Старість поета

Іване без роду, Іване без долі,

Куди не ходив ти, чого не видав?

Степан Чарнецький.

Кухня з обідраними стінами — це його кімната. Тут вікно. Воно відкрите навстіж. Сонце ніколи не загляне сюди, бо напроти стоїть церква, що своєю монументальною величчю закриває світ. Під вікном, по другий бік під стіною стоїть столик, а далі — шафа з порожніми пляшками з вина на полицях, а ще далі — піч з чорною залізною плитою. На ній мідний чайник, глиняна тарілка і срібна блискуча ложка, що ніколи не ржавіє. Оце і все його господарство. А він лежить у ліжку і мріє. Старечі думки напосіли його посріблену сивиною голову. Мутнi, перекреслені синіми прожилками очі він втопив у клаптик квітучої блакиті, що — мов знаменно — віється над золотим хрестом і копулою церкви. Там, в синьому клаптику неба, що тепер схожий на мережану волошками хусточку, проплив грімкий бомбардувальник. Пізніше там же з'явилась розпорошена зграя крикливих галок, а за ними, швидко гойдаючись у прозорому повітрі, прилетіли голуби і сіли на золотий хрест. Голубів дві пари. Очевидно, він думає, ота пара сизих, то молоді, що вони ледве вчаться літати, а оця пара білих, як клоччя снігу — це старі. І він ще подумав — оті білі старі голуби, яких він вже нераз бачив отам на золотому хресті, що горить на тлі небесної блакиті, так ось — оті білі старі голуби викормили і вивели зі свого гнізда пару молодих сизаків і тепер привчають їх літати, привчають широко розправляти крила і невтримно линути в неозору сталисту даль... В цю мить голуб-біляк почав воркувати. Він розпустив фаєрверком хвіст, знизив крила і надмавши пушисте біле-білесеньке воло, закрутився на хресті біля своєї голубки. А та сиділа поважна і тиха, пірнувши кудись вдаль червоними намистинами своїх неблимаючих оченят. Молода пара сиділа і тільки голівками поводила. Потім один сизак несподівано підстрибнув, розчепірив крила і схопившись вгору, пурхнув в один бік, в другий, потім блискавично майнув над раменами хреста зник з очей, а за хвилииу знову прилинув і спинився у повітрі, швидко метляючи крилами. В цю мить він виглядів поважно й гордо, як могутній орел, що здійнявшись під сонце, зараз застиг у просторі розглядаючи собі жертву з неімовірної височини. Потім сизий голубок сів і взявся ходити довкола своєї молодої супруги. Він также як і його старий батько розпустив хвоста, знизив крила і черкаючись їх кінцями, поперечки хреста воркував, воркував до безтями. Несподівано знявся вітер і раптом жбурнув жменею жовтого листя. Сполошені голуби схопилися і зринули кудись вгору, куди зір Івана Кальченка вже не сягав, бо там далі видно було тільки карниз, облуплений, обвітрений, трухлий карниз.

— Ось і знову я сам! — ледь чутно забренів голос Івана Кальченка. Він протягнув свою дрижачу, вібруючу, посічену прожилками шорстку руку, взяв із столика кругле дзеркальце, що колись вживав його до голення і глянув на своє морщинисте, заросле рудими волосинками обличчя. Колись червонясті лиця, тепер позападалися. Брови, що колись були чорні й туго дугасті (в цю мить на трухлий карниз впала зграя горобців. Вони зацвірінькали буйно і втекли). Так от — брови тепер вже стали якісь волохаті, закошлачені і припечені каламутною сивизною. Ніс?! О, цей носик з орлиним горбочком! Прекрасний ніс! Де ти дівся, мій прекрасний ніс? Він був колись такий чарівний, ніби точений, з дугастими випуклими ніздрями, що свідчили про непогамовну вдачу Івана Кальченка. А тепер цей ніс, перекреслений темними прожилками, став якийсь дивний, охлялий, живий свідок колишніх оргій і бенькетів, що їх за спиною поета аж надто великі звалища... Покінчивши обсервувати ніс він глянув на зуби і вжахнувся. Вони штучні, золоті, ці його зуби. І він зімкнув свої вже посинілі, безкровні, колись пишні губи (устонька!)... Так. Він виглядає тепер, як зруйнований, віджилий дім, в якому вибито вікна і зірвано дах. Так. Він вже старий. Він вже віджив. Відгуляв. І життя, таке привабливе, любе, миле життя, пройшло повз нього, обляпавши його зпід своїх колес брудом старости. Лишився він, якто кажуть, на краю відходячого дня і має — сивину, беззубість, недокровність. Tепep він вже не зможе так линути в світ, як допіру бачені голуби. В Його Грудях заворушилась туга, непогамовне жагуча туга. О, чому він не має крил? Він би ще піднявся до сонця, він би ще зринув, він би ще глянув на світ з мрійливого лету своєї фантазії. Він би глянув на отой світ, що там за вікном десь далеко тече в берегах безконечної вулиці... Так, так! Він би ще глянув. Бо життя ніби посміявшись над ним лишило йому той же видющий, далекосяглий зір, соколиний зір. Так, так! Він дуже добре, не по літах добре бачить. І це інколи навіть його бентежить. Бо зруйнований ввесь, дотліваючий, як поліно в печі, він ще має змогу бачити голубів, квіти, каштани, зорі, трамваї і людей, чарівні очі красунь, їх пружисті перси під шовковою блюзою, їх чародійну усмішку, їх хід цивілізованих газель на корках. Гей, гей! У ньому нераз ворухнуться думки, загориться якось дивно відшуміла пристрасть і також швидко-швиденько зникне, вгамується, розвіється, щезне як камфора. Так. І він колись жив і кохав до божественного божевілля і він колись був люблений і коханий. Ала то так було давно, стільки вже води втекло зпоза тих днів шаленства юности і зрілости. Була і в нього чарівна дружина, дружинонька. Була чарівна, золотоволоса, як сонце. Зорею звав її, у віршах своїх оспівував. Вона давала йому натхнення, він любив її. Вона його теж. Ревнувала, заздра була за нього, бо любила страшно, сильно, як смерть. Потім сама себе згубила, бідна. Повісилась. Таємниці її смерти він не збагнув до цього часу. Лишила йому дві дочки. Ой, діти, діти! — зітхнув він. Вони підросли і розлетілись по світу зі своїми чоловіками, як голубки з голубами. А він, от старий, змучений, згорйований лишився одинокий, як місяць на небі, що потребує сонячного світла й тепла. Що лишилось йому ще? Отой клаптик безсилого неба, що на його синьому тлі іскриться золото хреста? Чи що?... Муза?! Він іронічно підсміхнувся. О, ні! Зрадлива Кліо лишила його стоплене, знівечене, зруйноване тіло.

(Д. б.).

[Львівські вісті, 26.04.1944]

(Продовження)

Це тільки за молодости, коли був славний, він романсував з цією богинею. А тепер навіть власна служниця, Дарка, на нього не звертає найменшої уваги. А очі в неї?! Ах, ті очі — жевріюча синь океану! Колись він купався в такій розкішній блакиті. А тепер? Гай, гай, старий! І тобі така думка лізе в голову? Тобі, що носиш на своїх згорблених костистих плечах сьомий десяток тяжких літ буття. І ще якого буття! Будь радий, старий, що тобі очі ще не попухли, не померкли і що ти не повставляв туди скло! Будь радий і гордий. Бо ти хоча і старий вже, як блудний пес, але все ще бачиш. Очевидячки, це химерна іронія життя. Але дивись, дивись на другому кінці твого життя у жалобі сидить дама? Бачиш? То слава! То колишня слава твоя, що вже виалакала очі і тепер журливо скулившись сидить самітня й одинока всіма забути слава! Бачиш, яка вона тепер стала? Бачиш? А що то перед нею? Там ніби вогник блима і бліки його впали на кафель пічки. Ах, це вона сидить у старому плюшовому фотелику перед комином. Сидить старенька, заклопотана. А там горить. У каміні. Що то? Дивись, дивись. Там щось горить. Іван Кальченко приглядається... Ага, тепер бачиш?! Там на вогні лежать у шкіряних політурках томики твоїх книжок. Бачиш? На них золотими буквами відтиснено твоє ім'я і прізвище — Іван Кальченко. Золоті літери! Бачиш палахкотять. Вогнені язики часу жеруть їх. Тільки що це? З них струмує, тече. Бачиш? Червоні хвилясті струмочки виходять з них. Ах, так! Дурень ти, старий дурень! Та чи не бачиш — це ж серце твоє горить на вівтарі вічности, а живуча кров виходить з твого серця і пломеніє мов стрічка, мов сонячний промінь, мов золотий спис. Так, так! То та кров, то ті безсмертні рядки слів, що вічно живучі і що ти їх створив в часи папоротнього розквіту твого таланту. Пам'ятаєш, знаєш? Папороть цвіте раз на своєму віку. В житті поета є також безсонні ночі цвіту папороті. Сидить, думає, мріє, творить у муках. Тоді народжуються безсмертні твори, шедеври. Тоді поет кидає людям і богам своє скривавлене серце. О, так, так! Все згорить і тіло твоє земляні, сліпі, жахливі хробаки сточать, а думка твоя, витвір її, душа твоя, що існує поза межами твого тіла, душа буде жити, буде битись, буде мучитись і страждати. Радій, старий поете! Ти ввесь не вмреш! Твоя душа, твоя слава, як тінь, як привид буде жити поміж людьми. Ти любив і творив для свого народу, поете! І слава твоя хоч вона вже в чорній непроглядній жалобі, але все таки лишається біля каміна твоїх думок. О, славо, славо! До інших ти приходиш вже по смерті, до інших же приходиш, коли вони живуть і дишуть і творять і люблять і ненавидять і п'ють нектар запашного повітря і бачать сонце, що розтопилось золотом в синій непроглядній височині. О, славо!...

Іван Кальченко зітхнув. Тяжко-важко зітхнув старий. І в цю мить почув у своєму дряблому тілі якесь конвульсійне дрижання і тупий ледве вловимий біль пронизав все його тіло. Він тихо поскаржився на цей тупий біль, він тихо зойкнув і затих. Прислухався до кімнати. Тихо. Було тихо. Раптом скрипнула шафа. Іван Кальченко аж здригнувся. Дивно. Меблі теж живуть, меблі теж мають свої душі, меблі теж старіються. Колись в комісійному магазині він купив цю шафу. Була нова, блискучим лаком полірована, а тепер шафа потріскалась, порепалась, скоцюрбилась, поморщилась, як його лице. Значить і його шафа постаріла. В ній стоять пляшки з вина. В тих пляшках колись було бурштинового коліру вино. Ах, то було чудне вино. Воно п'янило, збуджувало, настроювало. А тепер вина немає, воно випите, хоч і зріє десь на взвозах Заліщиків виноград. Ах, ті незабутні грона винограду!... Він подумав про виноград, що його лозу зимою накривають листям від морозів і йому чомусь від тієї думки стало легше на душі. Значить на світі у се старіє, і одцвітає не тільки він, а й ще хтось і ще щось, і той далекий незнайомець, якого поет ніколи навіть і на очі свої не бачив. На землі багато людей. Творець кожному дав своє обличчя не схоже на інші обличчя. І є багато старих людей. Є старики і старухи. Одні стоять і жебрають на паперті божих храмів, на рогах гомінких вулиць, перед театрами і кіно, а інші доживають свого віку в затишку біля люблячих своїх дітей, діток. Щасливі ті батьки і матері, що мають розумних і люблячих діток! Щасливі! Але йому не судилося таке. Він мусить сконати, як підбитий орел, що впав підстрілений на недосяжну скелю. Так, так! Але він не нарікає. Він прожив своє і як прийде на нього черга, а вона, як відомо, на кожного приходить, він відійде з усвідомленням гріхів, що накоїв у своєму довгому, як степова дорога, житті. Сумління. Гріхи. Чесноти. Так, так! — знову зітхнув Іван Кальченко. І тут він чомусь пригадав слова молодого поета:

І живими жалями зламаний,

Ти живеш на чужих берегах —

І життя твоє — крапля передавана,

З листка на листок — нудьга, нудьга!

Так, так. Нудьга?! Але що ж, надворі вже заходить на вечір?! Смеркає. Треба вставати, досить маніжитись. Треба ще пронести свої кості по цементним дзвінким тротуарам міста, треба заглянути в живі цілющі очі якоїсь мимохідної красуні, треба хоч на схилі дня пройтись, подихати свіжим повітрям, помилуватись любим містом, заглянути в його освітлені вікна. Скільки то нерозгаданої тайни ховає за собою кожне вікно в кожній кватирі. Скільки там за ним трагедій, драм, кохання, сліз, сміху і розпачу?! Ах, ці вікна, освітлені вікна міста!!! Він почув нараз, як задзвеніло, загуркотіло, загуділо, зарухалось за розкритим вікном його місто. Те місто, яке колись він патетично оспівав у своїх поезіях, те місто, яке дало йому кохання і славу, яке дало йому і відобрало дружину, де він зродився як поет і де слава його постаріла, померкла...

Іван Кальченко підводиться з ліжка, і, неквапно натягнувши на себе засмальцьований піджак, спинився, віддихаючись. Тяжко вже йому дихати. Вже легені в грудях, мов розірваний ковальський міх шиплять. Він надів на сріблисте, наїжачене волосся чорний повстяний капелюх (він теж засмальцьований) і взявши рогатий ціпок, пішов у коритар, пішов темними сходами вниз і вийшов аж на вулицю. Тут, як завжди, пульсує вир життя. Снують пішоходи. Старі зморщені жінки продають рум'яні яблуки. (Ах, ви яблучка та ще й рум'янії! — співала колись катеринка). Тут-же посеред вулиці тече потік блискучих очкастих авт. Ось промчала карета швидкої допомоги і на нього кліпнув червоний хрест. Він здригнувся. Повсюди хрести. Чи не знаменіє це?

(Д. б.).

[Львівські вісті, 27.04.1944]

(Докінчення)

І там з вікна його кімнати і тут на вулиці, де все живе і рухається знову хрест?! Дурниці! І він ішов штовхаючи перехожих і по звичці під ніс собі щось буркотів. І його штовхали теж. Штовхали, штовхали дужі, молоді плечі і він гнівався. Як-так, його оці молоді люди двадцятого віку штовхають! Яка нечемність, ніякої гречности, ніякої галантности. Дикуни! Він був незадоволений і ображений. Як так вони його штовхають, а чи знають вони, що він? хто він? Так, так. Чи знають, хто він?...

І тут вражений Іван Кальченко раптом спинився. До його вуха, як акорд якоїсь заoзeрної прелюдії, долинули його власні гарячі, пристрасні слова. Вони пройшли крізь його старе серце і серце, як снігур у клітці, забилося. Чуєте? Оце чорноволосе дівча, що йде обруку з таким як і воно тільки біленьким дівчам, читає його поезії! В чорнявої, бистроокої дівчини в руках томик його віршів і вона повільно йдучи з подругою читає їх! Дівчата захоплені... Він прискорив крок і прислухався. Дівчина дрижачим юним голосом читала і читала. А він, автор тих розкиданих перлів, стукотів мідним кінцем ціпка у цемент тротуара і йшов. Ішов і милувався і радів. Аж ось його почули. Дівчата спинилися і обернулись просто перед його червоним носом. У них були чудові оченята, як дві пари голубків, і він побачивши як з тих оченят на нього хлюпнув здивований погляд, усміхнувся. Дівчина чорнявка, що тримала в руках його книжку, здвигнула, здивована, плечима і проспівала.

— Який дивний дід!

А білявка швидко запустила руку в кишеньку і витягнула срібний гріш, протягла його поетові. Іван Кальченко відсахнувся від дівчини, від її простягненої, пухкої зі срібною монетою в білих пальцях руки, відсахнувся від неї і гнів заговорівся йому в серці і ображений вкрай, зняв догори замашний цiпок.

— Тікай, він нас буде бити! — скрикнула чорнява дівчина і схопивши подругу за руку втекла крізь потік машин на другий беріг вулиці. Срібна монета впала дзенькнувши на цемент тротуару і закотилась під ноги перехожих...

Іван Кальченко глянув на дівчат, вони, сміючись, ішли собі далі і обережно несли в руках його, ним вистраждану книжку. Вони несли шматок його серця...

Він ішов між людей і наcтовбypчивши плечі бурчав, але очі його блищали як від сп'яніння, блищали якимись тихими вогниками лагідности і навіть гордости. Іван Кальченко відчував себе живим серед мертвих. І він ішов в загорівшу вогняну перспективу вулиці не як старий і кволенький дідок, якого завжди в ці години можна бачити на прогульці і якого штовхали молоді дужі плечі. Ні! Далі він ішов швидкою ходою, ціпок взяв під руку й сам інших штовхав. Поет кидав свій орлиний погляд над головами людей туди вдаль, де вскрились вогні...

Він ішов назустріч мінливим вогням. Ішов і мимрив, підбирав звучні рими до своєї нової (може вже останньої?) поезії. І хоч потрібні слова десь губились у хаосі думок, але його це не бентежило. Краватка на ньому з'їхала на бік. Та він не звертав на це уваги. Ішов...

[Львівські вісті, 28.04.1944]