Шумка.

Втворіть вікно! Менї чогось душно. В кімнатї воздух тяжкій. Дихати трудно. Втвори вікно, Марійко!

Молода, золотоволоса дївчинка зірвалась з крісла і вволила єго волю. Крізь відчинене вікно вливалась филя холодного повітря.

— Ох якій красний вечір! — промовив хорий, закашляв сухо і кинув ся в високі і розложисті рамена старосвітского крісла. Синяво-біле сяєво ясного місяця упало на єго вихудїлі лиця і живим сріблом переливало ся по буйному волосю. Здавало ся, що хорий зовсїм потонув в оттім маєвім повітрю, що повною грудью втягає в себе запах черемхи й синього бозу, та що цїлий заслухав ся в співі соловейка, котрого голос на весь сад лунав, аж листки на деревах трясли ся. А тимчасом сей свіжій вечірний воздух занадто подїлав на зболїлі груди слабого. Він зовсїм обезсилив ся і лежав неподвижно, наче труп.

— Слухай, Стефане! перейдїм до другої кімнати. Тут відчинене вікно, а на дворі досить студено. Щоби тобі не було гірше...

— Нї, Марійко. Менї так легко, так свобідно, як давно не бувало! Лишім ся тут. Ти сядеш і заграєш шумку. Оттую, знаєш, що ти єї грала перед двома роками в саму зелену недїлю... Яка чудова шумка! Я тогдї побачив тебе першій раз...

— Хотїв щось дальше говорити, але кашель підійшов до горла. Він закашляв так сильно, що аж струни в фортепянї озвались. За тими, першими глухими тонами полила ся струя сумної україньскої шумки.

Та як же-ж она грала! Під дрібонькими єї руками плакали струни. Лив ся з них не голос, а самі великі краплистії сльози і котили ся по тихих степових долинах, по жалібних цвинтарних цвітах, і ранньою росою сїдали на плачливих листочках берези.

Аж тут з-нечевя зриваєсь буря!

Гудять дикі акорди і вихром лютим кидають ся на ті перлові сльозини, що розкотились по степових долинах і по жалібних цвинтарних цвітах і по сумних плачучих березах.

І гонить вітер ті сльози-перлини, доки не зіллє их в одну, сумом і тугою текучу струю. А в оттій жалібній струї потонула і молода ясноволоса дївчинка і хорий хлопець... Він нахилив ся до неї і притис єї дрібну ручку до своїх зимних уст.

В ту хвилю упав між них синяво-білий промінь ясного місяця і як меч ясний віддїлив их від себе.

На єго лици спинило ся місячне світло, ясно-промінне, але мертвецки-зимне. Єї лице горіло житєм, лишень з очей канули сльози.

— Спаси Біг тобі! — говорив хорий, тримаючи єї дрібоньку, теплу руку в своїх худих і зимних пальцях. — Я тої шумки нїколи не забуду, я понесу єї з собою до... могили.

— Не говори, так, Стефане! Їй Богу! втечу від тебе! Маєш двацять і два роки, самий найкрасшій вік, а говориш такі понурі речи. Гріх тобі говорити о смерти!

— Та як же-ж не говорити, Марійко, коли треба! Бачиш, на душі у мене стає чось сумно а сльози самі до очей підходять. Менї здає ся, що я вже більше тебе не побачу і не почую оттих чарівних звуків. Як менї скучно буде за тобою, як скучно!

Напрасний плач перервав єго голос.

За вікном цвила черемха, розвивали ся сади, розцвитали ся цвіти, співали птахи і всьо всміхало ся житєм, а тут близько віконця, в високім старосвітскім кріслї, ледоватїло серце, зимнїли руки і гасли темні мислячі очи. Крізь вікно світив місяць, як нагробна лїхтарня. В кімнатї стало тихо, так тихо, що чутно було, як в єго грудях тріпало ся серце, добиваючи послїдних ударів. І нїчо не переривало тої тиши. Лише мацїнька мушечка бренїла над головами "ходи... ходи... ходи!"

В-тім щось ударило по шибах і хорий розтворив очи. Маленькій пташок сїв на віконци і тріпав крильцями до лету і розглядав ся цїкаво по кімнатї. Хорий схопив руки Марійки в свої долонї, а вдивляючись в єї заплакані очи шептав тихо-трівожно:

— Бачиш? чи бачиш? Скільки разів в сїру годину заграєш ту твою шумку, а мушка забренить над тобою, знай: то мій дух витає коло тебе і стереже тебе від злого, мов другій ангел-хранитель. А як що злого загадає твоє серденько, як з нечистими думками сядеш до тої святої гри, то душа моя пташкою до тебе прилине і буде до вікна крильцями бити і буде жалібно квилити: "покинь... покинь!" — Хорому не ставало духу. — А тепер...

Він стріпав з-легка руками і пташка пурхнула на цвіт черемхи.

Що раз то тихше плакала шумка. Що-раз спокійнїйшій виходив голос з прикритих струн, аж врештї пісня розплилась в повітрю та зілляла ся з запахом бозів і черемхи та з ясним місячним блеском...

______________

Ще не скінчив ся май, ще не відцвила черемха і соловії не переспівали всїх своїх чарівних пісень, а на кладовищи сумувала свіжа могила. Як же-ж ту сумно! Не чути звуків чарівної шумки, лиш нічний вітер бєть ся об деревяні хрести і муровані нагробники.

***

Знов пахнуть бози і знов цвите черемха, а весняне вечірне повітрє крізь відчинене віконце вливає ся до дївочої кімнатки. Нїчо ту не змінилось. Всьо, як було торік, так є і нинї. Лише в високім старосвітскім фотели нема хорого хлопця і не чути звуків чарівної шумки. Золотоволоса дївчина сидить биля віконця, а коло неї в високім старосвітскім кріслї розпирає ся вигідно молодий, богато вбраний панок.

— Коли-ж я тебе, моя крале, заберу з відси до моїх пишних покоїв? Коли-ж я тебе обсиплю щастєм, богатством? Коли?

Не знала, що відповісти. Був багатий, дуже багатий. Видавав ся таким лагідним, добрим. Так сердечно плила єго мова про любов, про щастє, якого разом зазнають в єго багатих палатах. Сердечний чоловік. Але чи она єго любить? Она єго шанує. Радо пересиджує поруч нього цїлі довгі весняні сїрі години. А любити єго — нї! она не чує до нього любови!

Виглянула через вікно до городця а питала ся вечірної зірнички: чи йти за нього, чи не йти? А розіцвила черемха виливала свої пахощі чарівні, і зірка палахкотїла на тихім небозводї, а весняне чарівне повітрє, переповнене вонію бозів і черемхи та голосним співом соловейка, будило в єї груди якісь згадуваня чутливі про рай, про щастє, котре розплилось у весняній ночи, і лиш часом у весняну чарівну нічку відгомоном далеким, як гість рідкій, до неї вертає.

"Чи йти за нього, чи не йти?"

Оттак она сама себе питала, не раз не два, і била ся з власними думками, неначе з ворогом тяжким, аж лиця позападались і побілїли щоки, а в очах запалав дивний, хоробливий огонь.

Коби хто раду дав, щиру пораду! Стало би лекше. Але всьо мовчало, як зачароване, закляте.

Одна зісталась порада. Підійшла до фортепяна, піднесла віко і понеслись далеко, гень далеко чарівні звуки тужливої шумки.

То не голос добуває ся зі струн, — то кануть великі перлисті сльози і котять ся по заклятих степових долинах і розсипають ся жемчугами по цвинтарних жалібних цвітах і росицею сїдають на листочках плачучої берези.

Аж тут з-нечевя зриває ся буря. Гудять дикі акорди і лютим вихром кидають ся в погоню за сльозами, що розкотились по степових долинах і по цвинтарних жалібних цвітах і по листочках плачучої берези. і гонить вітер ті сльози-перлини, доки не зіллє их в одну велику струю... туги і глибокого болю.

Марійка чує, як обнимають єї холодні филї тужливої струї. Она зовсїм потопає в них, клонить головку на бік і золоте волося розливаєсь по... широкій груди богатого панка... А він що-раз то близше нахиляє свої губи до єї усток рожевих і розпливає ся в мори роскошей і чару.

В-тім здрігнула ся цїла, мов від лютої стужі. Втворила широко очи і вдивляла ся ними в відчинене віконце, а сцїпивши зимними пальцями єго здорову руку, шептала тихо, трівожно:

— Чув ти, як щось ударило об шиби? Чи видїв, як маленька пташка злетїла на віконце, тріпала крильцями до лету і дрібонькі оченята влїпила в тебе? Як грізно она дивилась ними! Будь тихо, тихо! Не рушай ся з місця... Не полош пташки, не полош!

______________

Піднялась, витягнула руки, неначе летїла на зустріч дорогому гостеви. Нараз пристанула і знов заговорила трівожно:

— Чуєш, як крильцями тріпоче до лету? Не полош пташки! Она так жалісно, так милосердно дивить ся на мене, і лепече душенька: "покинь... покинь!"

Випростувані дрібонькі ручки безсильно опустились до долу і з цїлої ваги вдарили по клявішах.

Всї струни озвались нараз одним голосним і непонятним акордом...

Львів 1894.

[Дѣло, 02.04.1894]