Так склалося в історії галицько-буковинської літератури, що першими передплатниками часописів були священичі родини. Відповідно, вони пильно дбали за цноту і мораль. Через те й не могло з'явитися в нашій літературі нічого, на їхню думку, вульгарного, непристойного чи бодай злегка атеїстичного.
Попівни на виданні густо червоніли, натрапляючи на якусь легку фривольність, а їхні татусі негайно писали обурливі листи на адресу редакцій, погрожуючи скасувати передплату. На початок ХХ сторіччя передплатниками часописів не були вже головно священичі родини, коло читачів значно розширилося, та й часописів побільшало, але все одно редакція змушена була пильнуватися і дотримуватися цензури.
Тому-то й не було опублікована в «Літературно-науковому віснику» в 1907 році повністю повість Івана Франка «Великий шум». Її позбавили поважного шматка тексту, в якому донька в листі батькові, до речі священикові, описує враження від свого першого сексуального контакту. Між іншим, ця повість є й на «Збручі».
«Потім він присунувся до мене ближче, обняв мене за стан, перший раз – їй-богу, таточку, перший раз! – поцілував мене в уста і почав говорити якісь пестощі, почав шептати щось мені до вуха, просити, щоб я роздягалася, що пора спати. Я не отягалася, не прочуваючи нічого злого, і перемінила свій шлюбний стрій на легкий спальний костюм.
Побачивши мене в тім костюмі, сам уже в самій сорочці і штанах раптом кинувся на мене, як дикий звір, і вхопив мене в свої обійми. В одній хвилі на мені не стало мойого костюма, а на нім сорочки і штанів – і що явилося передо мною? Ні, ні, мушу! Ти мій батько, ти маєш право, маєш обов’язок послухати все до слова.
У нього, як висловлювалися старі поляки, pudendum equinum [геніталії конячі] нечуваних розмірів. Про щось подібне я й сном не снила і слухом не чувала. Хвилинку він стояв передо мною, немов готуючися до нового скоку. Його ніздрі роздувалися, як у расового коня, груди дихали важко і уривано, очі горіли диким огнем пристрасті, руки тремтіли і корчилися під дотиком мойого теплого тіла. В тій хвилі він ухопив мене, як перце, на руки і, смокчучи завзято мої уста, ніс, очі і лиця, поклав мене горілиць на подушках. І тут почалося щось нечуване, страшне, болюче, чого більшої половини я не чула, попавши майже від першої хвилі в стан повного зомління. Я зомліла в тій хвилі, коли в своїй матиці почула страшенний тиск, немовби шкіра тріскала і кості розсувалися, і рівночасно його очі впивалися в мене з виразом звірячої кровожадності, і його зуби скреготали і вишкірялися, мов у вовка, і його руки стискали мої ребра, мов здоровенні гадюки.
Я не тямлю, що було далі. Він мучився зо мною ще довго, може, годину або, може, й дві, та я лежала зомліла, як труп, і не відчувала нічого, безпам’ятна, розбита. Він не то цілував, не то гриз мене, торгав за коси, душив мої груди, щипав моє тіло, що рано було повне синців, навіть дряпав нігтями, мов ошалілий, – не знаю, чи щоб розбудити мене, чи догоджаючи своїй дикій жадобі».
Жахіття! Добре, що редакція не опублікувала опису цих тортур, інакше б значна частина чутливих панночок постриглася в черниці.
Зазначу, що в той самий час наші етнографи зібрали величезний масив сороміцького фольклору. Але не могли опублікувати його в Україні, а лише у Франції та в Німеччині. Та про це буде мова пізніше.
Цікаво, що наступного року той же «ЛНВ» помістив повість Миколи Чернявського «Варвари», де, щоправда, не було фізіологічного опису акту, зате була цікава теорія:
«А знаєш ти, що і в коханні, в сьому нашому святому коханні інстинкт, половий інстинкт – все!.. Однаково, чи у чоловіка, чи звіра. Тільки я, як культурний чоловік, вільний од усяких стародавніх і новітніх традицій, одрізняюсь од звіра тим, що його полове життя служе тільки цілям заплоду і має своєю метою продовження роду, а у мене він являється способом украсити своє життя, додати йому найбільшої, найгострішої осолоди. У звіра се тільки інстинкт, а у мене се складний психічний процес. У нього се простий рефлекторний акт, а у мене – «сознательноє ощущеніє». І чим я більше «сознаю» його, тим я більше помічаю в нім відтінків, і тим він більше дає мені осолоди, утіхи, щастя...
Мені пригадується зараз одне місце з Геродота. Оповідає він про наших предків, скіфів. Оповідає, як еллін про варварів, про людей нижчих від нього. І каже, між іншим, що коли скіфи вертались додому з походу, і їх зустрічали женщини, то вони скидали з себе зброю, брали в обійми своїх жінок і деякі, не входячи у вежу, тут же на людях, задовольняли своєму бажанню! Се з його погляду варварство, а мені се здається зовсім природною річчю. І може, ми знов дійдемо до того...
– Ну, фу! Се ж справді варварство!.. – перебила його Дора.
– Варварство?.. А на мою думку се єсть тільки безпосередність чуття. Правда, тепер се нас шокує... Але в кожному з нас сидить отой варвар, тільки його зв’язано по руках і ногах рожевими стрічечками чемності, защепнуто на всі гаплички звичайності і зверху обгорнуто всього у чорну хламиду моралі. Але в наш час варвар уже скидає з себе усі ретязки й хламиди. І не тільки в половій сфері, а і у всіх других. Годі, досить уже він томився, як Самсон в неволі у філістимлян, тепер він виходе на волю і бере собі все, чого хоче. Бере й прекрасних філістимлянок...».
Франко взагалі був передовою людиною на той час, публікуючи записи сороміцьких приказок чи пісень, він не звертав уваги на галицьких снобів. Як і тоді, коли опублікував у 1907 році в Записках Наукового Товариства ім. Т. Шевченка (т. 79, кн. 5) інтимні записки Івана Вагилевича, де той детально описує свої сексуальні контакти з повіями та дівчатами, які від нього вагітніють. Вагилевич постає в них, як справжній галицький Дон Жуан, який з головою пірнає в безліч любовних пригод: «була в нас одна дівиця насолоди, брюнетка так собі... Ця брюнетка була досить приємною…Після неї була друга дівчина, гарна й мила, така собі Кранця, жидівка, був у неї в гостях. Тут як епізод додаю, що одна кухарка, яка була у пана Юзефа, завагітнівши від лакея Юзефа, щоб уникнути докорів, звернула все на мене».
Ця Кранця від Вагилевича завагітніла, але «поряд з Кранцею вийшла на сцену і Юзя, яка також завагітніла, не знаючи, від мене чи від кого іншого, нарешті вирішила, що від мене. З’являється ще стара жидівка на ім’я Мішалік, яка твердить, що я її вжив ґвалтом і що вона вагітна. Правда, що Мішалік я взяв, але за це заплатив. Що ж до кухарки, то її я не знав. Так само, як Мішаліку, взяв я волошку Перлу і Рифку, а обидві були спокусниці. Зрештою – було у цьому щось особливе, що стільки жінок – чи справді, чи ні, бог один знає – завагітніли від мене. Брюнетка Перла і молода блондинка Рифка, обидві жидівки, обидві вагітні від мене…
Тоді якась молода жінка, яка не мала дітей з чоловіком, незважаючи на води і лікування, а також на стосунки з іншими мужчинами, за дозволом свого чоловіка вирішує віддатися мені...».
Про Мішалік він пише, що «вжив її, як уринал [нічний горщик], і нікому не спало на гадку, що ті, хто вживає уринал, кохаються в уриналі».
Ці хаотичні стосунки не минули безслідно, бо далі він занотовує «печію в прутні» і за допомогою приятеля констатує, що це «трипер».
Звісно, публікація в науковому виданні не могла викликати жодного скандалу. Але от минає 30 років і з'являється повість Василя Масютина (народився 1884 р. в Ризі) «Два з одного». Написана ще до Першої світової і випередивши за тематикою «Собаче серце» В. Булгакова, вона викликала значний резонанс і скандал.
Персона цього письменника дуже цікава, адже він був ще й художником, якого вважають своїм і росіяни. Вони також видали його фантастичну повість «Царівна Нефрета» в перекладі з української, хоча вважають ще й російським письменником. Рецензія М. Рудницького на цю повість є на «Збручі».
У 1935–44 В. Масютин відвідував Львів, до якого мав сентимент: «Львів мені незвичайно подобається, ризикну гіпотезою: Львів з вигляду – це маленький Париж. Львівські пані мені подобалися куди більше від парижанок». У Львові він співпрацював із журналом «Мистецтво», був членом АНУМу – Асоціяції незалежних українських мистців.
2 травня 1935 Павло Ковжун надрукував у «Ділі» статтю про художника, який звірився йому про своє навернення до українства: «Життя відвело мене в інший бік, поки я не усвідомив собі тягу, що єдино могла привести мене до свого народу. Мої безпосередні предки, а в тому й батько, походять з Чернігівщини, де я був ще дитиною. Там чув я козацькі оповідання, пісні, там я пізнав свій старинний український рід, що з нього вийшли й військові козацькі старшини Масюти-Сороки. Коли я зустрівся з питанням української культури, переді мною відкрився новий, а разом з тим і старий свій властивий світ».
У лютому 1944 художник живе у Львові, у червні 1945 його заарештували в Берліні за зв’язки з українськими націоналістичними колами, й він 15 місяців перебував у концтаборі Заксенгаузен. Опісля, коли його звільнили, доручили виготовити скульптурні декорації для нового совєтського посольства в Берліні та пам’ятник М. Глинці на Берлінському кладовищі. 25 листопада 1955 в Берліні Василь Масютин покінчив самогубством.
Фантастична повість «Два з одного» була видана у Львові в 1936 і відразу збурила тодішню пресу, клерикальні часописи побачили в ній розпусту і гостро заатакували автора й видавництво, називаючи повість «бруковою», тобто бульварною. Цікаво, що в 1925 р. вона під назвою «Der Doppelmensch» вийшла в Німеччині і отримала багато схвальних відгуків. Перший наклад в 6000 примірників розійшовся дуже хутко, і в 1927 повість була перевидана.
Відомий літературний ортодоксальний критик Микола Гнатишак обурювався в «Дзвонах» (1936, № 11 і № 12), що «така неталановита, брукова макулатура виходить у нас друком, та що критик, якого довго вважали в нас за одинокого поважного "спеца" від літератури, д-р. М. Рудницький, боронить ту безвартну й шкідливу книжку, як таку, що її «можна вважати за одну з найцікавіших появ наших останніх літ». Погляньмо ж, що це за така "одна з найцікавіших появ" у розумінні "найліпшого нашого літературознавця".
Повість Масютина оповідає про те, як учений лікар Ошурків з двох половин трупа виплекує дві ідентичні живі особи. Ось це й є, на думку цитованого вгорі критика, помисл, який "приваблює уяву не тільки читача, але й не одного ученого"».
Далі Гнатишак наводить цитати, які його глибоко обурили. Стосуються вони фізіології, а саме того, як професор нарощує дві половини мертвого тіла. Як тут не згадати «Голову професора Доуеля» А. Бєляєва: «Ошурків вливав у лійку кормову речовину і безголовий Павло Іванович покірно приймав усе, що йому давали. Він поступав так, як усі люди: приймав, травив і віддавав»; «Коли врешті Фрол побачив те, що було треба бачити, він зрозумів, що йому доктор наказував і зрозумів, звідкіля несеться сморід людських відходів, який так його вразив»; «Одного разу Ошурків вернувся в лябораторію. І застав Павла Івановича, як цей, витарабанившись на стіл, виконував найпоганішу надібність. І робив це у шкляну посудину, де доктор беріг здобутки багатомісячних дослідів».
Таких обурливих цитат чимало, але перейдімо до сексу. Сексу в Галичині не було. Судячи з цитат, які викликали осуд кількох часописів, можна вважати, що дітей приносили бузьки: «Цікавість до любовних насолод так сильно прокинулася в ньому, що коли з його сором'язливости раніше глузували приятелі, він почав дивувати всіх від того року. При рознузданих розмовах він не тільки, що не червонів, а сам, зрідка, докидав своє слово. Його завваги виявляли таке освідомлення, що дехто з його приятелів, якого просвітили феї Фундуклеївської, малої Софійської та інших закутків, слухаючи Новицького, лиш головами покручували і між собою говорили: Оце так зух»; «Збентежена, мнучи в руках беріжок скатертини, Катря призналася, що вона повинна стати матірю. Сказавши це, вона глянула на Новицького. Він насупився і закусив губу. Це в ніякому випадку не входило в його обрахунки, про можливість цього він забув і найменше цього хотів. –Ти цьому не рад? – спитала дівчина. – Хто ж цьому може бути радий? – вирвалось йому... –Знаєш що, Катрусю, – притишеним голосом почав Новицький. – Це, знаєш, сталось так несподівано... треба б якось це... зліквідувати. – Що ж ви, Павле Івановичу, хочете? – Треба, щоб ти поговорила з практичною повитухою. Словом: треба позбутися цього, – з трудом сказав він».
Обурило критиків і зізнання священика: «всі ми люди і слабі буваємо. Буває, підійде... жінка з гарним личком і враз – тілесні думки у храмі Божім так і обступлять... – Егеж, коли баба з груденятами, мов гарбузи, – баснув Павло Іванович і затер колінами».
Цитувати сцени, які «натуралістично й цинічно змальовували спроби насилування жінок, далі цілий ряд інших полових плюгавств і патольоґічних ситуацій, та вкінці садистичне оплюгавлювання життя ченців і духовенства», критик не став. Мабуть, підозрюючи, що для збочених читачів зробить лише рекламу.
Правда, на самого В. Масютина ця критика не справила великого враження і він видає наступну фантастичну повість «Царівна Нефрета», яка теж зазнає гострої критики того самого Гнатишака в «Дзвонах» (1938 №12): «Щодо ідеї – то важко взагалі про неї говорити в творі, в якім головний мотив – макабричний помисл про любов сучасної людини до єгипетської мумії».
М. Гнатишака підтримав і письменник та січовий стрілець Микола Матіїв-Мельник у «Літописі Червоної Калини» (№ 3. 1937): «Не можна виступати проти ріжноманітности тематики в літературній творчості, коли вона здорова, але під'яремна нація не може й не сміє позволити собі на нездорові літературні твори, як не може виснажений спускати собі кров. Вона мусить дбати про виховання покоління і тому автор повинен мати світогляд і давати тільки виховне-позитивне. Тому не можемо ми тепер позволяти собі на повість а ля Масютин «Два з одного», що розпльовує душу своїм звірячим біольогізмом, безідейністю, розхрістанням і декаденцією. Це безумовно творчість нездорова, і нація в теперішніх важких обставинах не повинна себе затроювати. Ба, за соковитістю слинявих сцен навіть змісту тут не можна схопити».
Після цього минає ще майже пів сторіччя і газета «Post-Поступ» починає публікувати мої «Діви ночі», «Розу Кнукльбаум», «Анну-Марію Плюм», «Ги-ги-и», «Житіє гаремноє». А резонанс той самий. Є обурені і є захоплені. Роман Іваничук написав, що «Ги-ги-и» могла написати лише психічно хвора людина, а загалом мою творчість, як і Валерій Шевчук, назвав порнографією. Павло Загребельний назвав мене «геростратом української історії».
Здавалося б, кого вже там здивуєш еротичними сценами! А однак і досі окремі читачі плюються від «плюгавства» в моїх творах, ба навіть закликають піддати їх осуду й не видавати.
Та мене не вони цікавлять. Мене більше цікавлять ті витончені патріоти, які щиро вірять, що українці не знали брутальної лайки, ніколи не матюкалися, а все це нам принесли брати зі Сходу. Але про це наступного разу.
24.04.2019