Ріжниця.

В послідних часах стрічають нас закиди з боку наших братів з над Дніпра і надсилають нам статті з цього приводу, що — мовляв — ми Галичане відносимось до Наддніпрянців неприхильно, що нашими властями видаються розпорядки проти них, що у нас нема почуття гостинности і т. п.

Закиди ці опираються на непорозумінню і як такі являються неоправданими.

Передовсім між людьми, які приїхали з над Дніпра, розріжнити потреба конечно дві верстви. Перші — це справдішні брати наші, душею і серцем однакові з нами. Прогнані воєнною хуртовиною з батьківщини і рідних місць, де працювали передше, прибули сюди і перебувають між нами не як гості, а як співгорожане і творчий чинник при будові нашої держави. Таких людий ми бачимо в шпиталях "Українського Червоного Хреста", в управлінню харчевого пункту і в инших інституціях. Ці брати прибули тут не на се, щоби відтягнутися від роботи, щоби схоронитися — вони прибули, щоби працювати між нами і разом з нами, щоби в нинішний момент робити важку роботу на добро дорогої нам Вітчиии. І проти них ми не маємо нічого і дорогі і рідні вони нам. Це зрештою і вони і ми знаємо добре. Закидів, навіть найменших, зі сторони справдішних братів ми не стрінемо і сі наші брати з над Дніпра нас певно вповні розуміють.

Тут розходить ся о цих других. Большевицька авантура на Україні нагнала в Галичину дуже багато людий, які з українством нічого спільного не мають. Вправді вони називають себе "Наддніпрянцями" і хочуть навіть, щоби ми бачили в них "братів", та дарма — немає у них української душі і не наші це люди. Початкове, ідилічне відношеннє наше до них мусіло змінити ся. Ми почули, що між нами і ними, між ними а тими Наддніпрянцями, що працюють з нами як співгорожане — велика пропасть. Ми переконалися, що ті другі "брати" не помагають нам в боротьбі з ворогами, а прибули до нас, щоби найти на галицькій землі безпечне місце, в якому можнаби свобідно погуляти по рецепті широкої вдачі.

Ні — для людий, які не мають місця "на родінє", немає місця і в нас. Українська гостинність мусить найти границі.

У нас кипить горяча робота при будові рідної держави. Лінивих і байдужих, усяких, що відтягаються нині від роботи і ходять без діла і без ціли, пятнуємо зрадниками народньої справи. Тому і цих людий, що парадують нині в мундурах і титулуються усякими "атаманами", що розбиваються по галицьких місточках і витрачують великі суми гроший на гульки і піятику, що говорять по московськи часто по польськи, а дуже рідко зовсім зле по українськи, сих людий ми не можемо "гостити" у себе.

Коли вони дійсні Українці, хай беруть кріс і ідуть в окопи, бо там одиноке місце для правдивих синів народу — колиж ні, хай забираються від нас. Гостей, що нікого не роблять — противно роблять зле, бо деморалізують на кождім кроці наших стрільців, ми не хочемо. Людий, що понижають народню честь, ми стидаємося. Добровольців, чорносотенців і инших голобранців ми не стерпимо.

Цей нам брат, цей вірний син України, що повнить службу в окопах або працює як віл в запіллі, хтож ходить без діла, ховається по задах і відтягається від обовязку, який вкладає на нього нинішна хвиля — цей зрадник народу.

І такою мірою міритимемо кожного без огляду на се, чи він з над Дніпра, чи з над Збруча або Серету.

Український голос