І.
Російський соціялізм ріжних ґатунків і барв завсіди ворожо ставився до українського питання, як питання "неістнуючого", або в ліпшім випадку "витвору малоруської дрібної буржуазії, яка своїм націоналізмом пускає воду на млин націоналізмови салдатчини, біржевому імперіялізмови й офіціяльному крівавому патріоти змови ріжних ніби-то національних держав — сих головних ворогів пролєтарського руху".
Годі шукати і зясовувати собі причини такого відношення до української нації — вони криються в соціяльно-політично-економічних нетрях, у психіці "пануючої" нації, а ще більше в трактуванню інтернаціонального соціялізму, примінюючи його до всеросійських обставин, як торжества якогось: безбарвного, наівного, нівелюючого нації космополітизму.
"Український націоналізм — колись говорили нам теперішні видатні московські большевики — є вивіска, під якого йде шалена та злобна конкуренція погибаючих середніх кляс; він засліплює очи пролєтарю, старається відновити значіння границь, засипати провалля між клясами. Розповсюднення такої дрібно-буржуазної ідеї ослабило би силу робітничої кляси і булоб торжеством для буржуазії". Навіть старий чисто російський "соціялізм" народовольців, а потім соціялістів-революціонерів, які бачили "кару Божу" в розвитку капіталізму в Европі й думали відхреститись від нього своїм доморощеним соціялізмом, в основу якого поклали велико-руську общину, яко первообраз будучого соціяльного устрою; віруючи в общинний соціялістичний дух селянина, хотіли уникнути усіх страшних і неґативних наслідків капіталістичного ладу соціялізацією землі — навіть і вони вороже відносилися до українського питання або скорше воно було для них також неістнуючим.
Не дивно, що при таких обставинах український рух був занадто кволий, занадто носив хатній характер, порівнюючи з 30-міліоновою людністю, яка національно спала, або — кажучи словами нашого Пророка-Шевченка — "благоденствувала"...
Не дивно, що ріжні ортодоксальні і неортодоксальні авторитети протягом десятків років виховували в любім їм напрямку інтеліґентну молодь українського походження, яка переймалася інтернаціоналізмом великоруського типу, а з українством мала лише зоольоґічний звязок — шануючи українські ковбаси, вареники, запіканку і гопак.
Не дивно, що "істінно-русскіе" Румуни Крушевани та Пурішкевичі, "Богдановці" Піхно та Савенко — ідеольоґи російського чорносотенства, як і російські ліберали-кадети споріднились у своїх поглядах на українське питання з Лєніним, Бронштайном і в тій або другій мірі, з великоруським соціялізмом ріжних ґатунків і барв.
Кожна російська партія старалася виявити себе в русифікаторській роботі, показати своє "національне обличчя", проявити свій дійсний патріотизм і шовінізм. Одні з чисто імперіялістичними ціллями, другі, як ті "цадики", віруючи у святість і непереможність свого великоруського інтернаціоналізму.
Архімандрит Почаївської Лаври, стовп волинського чорносотенства, о. Віталій, справляє урочисті походи на козачі могили, шануючи козаків павших за "вєру православную і народность русскую". Савенко називає себе Малоросом і "Богдановцем" в протилежність до "Мазепинців" — зрадників великоруського централізму. А російська соціял-демократія утворила на Україні свою філію під назвою Українська С.-Д. Спілка. Українською в тій спілці була лише назва "Спілки", а вся робота проводилася у великоруському інтернаціонаяльному дусі і на великоруському "нарєчії", за винятком кількох проклямацій і перших чисел часописі "Правда", виданих нею ще до "возсоєдиненія".
Навіть кооперативний рух — ся єдина, жива, творча сила, після розбиття революції 1905—6 років — поставився вороже до чисто економічно областних змагань українського кооперативного руху, як показалося се на кооперативнім зїзді в Москві, здається, в 1912 р.
Так під гнітом царизму, царства тьми й рабства, "пануюча" нація сушила українські творчі сили, віднімала його інтеліґенцію, накинула йому свою школу і стиснула в цупких обіймах економічної та правної неволі.
А російський визвольчий рух, пронятий соціялістичними ідеями, як ніякий инший в Европі, який хоробро-мученськи боровся з царизмом, вороже відносився до всяких прояв і змагань українських ґруп і течій, які виявляли стремління до відродження української культури, яка не є можливою без здобутку політичних та соціяльно-економічних прав свойому народови.
Навпаки, з точки погляду успіхів "космополітичної цивілізації" говорилося про добро для "малоруської народности", яке несе їй прискорена асиміляція з вищою по культурі "російською нацією". Говорилось, говориться і до тепер, якіб гасла і "пляни" не проголошувались нині на ниві українській не лише "младенцями" в політиці і поетами в життю, а навіть людьми дозрілими, дорослими...
І що характерно — отмітим на далі — кличами і гаслами, як вони говорять: "залежними від конкретних обставин".
(Д. б.)
[Република, 23.03.1919]
(Продовження.)
II.
При таких психольоґічних і соціяльно-політичних умовах пробивалися струмочки національного відродження українського народу, продиралися в темну глибочінь двічі пригнічених, напів асимільованих мас народних, старанно обходючи всі перешкоди і все те, що могло ділати не на користь найголовнійшому тоді по сути завданню українського руху: відродженню самобутньої культури і мови — сих головних ознак національних.
З другого боку, під впливом західно-европейської культури і проґресивно-соціяльних ідей, своєрідно переломлюючися у всеросійській культурі, серед українських ґруп та течій навіть думки про Українську Державу не могло бути, о стільки вона обєктивно, а ще більше психольоґічно не відповідала настроям нашої інтеліґенції.
Національна Українська Партія з дуже і дуже обмеженим числом прихильників, увижалася самими Українцями якимсь дивовижним зявищем і засліпленими екранним шовінізмом людьми.
Навіть Р.У.П. (револ. укр. партія), яка потім приняла марксистську програму — єдина укр. соціялістична партія (укр. соц-революціонери, се новочасне зявище — в першій революції їх не було), з великими трудностями, але досить льоґічно з "марксистського" погляду уґрунтувала свою національну програму лише територіяльної автономії.
В революцію 1905—6 років вона вступала щось з 4—5 тисячами зорґанізованої інтеліґенції, робітництва та селянства.
Ся орґанізація була одинокою серед инших соц. орґанізацій — її не приняли в лоно Авраамове російського соціялізму за "скрайній шовінізм", а навпаки зорґанізувалася під проводом пп. Кирієнка, Меленевського й инших вище зазначена Спілка соціяльних демократів "Богдановського" напряму з точки погляду і розуміння російських підручників по історії "русской"...
Розуміється, її й приняли в "єдину і неділиму" Російську Соціял-демократичну Партію яко "областну, юга Росії" орґанізацію.
Найбільш шкідливу ролю в укр. життю відограла ся "Спілка" в своїй боротьбі з "шовінізмом" укр. соціялістичного руху. На зїздах і інтернаціональних конґресах Спілка завжди афішувала себе як "дійсних" соціял-демократів і називала присутних з дорадчим голосом представників У. С. Д. партією "міщанської, дрібної, шовіністичної буржуазії". У склад Спілки ввійшли усі орґанізації російських с.-д. "юґа", але се не скільки не перешкадажало називатися укр. словом "Спілка". В 1910 чи 1911 р. лідер її Басок разом з деякими еміґрантами у.-с.-д., серед яких був і видатний в сучасному укр. революційному життю діяч, задумали обєднати у.-с.-д. в "Спілку", щоби таким, мовляв, чином "перехитрити" російську с.-д. і de facto обєднати укр. соціялізм з російським, розуміється на користь українському. Але в переговорах з укр. с.-д. в Парижі потерпіли фіяско.
Ще до того часу "малорусскіе" с.-д. задумали були відновити видання своєї "Правди", в співробітники якої були запрошені видатні рос. с.-д., в тому числі і Троцький-Бронштайн. Видавалась вона на російській мові. Але по короткому часі спритний Троцький, делікатно-б мовити, заволодів спілчанською "Правдою" як і апаратом її розповсюження задля цілей і проповіди ідей своєї фракції, оставивши лідерів спілчан, як кажуть, з порожними руками.
Отже через 250-літню неволю, через імперіялістичну соціяльно-економічну політику "пануючої" нації взагалі, як і "інтернаціонального раю", чи мрій про нього, в яких на сцену виступає, коли се торкається українства, лише одна "недєліма всероссійська нація" (як се недавно, до речи, зауважили і теперішні київські премієри большевики Мануільський і "істинний Румун" Раковський) і через все, вище сказане — національний елємент не міг відограти в першій революції ролі одного із революційних її чинників, особливо елємент український.
(Д. б.)
[Република, 26.03.1919]
(Продовження.)
Але перша революція зсунула з мертвої точки темні консервативні маси укр. селянства взагалі і покликала, будь що будь, до життя творчі сили укр. Нації, пробудила, сказавби, хоча й в невиразних формах інстинкт національний, що вилився в народніх верхах в кооперативний рух та в утворенню Просвіт, Народніх Домів, бібліотек і читалень.
Від 1908 до 1914, се часи найтемнійшої головним чином психольоґічної реакції в загально російському життю, але в українському за сей час забили струмочки чистої все освіжаючої води помимо "партій", які майже не істнували, забили хоча й без яскравого політичного напрямку, але виразно по шляху культурного відродження. Безперечно, сей національний рух, порівняючи з 30-міліоновою людністю, був занадто малий, занадто бідний змістом, але він ставав вже запорукою того, що всі ті струмочки нестримно зіллються колись в єдиний національний потік і годі буде його спинити.
Революція 1905 р. не лише розбила соціялістичні партії, але утворила й їх розпад. Теорія в практиці принесла великі несподіванки: розбила ілюзії, утопії і показала хиби в напрямку думок і діяльности соціялістичної інтеліґенції, до яких вона volens—nolens так або инакше мусіла признатися. З другого боку і російський лібералізм, наляканий революцією, яка приняла клясовий характер, відійшов від своїх попередних традицій і кинувся в обійми реакції.
Партійні центри скупчились в Парижі та Швайцарії, де і почалася переоцінка вартостей і доґм.
Російська с.-д. з двох головних фракцій розбилася на шість, с.-р. на 4, взаїмно поміж собою ворожих. Серед с.-р. почалася критика тероризму, а особливо аґрарної програми, сього краєугольного каміня їхнього специфічно російського соціялізму, як і фільозофічного уґрунтування своєї "наукової" теорії взагалі, відогравшої велику ролю в боротьбі з царизмом своїм фанатизмом та романтизмом.
В російській державі реакція відбилася на настроях робітництва, а особливо на психіці інтеліґенції. Ні одного більше-менше яскравого художнього по змісту і формі твору ні в літературі, ні штуці. — Містицизм, кубізм, академізм, спірітізм, Арцибашевщина, культ тіла взагалі, Нік Картер і Пат Пікертон опанували інтеліґенцію...
Від 1908 до 1917 р. — се якесь темне провалля поміж старим поколінням а молодшим. Жадного праґматизму в розвитку соціяльно-політичної думки, досвіду з хиб попередного руху в революції 1905 р. Партії, фракційні суперечки, фільозофічне то наукове уґрунтування теорій соціялістичного руху були для молодого покоління мало відомі і мало його цікавили. Університетська молодь в значній більшости не вважала себе соціялістичними месіями та й мало на сьому розумілася. І не даром не що давно комуніст Лєнін ніби-то парадоксально сказав: "На сто сучасних соціялістичних діячів 1 ідеаліст, 39 круглих дураків, а 60 злочинців".
Революція 1905 р. вбила той великий, сильний духом, самопожертвованням і романтизмом традиційно-проґресивний розвиток соціяльно-політичної думки.
"Порвалася цєп великая" і вдарила не по Некрасовському "барину і мужику", а по самій інтеліґенції.
В історії народів, коли революційні рухи та змагання не досягають своєї мети — се бувало.
Навіть робітничий рух в його фахових формах мало проявлявся аж до 1911 р. і се не можна класти на реакцію життя тодішного в російській державі, а на реакцію взагалі і психольоґічну з окрема. До "партійного" ж життя з їх фракціями робітнича кляса відносилася неприхильно, навіть вороже, особливо до інтеліґенції, що примусило с.-д. еміґрацію потайки утворити школу на острові Капрі, а потім перенести її в Париж, школу з робітників, визваних з Росії. Але вона не дала позитивних наслідків, тим більше, що в неї попало де кількох провокаторів. Так виглядали пляни революції в Росії, а українське життя з окрема аж до всесвітної війни.
(Д. б.)
[Република, 27.03.1919]
(Продовження.)
III.
Зараз, на протязі сих двох років, ми являємся свідками і учасниками великої російської революції, так званої соціяльної (соціяльної в змислі соціялістичному, клясовому).
Вона носить не лише свій специфічний російський характер, але й світовий — бо виставила світову клясову програму "інтернаціональних прінціпів і ідей пролєтарської революції", які находять і знайшли відгук і в західній Европі.
Вона змагається взяти на себе ролю Месії утворити на землі Civitas Dei, приступаючи до її будування майже з тими засобами i средствами, з якими відбувалася велика французька революція по великим ідеям і прінціпам 1789 р., а ще більше під впливом Жан Жака Руссо.
По ідеям і прінціпам, які на практиці 1793—94 років виродилися в панування тероризму, масоких убийств, ґільотини, довели до повного занепаду етичних та моральних основ в загально людському життю тодішної Франції — і все те ad majorem gioriam "Вищого Розуму" й ідеальної, по Руссо, соціяльної републики.
В історії світовій були такі епохи, коли все до самих глибоких основ державного і суспільного життя приходило в рух і розповсюднювалася нестримана жадоба руйнування в щент усього того, що носило ознаки "старого ладу" з усіма його психіко-соціяльними надбудовами.
Але такої нечуваної участи мас людськости, як у великій, обшаром землі, державі російській, такого шаленого зненавидження всього того, що носить ознаки "буржуазности" і вживання найбільше дикунських, жорстоких, кровавих засобів у боротьбі — мало зазнав світ, виключаючи першу француську революцію, так ідеально і не випадково, на неї схожу.
Що вона вибухла на протязі всесвітної війни не деінде, а як раз в Росії — се не простий випадок а глибоко історична необхідність...
І як мало часу треба було, щоби знищити стару монархію — "европейського жандарма" і привести в рух її народи так довго покірливо підлягаючі найбільше суворому деспотизму!
Ще в 30 роках минулого століття Француз Ляґарп, описуючи політичне, духове і економічне російське рабство, з великим обуренням сказав: "Я готовий ненавидіти і сам народ, який так покірливо підлягає своєму уряду — він його заслуговує. Годі чекати там на революцію. А коли вона настане, то буде занадто довгою, занадто жорстокою і страшною по своїм наслідкам!"...
Специфічний російський, місцевий характер її залежить не лише від попереднього політіко-соціяльно-економічного життя і загального ходу "історії російської", не лише від того, що Росія вступила на шлях революцій, порівняючи з иншими народами і державами, занадто пізно і через те саме західно-европейська культура так своєрідно переломлялася в її власній культурі, прикладом чого зявляється доморощений соціялізм і нахил до ідей великих утопістів, — але ще більше від психіки Москаля та його душі, знаючої лише екстреми.
Від поклонства і раболіпства перед усякою властю до безмежного анархізму у Москаля тільки один крок. До сього треба додати ще наївну, непобориму віру в святість свого "цадика — фетиша", чи то походячого від божественного Начала, або з "істинно соціялістичного духу" плебея і демоса — селянства, чи з месіяністичної ролі творця нового життя — інтернаціонального пролєтаря (розуміється "інтернаціонального" у всеросійсько-великоруському дусі). Додамо до сього ще й фанатичну нетерпимість до инакше віруючих.
Колиж при революційному переведенню в життя своїх ідей виходить щось не те, у що вірилося, то він попадає в екранний песимізм, опускає руки і легко піддається реакції.
Найбільш характеристичним прикладом можуть послужити вище зазначені наслідки розбиття першої революції і те, що переоцінка цінностей політичними діячами, зараз після сієї революції, не дала позитивних результатів.
Новий вибух революції — і знов воскресли, лише убрані в ріжні національні жупани та барви, ідеї та пляни, підчеркуємо: специфічно всеросійського утопізму, ідеї підхоплені новими людьми без усякої критики.
Се, до речи, відбилось і не може не відбиватись і на инших на пів засимільованих націях, в тім і на українській та її новочасній інтеліґенції.
(Д. б.)
[Република, 28.03.1919]
(Продовження.)
Що таке ідейний большевизм (зауважаю: від самого його початку і до нині послідовний в історичному свойому розвитку), як не витвір часто російського життя, тих нетрів, з яких вийшли і перші народовольці, а з них російські соціял-революціонери до і в життю 1905/6 років?
Большевизм і с.-революціонізм ми ставимо поруч — о стільки вони споріднені між собою, не вважаючи на то, що будувалися їхні програми на ріжних ніби-то підвалинах: одних — на матеріялістичному розумінню історії, других на "ідеольоґічних" її поясненнях Лаврова, Михайловського і т.д. і т.д.
Але ж ті і другі великі прихильники прудонізму, великих утопістів і різних теоретиків "соціяльних скоків". Чи соц.-революціонери дореволюційної Росії та й тепер, коли вони визнають попередню фільозофічно і досить основно уґрунтовану теорію-доґму, не оглядали з великою ненавистю "фабричний казан" нарождавшагося капіталістичного ладу в Росії, й дивлячись на общину, як символ віри того, що допоможе уникнути тих шляхів, якими йшла Европа, не поставили з самого початку народовольчеського руху соціялізації землі і взагалі соціяльної революції на порядок дневний, без усяких переходових реформ?
Вірили в свою особисту місію для всього світу, в божественний промисл своїх спасаючих ідей, не дивлячись майже на 80 процент безграмотного селянства, перебуваючого в темноті і безпросвітнім рабстві.
Чи большевики 1905 р., доказуючи нездатність буржуазії утворити бодай більше-менше демократично-буржуазний лад, фанатично не вірили, що вона не зможе дорости і розвинутися, як її західна сусідка, культура якої, як овочі "вже переспілі гниють та падають в осінню грязь?" — Отже: диктатура пролєтаріяту, але покищо тоді (в 1905 р.) за демократичну републику по шляху до соціяльної.
Таж сама віра в свою для Росії і всього світу місію...
Диктатура 3—4-міліонового пролєтаріяту на 140 міліонів населення, пролєтаріяту мало клясово себе спізнавшого, на пів грамотного взагалі, перебуваючого на ріжних ступнях свого розвитку в залежности ще й від того, до якої нації він належить.
Досить влучно основоположник і інтерпретатор для Росії марксізму, яко наукової теорії, і своїми працями давший не мало і для німецького пролєтаріяту, Г.В. Плєханов, назвав тих і других ідеольоґами "міщанства", а большевиків з окрема приклонниками анархізму.
Бувають такі бурхливі часи, коли маси, скинувши кайдани рабства, ідуть за тими, хто зуміє впливати на їх почуття своїми мріями і фантастичним ідеалізмом, запалювати душу захопленням, а на се якраз і найбільше здатні большевики та їх приклонники.
Але маси також виставляють і свої власні домагання, виказуюсь своє розуміння горожанської свободи і устрою суспільного життя, зміст яких залежить від ступня вихованости і свідомости своїх клясових задач — і горе тим проводирам, хто не піде їм на зустріч!
Історія наглядно показує, ще й покаже, на кого властиво volens-nolens опірається російський большевизм, російська "соціяльна" революція.
Тим більше, що всесвітня війна, як ніколи до сього часу, деклясувала не мало елєментів, ставших активним чинником в революції, елєментів, які по своїм характерним рисам не що инше, як властивий для теперішного часу люмпенпролєтаріят, зі всіма консеквенціями, які звідси виникають.
От через що Лєнін в розпуці, що його ідеї не зовсім гармонізують з практикою, не що давна сказав на одному з большовицьких зборів: "Мене повісять за ідею, а вас за злочинства!"
От через що совдепські "закони, реформи і розпорядження" стають що раз частійше "єгипетськими карами" і для тієї кляси, в імя якої ідейно провадиться "соціяльна" революція.
(К. б.)
[Република, 29.03.1919]
IV.
(Докінчення).
Характеристичними ознаками і рисами сучасної російської революції являються не лише змагання перетворити Росію в пролєтарську соціялістичну державу, а ще більше, несподівані і для самих новочасних "самодержців", стремління ріжних національностей, в залежности від того або другого ступня їх національної свідомости, відокремитися від "батьківщини" для розвитку своїх власних екoнoмiчниx, культурних і соціяльно-політичних чинників.
Безпосередні наслідники старого імперіялістичного місіомнизму, який давав "нижчим" "добро та культуру", з великим незадоволенням дивляться на "буржуазні" випади Польщі та Фінляндії і ніяким робом вже же можуть погодитися з "шовінізмом" прокидаючогося до національного життя "Малоросса".
Боретьба з українством, се те "твореніе общаго русскаго дѣла", про яке писав добровольцям в Одесу командуючий московською армією кадровий офіцир "товаріщ" ґенерал Гутор.
Пояснення непотрібні.
Непотрібні вони ще ж через те, що Наддніпрянська Україна, що тільки що прокидається до національного життя — нині на 80 процент ще дійсно "Малоросси".
От через що вже зараз "Українська Совітська Република" у своїй деклярації говорить про "тісний економічний, історичний і культурний звязок з Совітською Росією", як і відкидає "всякий національний гніт" — сю "маску клясового панування"... і тутже заявляє (що має вуха слухати — нехай слуха!), що "язик навчання буде залежати від волі місцевого робітничо-селянського населення".
Ми знаємо, на яке "українське" робітництво та селянство опіратиметься Совітська Росія, ми знаємо, на яке вона вже й опіралася...
Даремно бють себе в груди, пристосовуючись до большевицької соціяльної революції і ті, яких вир революційної заверюхи виніс на верх життя, правда з українською душою, але з психольоґією всеросійською, плоть от плоті, кров от крови її.
Російський большевизм душив і буде жорстоко душити всі прояви і змагання національної української державности, чи будуть вони йти під прапорам інтернаціоналізму пролєтарського, чи дрібно міщанського селянсько-всеросійського соціялізму, чи вони сконцентруються в Центральній Раді, чи в инших яких-будь утворах революції.
Бо все одно: Називайся Трудовий Конґрес — Радою робітничих і селянських депутатів, а кабінет міністрів — народними комісарами, але коли вони будуть вести яку-будь свою нaцioнальну політику, то се буде злочинним нападом "дрібної буржуазії" та побідний похід "вceросійського пролєтаріяту" Лєніна і Троцького, який відкидає всякі спеціяльні границі і несе з собою "благоволеніе" усім страждаючим і покривдженим, лише не поневоленим націям Роciї, особливо українській.
І коли всякого роду проби, ідеольоґічні компіляції і експеріменти "старі" нації переживають більше менше легко, то українська, переживає їх конвульсійно, болісно, що без сумніву покладе свою печать і на її будуччину.
Для української нації може бути, як не раз в її історичному життю і було: або, або...
Коли пролєтарська соціяльна всесвітна революція, — то залишити свої всілякі "національні витребеньки", вступити в "інтернаціональні" ряди "пролєтаріяту" Лєніна і Tроцького і лише у сні фільозофічно міркувати про Україну та її соціяльно-економічно-політичний устрій; в щоденному-ж життю безперестанно повторати: Nоn sibi res, se rebus submittere! (Не підчиняти обставин собі, а самому підчинитися їм).
Колиж сю рeволюцію вважати за революцію, яка потягне за собою, крім величезних змін соціяльно-політично-економічного життя в загально демократичному і щиро народньому змислі, ще й свободу до культурно-національної творчости — то треба бути обачним і разом з купілю не вилляти й дитини.
А се mementо все частійше й частійше проявляється і то не в ідеольоґічних українських аспіраціях і натхненнях, а в томуж таки буденному житті, із якого і в імя якого "твориться" і yкрaїнська революція.
Нам, на приклад, доводилося бачити і слухати не мало фактів, що підкреслюють вище зазначене, але подамо один із них найбільш характеристичний.
Бідний, але працьовитий селянин, що спізнав себе як визискуваного трудівника і головне, як "нащадка козаків" за трьох річну війскову службу і двох-річні "соціяльні перевороти і одвороти", дійшов до такого одчаю, що при розмові з нами запитав: "Чи скоро сі свободи скінчаться? В 1905 р. вони якось скоро пробігли!"
[Република, 30.03.1919]
30.03.1919