Балачка.

Пан Прокуратор сконфіскував мені мою статтю в останньому числі "Українського Голосу" і заподіяв мені тим велику прикрість. Сконфіскував мені її усю разом з наголовком і підписом, так, що з неї ніщо не лишилось, як лиш білий папір. Коби хоч підпис був остав!

Маю по тій причині до п. Прокуратора великий жаль і не так скоро втихомирюся. Бо наколиби п. Прокуратор хоч приблизно знав, скільки то труду і часу коштує під цю пору зладження статті, а ще до цього при моїй незвичайній оглядности, то бувби мені цього ніколи не зробив! Я статтей ніколи не пишу так, як це роблять інші публіцисти, що то ще незасохлу чвертку паперу дають складачеви, не знаючи, що на слідуючій будуть писати. При такім доривочнім способі писання може дійсно закрастися до статті неодна дурниця, яку п. Прокуратор цілком справедливо кваліфікує як ненадаючуся до друку. Але я так не пишу. Я пишу на день що найбільше десять речень і це рано, відтак їх вигладжую, а по вигладженню обговорюю їх з кількома людьми і з узглядненєм їх заміток відповідно перемінюю. Вечером перерабляю ще раз цілоденний матеріял, а відтак, коли по кількох днях повстане цілість, піддаю її ще раз основній ревізії, і це так основній, що часто в кінці з цього виходить з усім що противного, як я спершу думав. При такому способі писання (можу його кожному поручити) неможливе прецінь, щоби цілість вийшла так дурна, щоби не надавалась до друку. А одначе п. Прокуратор так мені її скваліфікував і не позволив її пустити у світ. Чому? Я не знаю. Кажуть мені деякі людці, що там відай мусіло бути щось протизаконного. Алеж це виключене: Я-ж весь свій вік нічого незаконного не робив, ані не говорив, ані навіть не подумав. Щожби я мав нараз щось незаконного писати! У кого, як у кого, але у мене завсіди було усьо строго по закону.

Отжеж думаю, що недобре робить п. Прокуратор, наколи мені мої статті конфіскує. Така безоглядність лишень онесмілює і знеохочує.

І дійсно, від останньої конфіскати чуюся якось дивно збентежений. Сам не знаю, про що писати. За писання статті боюся брати, бо п. Прокуратор знова готов сказати, що вона не надається до друку, а це мене перед світом компромітує. Нічого не писати, це моглоби так виглядати, що свідоцтво умового убожества, виставлене мені п. Прокуратором, мовчки апробую. А це також неприємне. Отжеж щож робити? Приходить мені на думку, чиби замісць "ученої" статті не написати ось таку безпретенсіональну собі балачку. Тут можна вже і дещо дурного написати, а п. Прокуратор буде вибачливий. Отжеж нехай буде балачка! Але від чого зачати?

Приходить мені неодно на гадку, але це за учене, а тамто, хто зна, чи незаконне, а я ні з одним ні з другим, принайменче на разі, не хочу мати нічого спільного. І коли так борюся з гадками, думаю собі, о скільки то в ліпшім положенню є мій "колєґа" з "Долі", який такими марницями зусім не потребує торочити собі голови. Він пише з розмахом, що му на кінець язика насунеся, не розбираючи навіть, чи це більше або менше дурне, а о мораль то вже і цілком не питає. Він найідіотичнійшу нісенітницю і найпоганійшу гидь з легким серцем пускає у світ, і не боїться нікого. Чому? Бо він п. Прокуратора просто іґнорує і до співробітництва цілком не запрошує. Для нього п. Прокуратор є, як це за добрих австрійських часів говорилося, "Luft". Він собі печатає свій часопис incognito і incognito його розсилає, а що п. Прокуратор про нього собі думає, це йому... Розумію це дуже добре, що така безцеремонність мусить п. Прокуратора доволі іритувати, але п. Прокуратор тут нічого не вдіє. Ручу за це, що скорше перемиська поліція викриє усіх цих злодіїв, що то в Перемишлі останніми часами безліч свиней покрали, чим тайну печатню, з якої виходить "Доля" на світло денне. Це даремний труд! — А може і помиляюсь? Ануж його таки "прицупнуть"? Но, не бажавби я собі бути тоді в його шкірі!

У кожному разі мені мій "колєґа" з "Долі" імпонує. Люблю спритних і відважних людей, що знають свій ґешефт і вміють коло нього походити. І тому саме не похваляю "Укр. Голосу", що ні сіло, ні пало, а чистого Вrodneid-y, як це за добрих австрійських часів звичайно говорилось, на "Долю" накидається, ані "Głos-y Przemysk-oгo", що то зараз виїзджає з якимись гадючими фондами. Щож це так великого ці гадючі фонди? Я би сам на місци редактора "Долі" з них користав, бож не такі світила як я ними не гордили, та біда лишень у цьому, що до такої штучки не надаюся. Просто бракує мені до цього відповідних клепок, та і не зношу запаху кльоаки. Але це вже неулічиме каліцтво мойого мозку. Не знаю, чи добре на цьому вийду.

Та що "Укр. Голос" і "Głos Przemyski" на "Долю" накидуються, це ще понятне. Я до їх розуму і їх тенденції і так не мав ніколи великого довіря, а особливо до "Укр. Голосу". Мені бачиться, що він небаром погано скінчить. Але що "Ziemia Przemyska" "Долі" відпекується, цього вже цілком не розумію. Вони обі прецінь до себе так пристають, як дві краплі води. Ріжниця хиба у цьому, що "Ziemia Przemyska" виходить що-днини, а "Доля" лиш "в міру потреби". Але хто там цю "міру потреби" сконтролює? Що до мене, то яби в наголовку "Долі" слова "в міру" заступив приіменником "без", а таке саме польське пояснення додавбим в наголовку "Ziem-i Przemysk-ої". Вони обі є дійсно рівно потрібні.

Та при цьому усьому я Ziem-ю Prtemysk-y якось любив. Любив її за її ядерність і розвагу, за її обильність і всесторонність. Во чого вона на своїх двох сторінках і не змістить! Ziemia Przemyska подає завсіди з найбільшою точністю усякі можливі дієцезальні відомости, подає рапорти поліційні, що хто (?) кому вкрав, повідомляє читачів про усі вистави театральні і концертові, доносить відповідній власти, де хідник недосипаний, мельдує, де коні сполошилися, подає до відома загалу, хто і кілько за лихву харчеву має відсидіти, приносить також найновійші телєґрафічні вісти, що правда, що найменше о оден день спізнені в ціли провірення їх правдивости (так воно повинно і бути), подає доволі багато анонсів, а крім цього майже кожного дня має ще місце на ядерну передовицю, хочаби лишень на вісім стрічок довгу. Більше від шануючогося дневника годі хиба вимагати. Та Ziemia Przemyska ще на десер і стишок якийсь помістить о доволі дібраних римах і фейлєтоник додасть вдатний, що і Кurуеr Codzienny не посоромивбися на нього розписати конкурс. Тому і залюбки читаю Ziem-ю Przemysk-y, від коли виходить, а наколи прийду до каварні, то господар вже з далека кличе на кельнера: Dlа рanа profesora czarna z Ziemią Przemyską!

Без Ziem-i Przemysk-ої яби чорної навіть не приняв. Нехай кельнер сам її пє. — Та і щож з цього? Ziemia Przemyska, і у цьому саме лежить лихо, від часу до часу дістає на точці україньства острі атаки шалу. Цілком мов стара девотка. Тоді передовиця її видовжується до монструальної довжини на півтора шпальти і набігає кровю, в з кожної стрічки бє гадюча жадоба морду, що читачеви, навіть і найспокійнійшому, мимохіть руки трясуться, а в мозку робиться якось ніяково, немовби чоловік починає божеволіти. Тоді Ziemia Przemyska робить вражіння менче приємне. В таких разах читач найліпше зробить, як у нічім не буде їй перечити. Треба переждати, а воно само уступить.

На щастє такі атаки шалу у Ziem-i Przemysk-oї доволі рідко лучаються. Останній раз помічував я у неї такий стан ще в падолисті, о скільки добре тямлю. Відтак мали ми з нею супокій, аж до пятниці, 14. марта. Цього дня атак був, що правда, доволі страшний.

Не знаю, як хто там з Українців, але я від тоді Ziem-i Przemysk-ої таки на серіо боюся, якнебудь з другого боку ніяк не хотівбим, щоби вона це по мені зміркувала. Від останнього її атаку ходжу як строєний. Надрабляю міною, як можу, і стараюся про що іншого думати, але воно якось мені не йде. Не сходить мені з мисли питання, які властиво наміри супроти Українців має Ziemia Przemyska, що вона з ними до біса задумує зробити. Пробую в розмові з другими Українцями виміркувати, що вони про це думають, та бачу, що їм усім це байдуже, що Ziemia Przemyska пише. Чи справедливо, не знаю. Я від 14. марта стратив усякий спокій в душі, сон від мене десь відлетів, а апетит цілком щез. Готово бути зле зі мною. Тому неоглядаючися на прочих Українців (що я маю кожним Українцем журитися!) спробую звернутися до Ziem-i Przemysk-ої з отцим предложенням: "Заключім між собою союз зачіпно-відпірний, як два аліянти. Ти мене тепер бережи і спасай, це значить, вийми мене зпід норми, яку cупpоти Українського загалу задумуєш примінити, а я Тобі свято обіцюю, що ніколи не буду читати "Українського Голосу", якого Ти так ненавидиш ("Дoлю" прецінь може позволиш), а якби ти коли в життю, бо всьо у світі можливе, знайшлася в прикрій опресії, то я без захитання стану по Твойому боці, і о скільки лиш жити му, серед ночи жінку і діти лишу і в скарпитках побіжу, щоби лиш сплатити довг вдяки".

Так буде найліпше. Розумні люди завсіди порозуміються з собою, а щож доперва Ziemia Ptzemyska і я! Яж весь вік свій супроти усіх і вся голосив клич: Kochajmy się!, тож і з Ziemią Przemyską немаю потреби ворогувати.

А тепер, коли я вже з Ziemią Przemyską заключив союз, легше мені стало в душі. Інакше дивлюся на світ і людей, і якось вже годен гадки до купи зібрати. Немовби другий раз на світ народився!

Тепер буду вже міг і до річи приступити і дещо путнього написати. Отжеж щож то я хотів був сказати? Так, вже пригадую собі. Ось недавно купив я собі в трафіці за 1.20 К. маленьку мапу Польської держави у її будучому, майбутньому виді, що то її зладив п. Роман Дмовський, голова польського Комітета в Парижі для ужитку і інформації мирової конференції. Мапа мене вельми цікавила, та при цій нагоді пригадав я собі одно місце з книжки п. Дмовського п. н. Myśli nowoсzesnego Polaka, якої на жаль під рукою не маю. Але це не вадить; я місце тямлю добре. На ст. 100. каже п. Дмовський (бачу, що п. Прокуратор недовірчиво чудується моїй памяти, але можу його впевнити, що цитат вірний, я впрочім усі mysli nowoсzesnego Polaka скрізь знаю на память): Jeźeli Rusini mają zostąć Polakami, to trzeba ich polonizować; jeźeli zaś mają zostać samoistnym, zdolnym dо życia і walki narodem ruskіm, trzeba іm kazać zdobywać drogą ciężkich wysiłków to, co chcą mieć, kazać im hartować się w ognie walki, którу im jest jeszczе potrzebniejszy, niż nаm, bo są z nаturу o wiele jeszcze bierniejsi i leniwsi od nаs. Jeźeli im będziemy dawali bez oporu wszystko, czego chcą, "a nawet więcej niż chcą", to tуm sposobem tylko sami się z Rusi wycofamy, ale nаrodu o ruskiego nie stworzymy. Zaspokoiwszy ich nadmierne apetyty, pozostawimy tę piękną ziemię gnuśnym, sуtym prożniakom, których samoistność dopóty będzie trwala, dopóki ktoś energiczniejczy od nas swej rękі na nich nie poloży. Zamiast samoistnego narodu ruskiego przygotujemy pognój pod nаród moskiewski.

Випадалоби до цих слів додати ще якийсь коментар, бо я всьо люблю коментувати; це така моя звичка. Але думаю собі так: я дам такий коментар, а п. Прокуратор всупереч противний, то ліпше вже буде, не даваймо жадного, бо не буде гармонії. Нехай лишиться вже так!

Та коли вже бесіда про п. Дмовського, то мігби я тут ще і інші, вельми цікаві моменти з його політичного світогляду піднести, але це вже віложу на коли інде.

[Український голос (Перемишль), 23.03.1919]