Якось боязко про цю річ писати... Бо читач прочитає заголовок і готов обуритися. Як це так? Чи не хоче який «буквоїд» завернути життя назад, не думає відновити нам того морочливого Ѣ? Що це він? Чи не хоче займати нас давно пересудженою справою? Ні! Заспокійся,читачу. Нікому і не в голові завертати те, чого завертати не можна і не треба. Але забалакати про те нещасне «Ѣ» треба. Треба, цього вимагає саме наше життя.
Як же воно мається справа з тим безталанним, викиненим із азбуки ятем?
Викинули його росіяни — Бог з ними! Це їх справа. Але ж бо як большевицька влада проголосила, що те Ѣ — контрреволюція, то 1923 р. празька російська еміґрація заметушилася. Піднесли цю справу до значення національно-політичного і давай сваритися між собою, як їм бути: чи стояти за Ѣ, чи поборювати його. Були навіть окремі збори, і на них відомий «росіянин» з-під Городка, Дмитро Вергун, і інші галицькі «русскі» зчинили страшний бешкет: мовляв, противники ятя розбивають «єдінство русскаво народа». Які ж з них патріоти! А як буря уляглася, то російський еміґрантський табор поділився, і це було помітно на статтях у славістичному органі «Slavia». Одні писали з «ятями», «йорами», «восьмирічними» і, навіть «фітами» та «іжицами», другі так само, але ж без йорів, а ще інші без ятів, за правописом, прийнятим у Совєтщині. Та воно так було всюди на еміґрації, цей поділ зазначився скрізь. А найповажніший Мілюківський часопис «Послѣднія новости», що виходив у Парижі, та російські газети в Сербії, і дискусії не допускали на цю тему: мовляв, у нас не існує такого питання, для нас «йори» і «яті» — святі, і ми так пишемо!...
А в нас «Ѣ» викинули ще раніш за росіян, і добре зробили. Правда, воно ще якийсь час животіло в наших виданнях Галичини й Буковини, держалися його вперто москвофіли, та згодом і вони його закинули. Але ж усі досі вміють його читати, знають, що в нашій мові його значення — і, і так і читають його в церковних книгах і тих книжках, що друковані «максимовичівкою». А на Закарпатті воно не зникло з офіціяльних видань ні за кол. Чехословаччини, ні тепер: де наш чоловік чує «і», там «без пардону» пише «ѣ», чи воно виправдане історією мови, чи ні...
Та в Наддніпрянщині, з реформою російського правопису, завелося щось неподібне, і це і стало причиною, що ми нашого читача хочемо трохи поморочити тим нещасним «ятем».
Росіяни тепер кожне «Ѣ» і в історичних актах і у творах давніших письменників XVII, XVIII і XIX ст., видаючи їх, переписують своїм — «е». Чи це вони добре роблять — це їх справа, і це нас не торкається. Але ж не можна мовчати, коли за росіянами наші, українські вчені в українських виданнях історичних актів і творів українських письменників, чи писали вони своєрідною «російською» мовою, чи цитували церковні книги — що вони теж кожне «Ѣ» переписують, не вагаючись, з-російська «е». Перегляньте тільки ювілейне видання творів Шевченка київської Академії Наук із 1939 року. У всіх цитатах поета з Біблії ви найдете на місці «Ѣ» — «е», прочитаєте: «во языцех», «соседом», «главе моей» і т. д. — так начебто Шевченко ті слова так вимовляв! Ще видання Єфремова й Новицького з 1927 р. зберігає Шевченкові цитати такими, як він їх подавав — у давнім церковнім одягу. Але ж бо й у цьому виданні, як і в виданні з 1939, ми читаємо: «достойно пєтая» (II, 320), розтленная земля (II, 349) — а в виданні з 1939 р. навіть: «розтлєнная земля» (II, 302, ряд. 24)1) А тимчасом у Шевченкових рукописах і перводруках ми находимо «Ѣ» у значінні «і», пор., напр., «Мар'яну-черницю», передруковану М. Новицьким у Записках ВУАН, IV. Там читаємо: «дѣду» (ст. 20, ряд. 25), «цѣлує», «вѣнчаєця» (ст. 28, ряд. 308). А в «Кобзарі» з 1840 р. надруковано, певне, з рукопису: хто йде, ѣде, ѣде шляхомъ (ст. 66) — і, розуміється, так читав Шевченко і кожне церковне «Ѣ» за і! Чому ж тоді переписувати його — чи буквою «є», чи «е»? І чому автор роману з життя Шевченка вкладав дякові, о. Мардарієві, що, певне, в тих часах читав церковні книги так, як ми, такі слова з ятем: «малярськоє дєло", «могій вмєстіті, да вмістить», «человечеський», «нищії обогатєют» і т. д.?2). Біда! А це ж який 1825 рік, коли ще на Україні нікому й не снилося вимовляти ні церковне, ні навіть і російське «Ѣ», вимовляти його за «є»! Та досить перелистувати видання «Енеїди» Котляревського з 1798 р. — та ж там аж рябіє від «ятів» на «і». Як так далі піде, то готові в нас згодом читати мову Возного з «Наталки Полтавки» з її ятями з-російська. Вже-вже доводилося чути щось таке з дощок львівського театру в 1940—1941 рр... Дійшло в нас до того, що наш відомий ботанік, розглядаючи в київському «Новому Українському Слові» авторство «Слова о полку» на основі природи в тій нашій поемі, скрізь називає її «Слово о полку Ігореве», і так само робить це наш теж відомий літературознавець у «Львівських Вістях».
А що вже казати про гетьманські універсали, про судові чи інші акти, про пам’ятки не тільки старого, а й середнього українського письменства! Наші вчені з-над Дніпра, всі, переписують кожне «Ѣ» — буквою «е». Все це не тільки дуже разить, а й дивує. Не можна ж так «модернізувати» документів, і то на чужий спосіб! І я міркую, що це треба сказати не тільки про літературні твори чи документи українські, але й про речі кінця XVIII і початку XIX ст. писані українцями російською мовою або напівросійською, та ще до того речі, що торкаються України. І не тільки в козацьких літописах — пам’ятках не лише щодо змісту українських, не тільки у творах Сковороди, але й у цитатах із «Історії Русов» треба зберігати правопис ориґіналів (можна викидати ъ), і передусім залишати в цій важній і цікавій пам’ятці, чи її автор — Лобисевич, чи Безбородько, чи хто, — «Ѣ» там, де його вживав автор (і, міркую, що й т. зв. восьмирічне «і», бо ж воно належить до стилю, дивно ж нам читати якенебудь: «сие», «подражание», «побиенных» в церковних цитатах у Шевченкових творах видання Академії Наук із 1939 р.). Звідкіля автори статтей, що цитують «Історію Русов», переписуючи кожне «Ѣ» — російським «е», знають, що автор пам’ятки читав і вимовляв ту букву з-російська? Те саме треба сказати про твори Сковороди, які цитує пок. акад. Багалій, там теж кожне Сковородине «Ѣ» — «е»!3).
Я не стою за те, щоб геть-чисто «модернізувати» твори давніх, навіть українських авторів. Я вважаю, напр., те, що зробив найновіший видавець тексту «Слова о полку Ігореві”, за річ з методологічного погляду недопускальну, — він чомусь позамінював усі форми аористу й імпердекта формами претерита(таких хиб там куди більше!) — але ж уважаю, що речі непевні найкраще так зазначувати, щоб вони не викликували ніяких сумнівів, а то й неправдивих висновків.
А такі висновки можуть насунутися кожному теперішньому читачеві, який не все це мусить знати, і через те я вважав за потрібне поморочити трохи йому голову цим нашим безталанним «Ѣ».
Ні, що не кажете, а з цим ятем таки біда...
________________
1) Цікаво, що в рукописі, який писаний чужою рукою, здається, Лазаревського, і який виправляв Шевченко, виразно написано: «пітая», а це, мабуть, єдиний рукопис: автографу «Марії», кажуть, не збереглося... Видавці, видно, «відтворювали» текст...
2) Про и=і нічого й говорити! І видавці «Кобзаря» 1927 р. і 1939 р. пишуть, напр., растлію, зам. растлию.
3) Пор. його працю «Український мандрований філософ Григорій Савич Сковорода», Харків, 1926, напр., ст. 274: во пустыне, во яскыне, в местах безвестных і т. д.
[Наші дні, березень 1944, с. 15]
31.03.1944