Dosyć już zemsty, i Niemcy są ludzie
Bóg mię oświecił...
Міцкевич, Конрад Валлєнрод.
Тон галицько-польської преси у відношенню до українства не змінився у нічім. Як і передше, так і тепер остав він згірдним і їдким, а вислови "дич", "гайдамацтво" і подібні цвітки стилістичні як і передше, так і тепер заповнюють стовпці польських часописів. Ріжниця хіба у цьому, що не появляються так часто, як давніще. Замісць що днини, десь так раз у тиждень, Можливо, що ця монотонність вкучилась вже і самим редакторам. Але це сути річи не зміняє. Система осталась та сама.
Полишаю цю систему на боці. Може якийсь польський історик в дальшій будуччині осудить обєктивно, чи добру дорогу обрала польська преса до помирення обох націй, накидуючись без вибору на усякий прояв самостійної, і духом людської гідности навіяної української думки, та накликуючи безнастанно на українство поліцію і жандармерію. Полишаю це на боці, кажу, бо полєміка з теперішньою галицько-польською пресою цілком безцільна. Галицько-польська преса вбила собі в голову, що тим робом здавить українство, і цього їй під цю пору ніхто не вибє з голови. Жертвами цієї системи мусять з природи річи пасти побіджені, бо вони є проти цього безсилі. Паде їх жертвою чимало, а між ними дуже багато таких, що їм ніяка "політика" в життю навіть не приснилась ніколи. Одначе це не вадить. Є з чого черпати доволі, бо людський матеріял доволі ще обильний, тож і черпається пригорщами. Завсіди буде їх менше.
Але лучаються галицько-польській пресі хвилі, коли вона випадає з своєї властивої ролі і намагається бути обєктивною, та силкується надати собі позори справедливости. Кажу "намагається" і "силкується", бо це, що вона в таких разах пише, з’усім не пливе їй з душі, а звісно, що усьо, що не пливе з глибини переконання і почування, буде завсіди млаве і половичне, або по глупому пересадне. Так і з галицько-польською пресою. Ось для приміру наведу статтю з Gazet-и Porann-oї з 1/X 1919. ч. 4856. п. н. О internowanych Ukraińców w Brześciu litewskim.
(у) W twierdzy brzeskiej internowano wielu Ukraińców, pochodzących przeważnie z Galicyi. Umieszczonо iсh we wschodniej części cydateli, położonej u ujścia rzeczki Muchawki do Bugu. W miejscu tem, nazwanem przez Niemców "Bugschuppen", gdzie oni również trzymali aresztantów, jest powietrze niezdrowe, bo otoczone jeszcze z czasów rosyjskich rowami, napełnionymi cuchnącą wodą, wybuchł wśród internowanych tyfus plamisty, a ofiarą jego padł także wybitny lekarz polski Dr. Karchązy.
Redakcya "Wperedu" otrzymała listę zmarłych tam internowanych, a podając ich imiona i nazwiska, doszła do cyfry 684.
Jest to oczywiście rzecz ubolewania godna, że dopuszczono aż do tak wysokiej cyfry śmiertelności. Jeżeli ma się tu doczynienia z lekkomyślnem niedbalstwem, to winny powinien być pociągnięty do surowej odpowiedzialności.
Najciekawszą jednak z tego wszystkiego jest notatka "Wperedu", umieszczona w tej sprawie we wczórajszem wydaniu, następującej treści:
"Z powodów od redakcyi niezawisłych, dalszego wykazu zmarłych, w obozie "Bugszopy" w Brześciu litewskim, nie możemy podawać". Cóż to znaczy? Czyż zamiast zbadać, kto ponosi winę śmierci tylu ludzi i wyjaśnić publicznie przyczynę, zabrania się podawać nazwiska zmarłych. Takie załatwienie rzeczy nie wydaje się nam odpowiednie!
Читаючи цю статтю, український, а ручу за це, що і чесний польський читач абсолютно не є в силі здавити в собі обурення, що річи так превеликої ваги трактується в рукавичках і з певного рода ноншалянсією, якби тут не о життя тисячів ішло, лише о якусь розмірно дрібну невластивість. Пише прим. автор статті, що powietrze niezdrowe, bo otoczone jeszcze z czasów rosyjskich rowami, napełnionymi cuchnącą wodą. Якто niezdrowe? Таж в таких умовинах повітрє може бути хіба лише убийче! В таких умовинах не будується ніде в культурному світі навіть вязниці для судово стверджених убийників і розбишак! Мимохіть насувається тут питання, чи в цілій Польщі, яка є прецінь доволі простора і культурна, не було уже іншого приміщення для українських полонених і інтернованих, як ця для поневолення, і закріпощення людської свободи російською автократією поставлена цитаделя, що аж надто нагадує давну париську бастіллю, або петроградську петро-павловську кріпость? Льоґіка веліла-би припускати радше, що польське правління по освободженню краю з облича землі змете ці ганьблячі казамати, що мали бути і були живим гробом для усякого, хто посмів піднести бунт проти царського кнута, — та сталось інакше. Ці казамати призначено — для українських, з окрема для галицько-українських полонених і інтернованих.
Дише автор статті дальше: Jest to oczywiście rzecz ubolewania godna (лише ubolewania godna!,) że dopuszczono aż (!) do tak wysokiej cyfry śmiertelności. Отже троха менша смертність не завадилаби. Так принайменче виходить з цієї стилізації. Характеристичне!
"Jeżeli ma się tu do czynienia z lekkomyślnem niedbalstwem, to winny"... Чомуж це застерігаюче "jeżeli"? З чимже тут властиво можеся мати до діла? Прецінь случай, ані конечність не входять тут в рахунок. Це виключене. — Автор озлоблюється, що не розсліджено, хто є виновником смерти тільки людей, і не вияснено причини.
Мій Боже! Що тут розсліджувати? Причина смерти тільки людей ясна прецінь як сонце, — а хто виновником є? Цього не дійде ніхто, і автор статті сам своїх слів, здається, не бере на серйо. Знайти виновника і потягнути його до строгої відвічальности? Нехай автор статті на це не силкується!
"Takie załatwienie sprawy nie wydaje się nam ódpowiedne" читаємо при кінці статті. І я так думаю. Одначе якимсь дивним холодом віє від цих слів, а суха їх бюрократичність аж разить. Люди гинуть без потреби на тиф мов мухи; найблищій рідні, батькови, матері, братям, сестрам, жінці, дітям не вільно цього в "Впереді" подати до відома, а журналіст з Роrаnn-ої каже, що таке полагодження діла не видається йому відповідним! Певно, що так, але чи саме ця замітка у звязи з цілістю є відповідна? Скажім, чи не надто оглядна, а за мало людяна? Цілком як цей старинний римський нобіль, який в листі до свойого приятеля докоряє йому з легка за те, що надто строго поводиться супроти своїх невільників і спричиняє між ними надто велику смертність а навіть самоубийства!
Абсолютно ніхто з Українців не може знати, чи від днесь прим. за тиждень не опиниться в Берестю, а за які два, три тижні чи не спічне по тифі десь коло ровів, наповнених cuchnącą wodą. На це кожний є приготовлений. Наколи це по думці теперішних польських політиків є потрібне для державного становиска Польщі, а є пригоже для культурного престіжа польського народа, ми на це під цю пору не порадимо нічого. Ми лиш можемо потішитись тою гадкою, що хтось з нас ще лишиться, бо є нас, як статистика каже, півчетверта міліона, а на таку скількість усіх таборів для полонених і інтернованих таки за мало.
Але на тиф вмирають лиш люди. Українська ідея на тиф не згине. Хто зна, чи Бересть литовський її саме не скріпить. На всякий случай на Бересть литовський культура польська не буде могла бути гордою.
Gazet-ї Pórann-iй і їй спорідненим галицько-польським часописам скажу лише ось що: Не хоруйте на обєктивність в ділах українських, бо вам це не до лиця! Мимохіть вириваються вам вискази, що вас компромітують. Останьте вже радше при своїй властивій ролі!
Польська суспільність одначе добреби зробила, наколиби незалежно від своєї преси, а радше від опінії, яку їй накидають ґешефтярі і наймити дневникарські, — наколиби незалежно від цього усього взяла під розвагу, чи масове інтернування Українців в берестейських і тим подібних казаматах і нищення українських родин для польського народа має яку позитивну ціль, бож припустити треба, що тіни тих, що погибли в казаматах довго ще будуть стояли поміж обома народами, а часи є того рода, що навіть найвторопніщий не зможе обчислити, що будуччина, хочаби троха дальша, є в силі принести.
Українець на всякий случай знає свій обовязок супроти своєї нації і його сповнить по своїм силам. В разі потреби він і до Берестя поїде, і на тиф занедужає, а навіть і вмре.
Ця свідомість не відстрашить нікого.
А опроче навіщо аж до Берестя їхати? Те саме можна мати багато дешевше і в Пикуличах під Перемишлем.
Моя думка одначе є: Досить вже цього! Не туди дорога до ціли, о скільки в цьому є яка ціль розумна і етична. Я не забобонний, але мушу в певну немезу історії і вірити, бо цього вчать неоспоримі факти.
Це є моя думка. Але додаю виразно, що ані претенсії, ані надії не маю ніякої, щоби вона мала який успіх. Мусілоби статися хіба якесь чудо.
Український голос
12.10.1919