І.
"Італійська держава вже є; тепер треба виховувати Італійців", сказав був свого часу, дивлячись на відбудову Італії, один з визначних діячів італійського державного risorgimento марґраф Д’ Ацеліо (D'Azeglio).
Те саме можна сказати про кождий майже народ, який приступає до будування своєї державности. Державність нації, матеріяльні форми її істнування можуть бути поставлені і менш-більш докладно означені; сі зверхні форми державности так довго одначе остаються незабезпеченими, як довго вони не виповнені новим змістом, як довго члени нового державного орґанізму не злучаться в оден моральній орґанізм, дійсно не почують себе горожанами своєї держави...
Який се великий і складний процес, скільки нераз поколінь праці вимагає він від своїх передових людей, скільки тут треба вложити енерґії, поки не прийде до дійсного морального обєднання усіх горожан держави, — можемо судити зараз після обставин нашого молодого державного життя. Українська держава — факт доконаний. Але Українців треба тільки ще виховати. Се значить те саме, що дати тій державі зміст, спрямувати волю всіх її членів в оден бік. Готовий державний апарат так само треба надихнути життям, як колись Господь першого чоловіка, виліпленого з глини.
Що се процес і праця не одного дня і не може відбутися під впливом якогось висшого розпорядку — це для нас всіх повинно бути ясним. Тут треба нам всім не менше і не більше, як переродитися морально, аби мати змогу виховати наших дітей і внуків на Українців і тільки на Українців, свідомих горожан своєї держави. Національне виховання — це перша і найголовніша мета і програма нашого покоління, коли наші потомки мають колись йти одною дорогою, а не так, як ми сьогодня, розбігатися на всі боки.
Хто приглядався отсих 4 місяці будуванню нашої державности, той не може сказати, що ми сказали парадокс, говорячи про відсутність Українців в українській державі. Наше покоління — се покищо тільки условні Українці. — Коли Україна дасть повне матеріяльне забезпечення мені і моїм дітям та жінці на віки вічні, — тоді я годжуся працювати для України. — Колиби я не мав жінки й дітей, я-би життя віддав за Україну, а так я мушу мати на увазі найгірші евентуальні обставини. — Я працювавби для народа, але я, урядник шестої ранґи, не можу стати до праці поруч з людьми, котрі мають укінчену сільську школу... Я хотів віддати всі свої сили і працю для України, але там вже позахоплювали всі кращі місця другі люде, а я не люблю нікому "накидуватися". Я учивби діти в школі, але се не поплачує на теперішний дорогий час, я хотівби бути комісарем збіжевим... Робили богачі досі Україну, нехай далі роблять, мені все одно, хто буде, аби дав їсти... Я пішовби на фронт воювати за Україну, але є ще богато таких, що не виділи війни, нехай вони йдуть наперед... Я ціле життя щиро працював для України, а тепер мене ніхто не хоче й слухати, нехайже собі тепер роблять "молодики", що хотять, а я навіть малим пальцем не рушу, буду бачити, що з того вийде!... Мати свою державу булоби дуже гарно, але — між нами кажучи — ми до того ще не доросли... А я вам кажу, ліпше нам не анґажуватися тепер; буде Україна, тоді друге діло, ми тоді также покажемо, що ми "з козацького роду", але має вона знов розпастися, тоді ми бодай не "скомпромітовані"... і т. д.
В тисячних варіяціях повторюються ті тихі і трівожні голоси, отсі Selbstgespräche розтеряного українського сумління, яке не уміє, чи не хоче погодитися, зростися з фактом української державности. Скількиж нам треба праці і років, аби з отих условних Українців виховати справжних Українців, які забулиби про все, маючи на оці одну тільки ціль — Україну, позбулися отого пошматованого сумління і виробили в собі одно тільки українське сумління, позбулися страху перед всяким иншим маєстатом, кромі маєстату України?!
[Република, 23.03.1919]