Рецензії на концерти у філармонії чи на вистави в оперному театрі, – професійно обґрунтовані і подані в той же час у доступній для широкого кола шанувальників формі, – власне це і є справжня музична критика.
Статті ж, що останні десять років з`являються у пресі, – переважно витримані у абстрактно-нейтральному інформаційному стилі і несуть “заряд оптимізму” у кращих традиціях радянського застою.
З іншого боку, наукові праці музикознавців, що друкуються у спеціальних наукових виданнях, не можуть замінити живої музичної критики. Але саме вона може реально впливати на культурний процес у суспільстві – коректувати , оздоровлювати і підносити його на вищий рівень. Це те, чого зараз дуже не вистачає у культурному житті не лише Львова, а і всієї України.
Музична критика у традиціях культурної Європи – не є чимось небувалим для Львова. Це місто впродовж не одного століття було одним з культурних осередків цивілізованої Європи. Багато зусиль, починаючи з 1944 року, доклав радянський режим у справі перетворення цього «незручного» міста у глуху провінцію. Сфера культури у цьому випадку, звичайно ж, була пріоритетом.
Синдром страху, пристосування і компромісу, який вже зраджує не лише вищі принципи і норми, а і здоровий глузд, став складовою менталітету не лише простого обивателя, а і більшості української вченої і творчої еліти
Писати – “як треба” про культурне мистецьке життя змушені були не лише мистецтвознавці у спеціальних наукових виданнях, а і музичні критики у доступній для широкого загалу пресі. Називати речі своїми іменами, дбаючи про честь професійного мундиру – це означало у кращому випадку залишитись без роботи, не друкуватись. У гіршому, для особливо обдарованих і впертих майстрів пера, – писати про красу тайги та зростаюче поголів`я оленів за Полярним колом.
Нажаль синдром страху, пристосування і компромісу, який вже зраджує не лише вищі принципи і норми, а і здоровий глузд, став складовою менталітету не лише простого обивателя, а і більшості української вченої і творчої еліти.
Напевно Василь Барвінський, або Станіслав Людкевич могли писати ґрунтовні критичні рецензії на події музичного життя Львова не лише тому, що були людьми обдарованими і мали європейську освіту. Це було їх потребою – як людей, вихованих у вільному, попри усі його проблеми, суспільстві.
Тягар вчорашньої “тоталітарної ночі” тисне голови “кращих умів” середнього і старшого покоління і, як виглядає, передається молодій генерації
Не брак освіти чи доступу до інформації, або наявність цензури заважають сьогодні комусь гідно продовжити ті традиції наших корифеїв. Тягар вчорашньої “тоталітарної ночі” тисне голови “кращих умів” середнього і старшого покоління і, як виглядає, передається молодій генерації.
Дивна річ! Чи не єдиний на сьогодні реальний здобуток незалежної Держави – Свобода Слова, – виявився незатребуваним у нашої еліти, та ще й у такий критичний час!
Зайняти чесну позицію; без мітингового галасу, але арґументовано і твердо переконати та повести за собою розгублений і зневірений загал – це не про наших сьогоднішніх Героїв, Лауреатів, Академіків, Народних, Заслужених...
Позиція “моя хата скраю, перебуду цей маразм у своїй шкаралупі” – це ще кращий варіант. Гірший – використання нової-старої схибленої системи для власної дуже сумнівної сьогоденної вигоди.
Мистецький товар дуже сумнівної якості, що подається останнім часом як вищий сорт, – сумна реалія музичного життя Львова за останні роки
Чиє ж це покликання – розкомплексувати і надати впевненості, навчити не озираючись висловлювати свою думку, навчити розрізняти справжнє від несправжнього – хоч і добре розрекламованого, чи обвішаного реґаліями-званнями?...
Мистецький товар дуже сумнівної якості, що подається останнім часом як вищий сорт, – сумна реалія музичного життя Львова за останні роки. Тим часом уже сама історична пам'ять старезного Львова породжує тенденцію до відродження культурних традицій, котрі тут завжди були. Рано чи пізно львів'яни відчують гостру потребу бувати у філармонії і оперному театрі. Уже є перші ознаки цього. Навіть якщо це наразі здебільшого данина моді, – це вже великий позитив.
Не змарнувати цей момент, а перетворити моду, яка завжди минає, на постійну традицію і щиру свідому потребу – відповідальність не лише виконавців і їх менеджерів, а і музичної критики.
Ситуація, коли обиватель, що вже сам добровільно прийшов у концертний зал (!!!) чемно відсиджує чотири частини симфонії, непомітно позіхаючи і поглядаючи на годинник, і в той же час зверхньо-зневажливо оцінює поглядом «невігласів», що аплодують між частинами симфонії – типова картина у залі філармонії.
Далі – ще цікавіше. Витримавши 40-50 хвилин нудьги від сірого невиразного виконання, закомплексований обиватель після останнього акорду схоплюється на ноги і кричить «браво!». Особливо якщо на сцені артист не з українським чи російським ім`ям і прізвищем.
Подібне відбувається і у випадку, коли на сцені і навколо неї розігруються містечкові фарси і трагікомедії за участі місцевих ділків від мистецтва. Звичайний щирий слухач, не розуміючи цього «театру», сконфужений, але, щоб не виглядати «некультурним», піддається «ініціаторам», які ведуть за собою масу і теж долучається до цієї шкідливої гри. Але справжня проблема не в цьому. Хтось може, згідно етикету, робити добру міну, беручи участь у поганій грі, але чи він, його друзі, діти… ще раз колись прийдуть до філармонії на «цього занудного» Ваґнера, Бетовена, Чайковського…?
Чесна професійна музична критика – це не лише виховання естетичного смаку і художнього мислення посполитого, але і підтримка його впевненості та самоповаги
Ось саме тому є дуже важливим, щоб наступного, чи протягом найближчих днів, у пресі з`явилась стаття, де аргументовано, професійно і зрозумілою мовою була б роз'яснена ситуація. І якщо «король був голий», то так і має бути сказано. Не зважаючи чи на сцені був Майкл з Нью-Йорка, Ґеорґ з Відня чи просто Петро зі Львова. Також неважливо, що він лауреат, народний, заслужений, герой, директор, ректор, кум…
Справа не у критиці заради критики.
Чесна професійна музична критика – це не лише виховання естетичного смаку і художнього мислення посполитого, але і підтримка його впевненості, самоповаги – якостей, без яких стає нереальною побудова справді вільного розвиненого суспільства.
«Так, мене вчора у філармонії, чи в театрі обдурили. Але сьогодні я довідався у газеті від авторитета-професіонала, що я не один у моїх сумнівах і відчуттях. Грошей за вчорашню халтуру мені не повернуть, але я вже не почуваю себе ущербним товстошкірим ідіотом, якому «не дано» зрозуміти і насолодитися великим Ваґнером, Верді, Бетовеном…» Дати таке відчуття учителю, інженеру, лікарю, бізнесмену , домогосподарці… це дуже важливо.
Ось тут уже може початися процес «оздоровлення». І не лише у сфері музичного мистецтва.
Комфорт і спокій усіх ділків від музики і культури в цілому, котрих задовольняє теперішня ситуація, не зважаючи на їхні посади, звання, регалії, зв'язки… – буде порушений. Тільки за умови прозріння обивателя, котрий купить - або не купить ще раз квиток на концерт , виникне необхідність щось міняти, слідуючи за кращими світовими традиціями і за здоровим глуздом.
Окрім позитиву виховання справді культурного і вільного громадянина у вільній Державі, це також відкриє дорогу для реалізації величезного творчого і інтелектуального ресурсу в Україні.
Неозброєним оком можна побачити у цьому також ефективний засіб для послаблення і подолання нашої «нездоланної», як нас переконують, хвороби – корупції, що успішно процвітає і у сфері культури.
14.06.2013