Присмак райських плодів

Десятого ранку хтось, хитаючись, міг би поперти просто по тілах найубогіших або найскупіших пасажирів, які покотом лежали на палубі корабля. Услід непевній постаті, що танцювала на розхитаній поверхні, летіли прокльони й лайка, чиясь чіпка рука вхопила мерзотника за холошу – але той виборсався: нудота була надто нестерпною, підпирала діафрагму. Невідомий допався врешті до борту і різким рухом перехилився туди, назовні, вже навіть бажаючи провалитися в нескінченну морську безвість і зникнути в ній назавжди, так і не діставшись із порту в Трієсті до омріяної Яффи.

Що він міг прокричати, окинувши поглядом непроникну товщу нічної води, якою лише починало розповзатися рожеве світло світанку? І яким був його голос – немічним, хрипким, пронизливим, тремтливим? Він, можливо, кричав, що вони пливуть квітковим полем. Або що навколо корабля товпиться небесне воїнство зі смолоскипами холодного вогню в руках, з мерехтливими вінцями на головах. Найімовірніше, йому відняло дар мови і він заходився розштурхувати тих своїх супутників, які намагалися ще досипати, притулившись до борту і позагортавшись у просяклі ранковою вологою ковдри. Ці ковдри вони, найімовірніше, взяли з собою зі своїх галицьких штетлів. Може, загорталися навіть у смердючі овечі гуні, хто їх знає. Овечі шкури добре регулюють температуру: гріють взимку і охолоджують у літню спеку.

Врешті перезбудженому очевидцеві чуда, яке, за його словами, свідчило про наближення Ерец-Ісраелю, вдалося-таки розбурхати кількох підпухлих зі сну і скуйовджених подорожніх, вимучених десятиденними шлунковими негараздами. Хто може мати певність, чим насправді була спричинена виснажлива нудота: відсутністю звички цілодобово розгойдуватися на морських хвилях, лячною безликістю і байдужістю морських вод, влитих у сліпучу млость небес, чи силою-силенною внутрішніх страхів і переживань. Мандрівники покинули свої домівки, забрьохані вулиці містечок, солом’яні дахи, валування собак, пронизливі й вологі вітри, які продували наскрізь навіть найміцніші кам’яниці. Для більшості з них це була перша настільки далека подорож. Майже кожен знав, що вирушив у неї назавжди.

Багатьох, звичайно, тримала віра. Вони відганяли тривогу, недобрі передчуття, знову і знову пригадуючи собі самим і одне одному, що пливуть до омріяного краю, до справжнього дому, до Святої Землі. Туди, де “високі гори, пагорби, і на пагорбах – дерева, а на деревах – дозрілі плоди; в горах грає джерело – б’є живою водою; легкий вітер струменіє пахощами”. Але під ногами не було твердого ґрунту: корабель гойдало на хвилях, їжу подавали геть нікудишню, та й вона ненадовго затримувалася у хворих від хитавиці шлунках. Дехто зі старших людей, чесно кажучи, подумував, що тут-таки, на палубі, й віддасть душу, так і не здійснивши своєї мрії. Їм пригадувалися покинуті домівки, де нерідко бувало тепло й затишно, і лихі сусіди, з якими часом можна було перекинутися добрим словом.

Ось чому повідомлення про диво негайно звело на ноги знесилених мандрівників. Вони поналипали до бортів, штовхаючи одне одного, немилосердно стискаючи й підпираючи тих, кому вдалося вибитися наперед, просовували голови між чужих спин і плечей, мало не зависаючи над темною тушею води. Солоний вітер поніс із собою їхні захоплені зойки і зітхання, їхні зачудовані скрики: з морського дна піднімалися фантастичні напівпрозорі сутності, ліниві драглисті ліхтарі. Спроквола розкривалися їхні пелюстки, змішувалися з пінистими баранцями хвиль мереживні китиці мацаків. Якщо то були медузи роду Cotylorhiza Tuberculata, то згори вони нагадували гладке смажене яйце-вічко, а знизу – вінок із синіх і жовтих вічок павиних. Якщо Rhizostoma Pulmo, то зачудованим мандрівникам могло здаватися, що навколо їхнього корабля плавають десятки чи й сотні біло-блакитних голівок цвітної капусти. Голови світилися крізь товщу води примарним, тужливим сяйвом. Звихрені плюмажі їхніх хвостів манили за собою. Pelagia noctiluca могла створити враження, що корабель забуксував у густих заростях квітучих мальв (“У нас точнісінько такі росли між Ратушею і Синагогою, біля фонтану!”).

По-дитячому зворохоблені чудасією мандрівники порівнювали загадкових істот із свинячими драґлями, які християни варили собі на свята, чи зі свічками, які світилися в Бейт-Мідраші їхнього містечка біля кожної голови, схиленої над пожовклими сувоями і томами.

Якщо цей корабель, який ми собі уявляємо, плив із Трієста до Яффи у 1908 році, на його борту теоретично міг перебувати пан Чачкес із австро-угорського містечка Бучач. Його подорож пролягала з Бучача до Львова, звідти – до Кракова і до Відня. Врешті у Трієсті Чачкес зійшов трапом на пасажирський корабель, що плив до Яффи. Він навіть не збирався слухати застереження родича з Відня, який відмовляв юнака від подорожі до Святої Землі. “Ти не зможеш витримати її болю”, – казав материн двоюрідний брат. Як саме міг трактувати молодик ці слова старшого родича? Чи стосувалися вони в його уяві священного й вифантазуваного краю, що чекав на нього попереду, чи невиліковно хворої матері, залишеної в Бучачі?

Мати померла наступного, 1909 року. Синові не вдалося побути поруч із нею цей останній відрізок її життя. Так само, як не вдалося прибути на її похорон. Згодом, ставши відомим письменником, розповідаючи про цей період, він плутатиметься в роках: то стверджуватиме, що прибув до Палестини в 1907 році, ще до того, як материна хвороба дала про себе знати, то в 1909, вже після материної смерті.

Схожим чином цей чоловік із феноменальною пам’яттю й мало не надлюдською ерудицією забував, скільки років було його батькові, коли той помер у 1913. Стільки днів у житті, хитро мружився він, коли йому вказували на цю невідповідність, що усе й не запам’ятаєш.

І це говорив чоловік, який, приходячи до бібліотеки в Берліні чи Відні, запитував: У вас є що-небудь почитати? Коли йому показували на стелажі з книжками або на картотеку з переліком томів, він додавав: Я маю на увазі – у вас є почитати щось таке, чого я ще не читав? Невже це говорив чоловік, який прочитав геть усі книжки по-справжньому багатої бучацької книгозбірні, від першої до останньої. Не лише прочитав, але й проштудіював уважно. Не лише проштудіював, але згодом, уже після Катастрофи, коли від далекого, давнього і багатого, давно покинутого ним світу бучацького єврейства залишилися тільки окремі, розрізнені сліди, Чачкес із пам’яті переписав найменування більшості (усіх?) книг, яких більше не існувало в неіснуючому Бейт-Мідраші неіснуючого єврейського Бучача. Комічний і убогий Шибуш із прози Аґнона знову став Бучачем. Перелицьовуючи містечко у своїх творах до початку Другої світової війни, ніби намагаючись таким чином зачарувати його, зменшити його вплив і значення, після Катастрофи письменник повернув родинному місцю справжню назву. Бо ця назва – єдине, що залишилося.

Стояла справжнісінька спека. Сонце загрожувало опіками. Білий камінь єрусалимських вуличок пашів сухим теплом. Вітру в ті дні майже не було, натомість в найнесподіваніших місцях проявлявся в’їдливий, підступний запах, м’який і всюдисутній. Він мав невловні якості і викликав нехіть, збентеження. В цьому місті надто багато котів, пояснював хтось із місцевих. У цих старих районах проблеми з каналізацією, казав хтось інший. Тут живе надто багато чужинців, говорив хтось третій. А четвертий, щиро дивуючись, вигукував: Але ж це пахне цвітом! Якраз квітли білими китицями кущі в Парку Рехавія. Кожна з версій переконувала.

Відомо було, що цей час в Ізраїлі – найкраща пора. Влітку спека вдвічі нестерпніша. Розжарений вітер сипле пригорщами червоного піску. Забудеш зачинити вікно – і за кілька годин уся підлога, постіль, усі речі зникнуть, поховані пустелею.

Коли Чачкес, який на той момент був уже відомим письменником Аґноном, поселився разом із родиною в будинку на околиці Єрусалима, в районі Талпіот, з вікон другого поверху було видно пустелю. Це була небезпечна, геть незахищена околиця, що повсякчас потерпала від анти-єврейських нападів. Так удруге згоріла велика Чачкесова бібліотека з рідкісними стародруками (уперше вона згоріла в Німеччині, підштовхнувши письменника до остаточного переїзду до Палестини).

Зараз пустелі з вікон Аґнонового дому не видно. Єрусалим розрісся. Дім обступили приватні будинки. Навпроти, через дорогу – посольство США.

Аґнонів будинок – двоповерховий, темний, не надто просторий. У ньому пахне старим вологим папером. Будинок перетворений на культурний центр письменникового імені, але все ж складно уявити, що в ньому навіть раніше могло бути затишно. Що хтось міг отримувати насолоду, згорнувшись калачиком на кушетці і занурившись у читання. Чи вмостившись у тіні дерева в невеликому дворі.

Зараз дворик майже зовсім порожній: кілька дерев (фіґи? мигдаль? ріжкове дерево?), вижовкла й витоптана трава. В синій тепліні сутінків – кольорове кліпання гірлянди, намотаної на гілки.

Невеликі вікна нагадують радше бійниці. В тісному закамарку на першому поверсі – стіл, на якому стоїть тарілка з печивом і чашка з недопитим чаєм. Це інсталяція, покликана проілюструвати момент, коли Аґнона повідомили про те, що він став лауреатом Нобелівської премії. Письменник не мав телефону. Посланцям довелося прибути безпосередньо до нього додому в момент чаювання.

Кілька кімнат нагорі відведено під бібліотеку. Головне приміщення слугувало, водночас, Аґноновим кабінетом. Крім письмового столу біля вузького віконця-бійниці стоїть щось схоже на кафедру: Аґнон писав стоячи.

Тут здебільшого зберігаються книжки на івриті, духовна література, Тора, Талмуд, праці з кабалістики. В сусідній кімнаті – дещо з європейської літератури (є навіть Кафка, порівнянь із яким Аґнон не приймав, стверджуючи, що знати не знає такого автора), праці з психоаналізу, яким цікавились і письменник, і його дружина, Ельза Маркс (після шлюбу Чачкес дав їй ім’я своєї матері, Естер).

Невеликий чорно-білий фотопортрет дружини – в куточку на першому поверсі. Лаконічний профіль, тонкі риси, багато тіней. Смуток у стиснутих устах, меланхолія в погляді, впертість у чолі.

У приміщенні для публічних подій – ряди стільців, кілька мультимедійних експонатів і видання Аґнонових творів. Дитяча ілюстрована книжечка про козу – казка, що стала хрестоматійною для ізраїльських дітей – прив’язана про всяк випадок мотузкою до столу. Так, ніби навіть книжка про козу може втікати незгірш головної героїні.

Але ж куди і навіщо їй втікати, коли вона вже на Святій Землі, вже в Єрусалимі, вже в осерді своїх мрій?

Літній пан, кожна риса обличчя якого світиться гідністю й мудрістю, слухає уважно, тепло й уважно усміхаючись. Згодом він підходить і запитує: Чи справді християни з України можуть бодай щось зрозуміти в творчості Аґнона?

Твори Аґнона всуціль складаються з цитат і посилань. Вони виростають із Біблії і книг Пророків, мідрашів, Мішни, з трактатів єврейських мудреців, з хасидських казок і побутових історій галицьких штетлів. “Дехто бачить у моїх книжках впливи авторів, чиї імена мені, в моєму невігластві, навіть не доводилося чути, тоді як інші ще добачають впливи поетів, чиї імена я чув, однак чиїх творів не читав”, стверджував Аґнон. Хоча й визнавав, що зазнав також впливу європейської літератури загалом і німецької зокрема, і називав імена окремих авторів, від яких почерпнув найбільше.

Аґнонові тексти настільки складні, а смисли розгалужуються і йдуть в глибочінь, як коренева система дерева, сплітаючись із корінням інших дерев, що ліси його творів справді могли б видатися непроглядними для непідготовлених (християн з України).

Підготовлені ж хапаються за ниточку і захоплено блукають лабіринтами. Для тих, хто вивчає творчість і постать Аґнона, важливо все: не тільки гіпертекстуальність, не лише алюзії і натяки в його творах, не тільки сюжети й цитати, але й назва корабля, на якому Чачкес уперше прибув до Яффи, і одяг, у якому він був тоді одягнений, і чай, який він пив, коли його повідомили про отримання Нобелівської премії, і анекдоти про непрості стосунки з професором Йосифом Клаузнером, сусідом по Талпіоту.

Однак літературний аналіз – понад усе. Він переростає в окремий жанр. Примітки до деяких Аґнонових романів загрожують стати об’ємнішими за сам текст.

Непідготовленим залишається поверхня: проживання життів дійових осіб, співчуття їхній недолугості й трагічності, досвід блукання напівсонними ситуаціями, межі яких розмиті, як це буває у напівстертих спогадах, блукання вуличками Бучача, Львова, Відня, Берліна, Яффи та Єрусалима. Непідготовлений читач усміхається і сумує, вболіває за розбиті серця персонажів, слухає снування нескінченних історій, дивується із непередбачуваної логіки, жахається виявам нестійкої психіки, резонує з описами ревнощів і контролю, маніпуляцій і покори.

Одне слово – впізнає.

Як же вони мусили дивуватися, коли їх невеликими групками пересаджували з корабля до човнів і везли до берега. Повітря таке гаряче й вологе – так, ніби це не повітря, яким вони звикли його відчувати, а щось зовсім інше, якась матерія, фізична величина. Вони ж здогадувалися, що на Святій Землі навіть повітря інакше.

Море здається лагідним, воно іскриться в сонячних променях – а насправді люто терзає само себе і скелі при березі.

Прекрасна Яффа – щільний багатоярусний наріст, залитий сонячним світлом, овинутий м’яким небесним полотном. Пересуваєшся всередині неї, ніби не виходиш із чужої кам’яниці, що розрослася непомірно: кам’яні вузькі вулички-тунелі, сходи, переходи, склепіння, ковані двері й вікна. Стоїть напівсонна тиша. Жодного натяку на мешканців міста не видно. Про них свідчать тільки таблички на стінах: “Прохання зберігати тишу і не заважати мешканцям”. Погойдується кволий помаранч, висаджений до чудернацької, підвішеної в повітрі кулі. У відчинених галереях, які ваблять прохолодою, ковзають чиїсь тіні, лунає шепотіння. Час від часу вигулькуєш на площі чи в парку і вдихаєш весь цей просолений морський простір. Мечеть врізається в м’якуш неба. Дзвіниця Церкви Святого Петра стримить, наче квітка алое.

Їм, тодішнім переселенцям до Ерец-Ісраель, недоступним був цей вигляд зі старої Яффи на море і скляні лискучі хмародери Тель-Авіва. Ти стоїш на пагорбі і спостерігаєш, як географічна відстань водночас становить часовий проміжок у безліч століть. Ти стоїш тут, серед каменів, біля яких Ной побудував свій ковчег, а Персей звільнив Андромеду, де апостол Петро мав видіння, звідки почалося повернення євреїв до Ізраїлю. Ці камені в різні періоди належали асирійцям, вавилонянам, персам, еллінам, мусульманам, євреям. Зараз, щоб узгодити різні впливи і прояви, вулиці Яффи мають назви знаків зодіаку. Ти дивишся на гладкі, обтічні, сріблясто-блакитні тіла новітніх будівель нового міста – і пригадуєш, як учора, під час грози, на стежку між цими склобетонними китами, просто тобі під ноги упало достигле помело.

Грози тут були зовсім не схожими на ті грози, які вони, тодішні переселенці, пасажири корабля, знали раніше. Вода падала з неба суцільним пластом. Це тривало кілька хвилин, тоді на деякий час стихало, щоб поновитися так само раптово, зі ще більшим натиском. Франкомовним дівчатам, які обслуговували у вуличній кав’ярні, залило кавовий апарат.

Що таке кавовий апарат, тодішні переселенці до Святої Землі ще не знали. Але помело могло падати їм під ноги під час однієї з небачених досі злив. Помело падає під ноги і підготовленим, і невігласам, у різні епохи.

Помело – це різновид грейпфрута. Це цитрусові, як і помаранч. Пам’ятаєте, як герой “Гостя на одну ніч” виписав до міжвоєнного Шибуша цілу скриню помаранчів із Яффи?

Яффу нам показували різні люди, і тому прогулянки ці були такими різними. Спершу неодмінно треба дійти до неї пішки уздовж узбережжя, під палючим сонцем. Або ввечері, коли вже перестаєш розрізняти красиві обличчя молодих людей у темряві і красиві морди їхніх щасливих собак.

Одна з прогулянок пролягала темними вузькими коридорами старого міста. Ми заходили в закапелки під жовтими ліхтарями, слухали шелестіння пальмового листя. Тель-Авів світився навпроти нас, як колонія морських мікроорганізмів, що вийшла у Космос.

Інша прогулянка вивела нас за мури. Ми гнали серед облущених будівель там, де раніше пролягала пустеля, ми протискалися між спітнілими тілами молодих людей, які влаштували одне суцільне свято, поєднавши відразу десяток ресторанів на сусідніх вулицях. Наш гід говорив так само швидко, як і біг: він показував нам театри і сквоти, колишні маєтки середньовічних шевальє і баньян у дворі підозрілої їдальні, розповідав про паломників і воїнів, про ґеїв і письменників, і навіть показав будівлю, весь другий поверх якої начебто зайняв Чачкес, щойно прибувши до Яффи. На будівлі не було жодної меморіальної таблиці. Тому, швидше за все, ця історія (як і кілька інших) були вигадками.

Старим Єрусалимом ми блукали самі, без провідників. Хоча здебільшого ні, не блукали: нас ніс у собі натовп, жилава й невблаганна туристично-паломницька ріка. Ноги послизалися на відполірованих кам’яних плитах, що пам’ятають іще початок ери після народження Христа.

Старий Єрусалим всуціль складається з базару і святилищ. Важкі залізні ляди нависають над тісними крамничками, набитими непотребом і предметами релігійного вжитку. Туристів хапають за рукави. Їм пропонують одруження, ліжко, іконку. Пахне чимось цвілим, перебродженим і підгнилим. Блищать чорні очі. Спітніла долоня ковзає по чужому карку, чіпляючи хрестика на ланцюжку. Течії самозречених вірян різних релігій, охоплені трансом, висмоктані спекою і збудженням, перетинаються в найвужчих переходах і розминаються під цівками автоматів. Мусульманський квартал охороняють військові. Багатогодинна черга непритомних людей чекає на можливість доступу до Гробу Господнього. У храмах немає повітря – але тим, хто вірить, воно й не потрібне. Спеції змішуються з єлеєм, віск свічок – із розтовченим м’якушем перестиглої фіґи. Натовп раптом зникає із поля зору. Задраєні залізом ятки освітлені каламутними лампами. Маленькі хлопчики смикають нас за рукави і намагаються щось суворо пояснити: вам тут бути не можна, показують нам на мигах. І ми повертаємося туди, звідки прийшли.

Ось останній напівсонний кадр: постать чоловіка у довгому чорному одязі і крислатому капелюсі. Він віддаляється, зливається з темрявою.

За межами Старого Міста білий камінь видозмінюють архітектурні стилі: постмодерн, Баухаус, функціоналізм. Наша провідниця довго водить нас у цілковитій темряві. Ось внутрішній дворик, викладений крихітними квадратиками емальованих кахлів, ось – струмок у парку. В колишньому потяговому депо люди слухають музику. На подвір’ї мистецького центру – кількаметрова солом’яна інсталяція, якою можна видряпатися на саму гору й роздивлятися звідти крони дерев.

Що це за дивний запах? Та це ж якраз квітнуть білими китицями кущі у парку Рехавія.

Один старий довго і тяжко кашляв. Йому порадили пити козяче молоко, тож чоловік купив собі козу. Але коза почала кудись зникати, а коли з’являлася знову за кілька днів, то її молоко мало присмак райських плодів.

Син чоловіка прив’язав до хвоста кози мотузку, і коли коза наступного разу покинула дім старого, хлопчик вирушив слідом за нею. Невдовзі вони підійшли до печери. Йшли і йшли в її прохолодній, вогкій темряві – невідомо, скільки годин чи днів. Аж врешті вийшли назовні і побачили високі гори, пагорби, і на пагорбах – дерева, а на деревах – дозрілі плоди; в горах грало джерело – било живою водою; легкий вітер струменів пахощами. У морі мерехтіли фосфором медузи, квітли білими китицями кущі у парку Рехавія, поширюючи химерний аромат. На стежку падали помело, фіґа, фінік, оливка, карамбола і рамбутан. Помаранчеві дерева погойдувалися просто в повітрі. Крокував назустріч баньян.

Козу треба берегти, як зіницю ока, бо тільки вона знає шлях туди, де серед занедбаного цвинтаря похилилися мацеви батька і матері. Навіть якщо більше ніколи туди не повернешся, шлях треба знати.