі, в самовдосконаленні, він шукав нового, кращого світу”. Філософ називає цей тип “сковородинським” і наголошує на різниці між Григорієм Сковородою і Сократом, з яким його часто порівнюють: “Сократ проповідь моральної відбудови й очищення виніс на атенські базари і протиставив її мужньо і одверто панівній тоді софістиці. Він смертю заплатив за свою мужність. Сковорода зі своєю правдою жив по затишних пасіках поміщиків, здалека від широких шляхів і їхньої сутолоки. Тому Сократ і його вчення означають початок нової духовности Геллади, тоді як Сковорода, при всій шляхетності й величі, означає тільки кінець епохи, а не початок нової”. Такою “затишною пасікою” для багатьох представників нашої ліберально налаштованої інтелігенції сьогодні стали цифрові простори Фейсбука, в які вони утікають від “широких шляхів і їхньої сутолоки” так само, як в старі, ще радянські часи їхні попередники знаходили притулок у вежах зі слонової кістки “внутрішньої еміграції”.
Теперішня “сковородинська людина” віддана ліберально-демократичним цінностям, але при цьому забуває або не хоче визнавати формулу Івана Франка: “Все, що йде поза рами нації, це або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді би прикрити свої змагання до панування однієї нації над другою, або хворобливий сентименталізм фантастів, що раді би широкими вселюдськими фразами покрити своє духовне відчуження від рідної нації” (“Поза межами можливого”, 1900 р.). Ці слова великого Каменяра звучать напрочуд актуально після початку російсько-української війни, яка поставила нашу країну у ситуацію “tertium non datur” (третього не дано): або суверенна українська держава гарантуватиме права людини і соціальну справедливість, або вони зникнуть з її території разом із нею. Тож будь-яка артикуляція цих цінностей окремо від непримиренної відсічі Путіну і боротьби за незалежність приречена на марноту і безпліддя.
Нарешті, четвертий тип “української людини” Шлемкевич називає “шевченківським”. Це людина, гасло якої “Борітеся — поборете!”. Це тип майданівців, добровольців і волонтерів; усіх тих, хто став на шлях безкомпромісної боротьби за свободу і правду. Вони по-своєму розуміють слова французького короля Людовика XIV “Держава — це я” і трактують їх як заклик до особистої відповідальності за свою країну. Коли попередні типи проводять свій час в гонитві за матеріальним комфортом, солідаризуються з ворогом або ж усамітнюються в абстрактному самовдосконаленні, “шевченківська людина” разом із братами і сестрами бореться за нову Україну. “Візія свого світу з вільним і справедливим укладом — опановує цю людину”, — писав Шлемкевич.
Звісно, описані категорії є, так би мовити, “чистими типами” і мають безліч відтінків і перехідних форм. Утім, вони уособлюють чотири базові реакції на ситуацію, в якій опинилася країна після Майдану і початку російсько-української війни — потребу вести боротьбу і давати відсіч ворогу. Одні нарікатимуть, що від цього постраждав їхній добробут, і вимагатимуть відновлення миру, зокрема ціною поступок суверенітетом і євроатлантичним курсом. Інші ставатимуть на бік агресора і мріятимуть про повернення України в лоно “русского мира”. Треті житимуть так, наче усе це їх взагалі не стосується, й плекатимуть ілюзії, що Україна — це одна із затишних країн “старої Європи”, де немає ні війни, ні окупації. І лише четверті вважатимуть за обов’язок відстоювати незалежність і кращу долю нашої держави. Політичні партії в майбутньому, найімовірніше, стануть виразниками цих парадигмальних настанов, причому як у чистому виді, так і в різних співвідношеннях, й вони надалі визначатимуть особливості нової української політики.
28.08.2019