В суботу зложено в зимний гріб тїло покійного о. Іосифа Заячківского. Цїла Русь заплакала над свіжою могилою сего найлїпшого і найсердечнїйшого єї сина. Ті сльози повинні стати благородною росою для буйнїйшого зросту засївів на рускій ниві, на котрій орачами і сїячами були такі люде як покійний о. Іосиф. Цїле житє пок. о. Іосифа повинно бути взірцем для кождого Русина, котрий хоче пожертвувати всї свої сили і весь свій труд для неньки Руси і для погордженого всїма та прибитого всякими злиднями хлїбороба-селянина. Єго житєпись так проста а так повна того горя і радости, які цїла Русь зазнає в своїм житю.
О. Іосиф Заячківскій родив ся дня 14 цвітня 1810 року у Львові, де єго отець Лука був приходником при церкві св. Николая. В роцї 1816 перенїс ся єго отець на приходство до Коломиї і там почав наш о. Іосиф ходити до нормальних шкіл. За чотири роки покінчив о. Іосиф школи нормальні і в роцї 1820 перейшов на науку до ґімназії доминиканьскої у Львові. На философію перейшов о. Іосиф в р. 1826 і там єго катихитом був о. Григорій Яхимович, ставшій опісля галицким митрополитом. Від р. 1828 до 1832 був о. Іосиф на богословію у Відни.
О. Іосиф Заячківскій привик від наймолодших лїт до недостатку і научив ся бідувати. В тих часах воєнних, якими були роки від 1810 до 1821, в Австрії а особливо в Галичинї не старчили приходи священика навіть на хлїб насущний, а не то на вихованє і образованє дїтей. Отець нашого о. Іосифа мав четверо дїтей, з котрих він був найстаршим. Средства на удержанє дому і вихованє тих дїтей доставляла мати Гонората з роду Яремкевичів, старих міщан руских у Львові. З-малку бачив о. Іосиф свою матїр, як неутомимо день і ніч пересиджувала над шитєм і гафтами та відтак сю роботу розсилала по склепах і домах у Львові на продаж. Він бачив, як запопадливо числила ся єго мати з кождим крейцаром, як нїколи не нарікала на свою недолю а все працювала, щоби було за що дитинї купити яку книжку, бо вже одїж а навіть обувє сама шила дїтям. Від матери отже научив ся о. Іосиф глубокої покори, побожности, енерґії, сильної волї, легковаженя злиднїв і недостатків та пожертвованя себе для ближних і всїх взагалї чеснот котрими до послїдної хвилї житя сіяв, а котрі придбали єму поважанє між людьми в як найдальших кругах.
В школах відзначав ся о. Заячківскій між своїми товаришами, а здібности духа, честнота, взірцеве поведенє, пильність а надівсе скромність зєднали єму загальну любов і поважанє як у товаришів так і у учителїв. Він не перестав на науцї обовязкових предметів, ино старав ся засягнути всяких відомостей, де лише міг роздобути. Особливо у Відни мав він нагоду до сего і там виучив ся чужих язиків; майже що недїлї проповідував він галицким робітникам, замешкалим у Відни і збирав книжки для власної, великої та красної библіотеки, котру подарував перед 30 роками до Народного Дому у Львові. Щоби пізнати докладнїйше житє-бутє чужих народів, він вертав на вакації з Відня домів пішки а по дорозї переходив через Угорщину та инші краї.
В рік по укінченю богословія, с. є. в р. 1833 оженив ся о. Заячківскій з Сабиною з роду Смеречаньских і зараз висвятив ся на священика. Від тепер починаєсь щира праця над просвітою і піддвигненєм народу, котра окрасила єго лавровим вінцем слави. Зразу став о. Заячківскій завідателем капелянії Містків під Львовом, а відтак в Крехівцях під Станиславовом; всюди прийшло єму бороти ся не лише з незвичайною нуждою матеріяльною, але також і з фізичною немочею. Грудна болїзнь, здавало ся, вскорі підкосить єго молоде житє, а хороби очей грозили слїпотою. Коли в роцї 1839 перейшов на парохію в Лопянцї (з-разу приходство було в сусїднім селї Грабові) полїпшило ся вправдї здоровлє, але за те погіршили ся відносини матеріяльні. Тут вповнї розвинув о. Заячківскій свою неутомиму дїяльність, бо от яке село застав він під той час.
Глубоко в горах стрийских, з під височезних полонин Аршиць розійшлись два рамена гір, проміж котрими журчить веселий потік Манявка, що вливаєсь в ріку Чечву коло Струтина вижного. Там від горла Манявки, горі потоком, простяглось гірске село Лопянка, а далї за нею друге село Грабів. Потік має вузонькі долинки а по обох боках пусті гори пісковато-глинясті, порослі корчами лїщини та ялівцю. Одна дорога веде горі селами, котру Манявка попрорізувала в кільканацяти місцях, як се буває майже в кождім нашім гірскім селї. В тих то селах, Лопянцї і Грабові о. Іосиф Заячківскій був священиком вже 55 лїт.
Нарід бідний, нужденний, бо в Лопянцї і Грабові мало землї, а і то були самі пустарі. В бідї і нуждї стогнали люде під тягаром панщини; деякі вандрували в світ, звичайно "на Волощину", та і до нинї багато родин з тих сел живе на Буковинї. Ті, що розвели тут своє житло, коротали свою біду та пропивали все добро по коршмах. Не мали они доброго наставника духовного, котрий напутив би их на добру дорогу, бо ті що були, самі брали участь в тих забавах і увеселенях; були то духовники-реколєктанти, котрих насилав сюди крилошанин зі Львова, якійсь Меленевич, що виводив свій рід з Грабова. Коршма, поминки, що відбувались по тиждневи, хрестини, весїля — привели нарід до крайної нужди, до моральної затрати.
А таки потрафив о. Заячківскій вибути серед таких обставин 55 лїт, а одинокою заохотою до того стала єму ясно витичена цїль житя і задача, котрої придержував ся до кінця свого житя: "що нїчого нема так трудного, чого чоловік не міг-би перемочи".
В краснорічивих, хоть простих проповідах вказував о. Заячківскій гарну будучність і сам своїм поведенєм давав першій примір до доброго. Вже в р. 1844, коли по цїлій Галичинї далеко ще не благовістилось на ширенє тверезости, в приходах о. Іосифа були люде тверезі, що виреклись горівки. О. Заячківскій сам прилюдно присяг в церкві, що не буде уживати нїколи горівки і таку саму присягу відобрав від своєї жінки та дїтей. За таким приміром пійшло богато народу і не диво, що в Лопянцї та Грабові що раз більше переставали пити горівку. Попередники о. Заячківского дружились вправдї з народом, бо забавлялись з ним по коршмах і хатах при всїляких нагодах; о. Іосиф зрозумів, що добрий пастир не може відцуратись людей, але повинен він им засвітити своїм ясним приміром. В тих селах по нинї така установа, що священик при всяких родинних нагодах, чи в горю, чи в радости мусить бути в хатї селянина. О. Заячківскій вихіснував ті нагоди, щоби порадити селянам, як мають дійти до добра, научав як жити, як будуватись, як варити, одним словом, як провести се коротке житє для власного і загального добра. При таких нагодах не домагав ся о. Іосиф якогось угощеня, противно цїла гостина мала бути як найкоротша, чим люде тим і священник міг погоститись, а через се справдї побачили селяне, що з молитвою священика спливає для них щира рада-порада і благословленє для дому. Кожда хата при гостинї ставала школою-церквою. Таким способом научив о. Іосиф людей відбувати всї родинні нагоди з як найменшим коштом, а вже-ж і згадувати не треба, що така ощадність, переведена основно через 55 лїт, вельми причинила ся до морального і матеріяльного добра селян.
В селї не було нї школи нї учителя, а о. Іосиф знав, що просвіта то перша підвалина до добра; тому збирав він дїтвору сїльску до свого маленького помешканя, тїсного, бо була лише світлиця і алькир і там подавав їй перші початки науки. Треба було приманювати дїтей зразу то хлїбом з сиром або повилами, то обарінками і колачами. В помешканю засїдала дїтвора разом з дїтьми о. Іосифа на чім попало, а молодий священик ходив поміж них та учив читати, писати, раховати. Смішно виглядала наука писаня. Годї було настарчити потрібного паперу на зошити, бо тогдї папір ще був і дорожшій, а ту не можна на память учити писати. Але о. Заячківскій знайшов на те раду. З кільканацяти років були зложені у него давні обіжники консисторскі, розличні Вістники законів державних а на кождім друку знайшлось краєм порожне місце, або на послїдній сторонї часом і цїлком чисте, там було доволї місця писати і о. Іосиф лініював ті місця і так учив дїтей і писаня та ще що більше сеї так потрібної в житю ощадности.
Як вже згадало ся, села оба бідні, тому годї було там панувати; не можна було загорнути спокійно руки, бо і дїтей було досить у о. Іосифа і треба их було до висших шкіл до міста посилати. Треба було забиратись самому до управи нужденного вівсика і дрібоньких бараболь, щоби не зазнати голоду. О. Іосиф не вагував ся на весну сам за плугом ходити, овес сїяти, власними руками садити бульбу а відтак дари Божі звозити до стодоли. При тім всїм користував ся о. Заячківскій найлїпшими дослїдами з господарства і громадяне мали наочний примір трудолюбивости і доброї, розумної господарки. Старі люде так згадують про ті часи: "У нас про озимину нїхто і не знав; люде носили та возили збіже з міст та з далеких сторін, — у нас вівса мало хто сїяв — а тепер... дай им Боже віку та здоровля!!!" По тих пустарях гірских, глинястих та пісковатих, порослих лїщиною і ялівцем, тепер ледви лиш слїд остав де-не-де; всюди поорано, пообсївано, по верхах гір виспівують нинї женцї при зборі жита та пшеницї, горох, бульба прекрасна, біб, ячмінь, усяке добро красуєсь по справлених убочах і вершках гір. Тяжка то вправдї господарка, але все-таки людска витревалість все перемогла. Нарід полюбив святу земленьку, пізнав, що то за добро мати хотяй кусник свого грунту а відтак вже з него дальше промишляти над своїм добром і тому всюди по сусїдних громадах, в околици долиньскій, туряньскій, струтиньскій і спаскій позакуплювали собі громадяне з Грабова і Лопянки кусники землї. Неначе мурашки нарід заробляє усюди, складає гріш до гроша, щоби придбати добра собі і дїтям. Останню корову продають, щоби купити шмат землї; — жида не допускаєсь до купна. За пів морґа поля заплатив там один молодий ґазда 300 зр., щоби лише жид не купив рускої батьківскої землї, зрошеної кервавим потом бідних селян.
Прийшовши до Лопянки не застав о. Іосиф нї крейцаря маєтку церковного — в скарбонї церковній були лише два крейцари якоїсь давної валюти. О. Заячківскій не заложив рук, але взяв ся сейчас до роботи. За кілька років без посторонної помочи відновив церков в Лопянцї а в Грабові вибудував нову церков, дуже величаву і прикрасив єї образами славнїйших малярів. Але правда, не треба поминути, що о. Іосиф власними руками рубав дрова в камеральнім лїсї, власними руками накладав ті дрова на свої фіри, звозив, а відтак ще і матеріял обтесував. Церкви лопянецка і грабівска мають нинї кілька тисяч власного маєтку і роззичують між потребуючих господарів на малий процент. В сей спосіб вирвалось людей з лихварских кишень жидів і подалось им помічну руку в потребі. В роках 1874—1875 довершав о. Іосиф начатого дїла, заложив на статутах братство тверезости, котре під проводом і розумною порадою свого отця духовного зараджує цїлим маєтком церковним. А прийшлось до того маєтку в сей спосіб. В Лопянцї суть два млини, котрі були власностею скарбу державного. Скарб виставив ті два млини на продаж а о. Іосиф не хотячи допустити, щоби ласа на такі річи жидова загнїздилась в селї і не могучи переконати громадян о користи такого купна та не маючи на те грошей, купив их на власність церкви і в короткім часї сплатив дуже високу цїну купна. Не обійшлось при тім без прикростей як від своїх, що не порозуміли власного добра, так і від жидови, котра мов гнїздо шершенїв кинулась, бачучи, що вириваєсь им з рук ґешефт. Але все переборов о. Іосиф і тепер всї бачуть плоди витревалости і розумних заходів.
За 55 лїт виховав о. Іосиф цїле поколінє людей, научив их добра і зміг впоїти в них основи справдїшної честноти. Умів він дібрати собі людей, котрі справдї стались єго другами-товаришами. Пізнали і они щирі заходи свого пан-отця і поважають єго мов рідного батька. За примір най стане ось яка пригода. В Грабові єсть честний та праведний старець Василь Хомей, що довгі лїта війтував і вже 24 лїт єсть старшим братом церковним. Єму то при нагодї давав один староста долиньскій всякі почести, ба навіть ордер, але за то мав він виречись і не слухати свого пан-отця. "А кому би я душу ховав?" відповів на ті примани Василь і дальше забрав ся з своїм дорогим пан-отцем викоріняти зло в громадї і наводити людей на добру дорогу.
Але не лише в самій Лопянцї та Грабові кінчить ся дїяльність священича і патріотична для загального добра о. Іосифа Заячківского.
Зазнавши власну нужду і біду, тим більше милосердив ся над чужою і старав ся їй всїми силами улекшити. Найбільше болїла і болить о. Заячківского сумна доля вдів і сиріт священичих. Умре священик і не полишить нїчого вдові і сиротам крім злиднїв. Парохію віддають в адміністрацію а бідну вдовицю гонять з села, хоть би з прошеним хлїбом. В тім власне напрямі подибуємо у о. Іосифа велике пожертвованє. Бували часи, що сам просив і розщибав ся за тим, щоби єму поручено завідованє осиротїлим приходом і лучало ся що нераз рівночасно завідував аж трема селами, а именно Спасом, Струтином і Лолином, бо бояв ся, щоби чужій священик не скривдив в дечім бідних вдовиць. А при тім нїколи навіть не поступав до осиротїлого дому священичого, бо не хотїв, щоби вдовиця поносила які видатки в угощеню. А коли зайшов, то вже певно не з голими руками. Було навіть так, що о. Іосиф завідував прихід, віддалений на 11 миль від Лопянки.
А що-ж доперва говорити про єго дїяльність, коли вибрали єго відпоручником перегіньского деканату до вдовичо-сирітского фонду. Він заздалегід побачив наслїдки не розважного поміщеня фондів в звістнім Заведенію. Всїх можливих заходів уживав о. Іосиф, щоби лиху запобічи, ходив сам до бувшого намістника ґр. Потоцкого і представляв, щоби правительство взяло заряд фонду в свої руки. Та дарма, половина вдовичо-сирітского фонду потонула в безвістях Заведенія.
Рівно і яко відпоручник ординаріятскій в справах сервітутових вельми заслужив ся, бо придбав богато добра для митрополичих дібр в Перегиньску.
О. Іосиф Заячківскій був все Русином. Ще далеко перед роком 1848, коли то розбудилось житє народне між Русинами, в домі єго говорено по руски; се не дрібна річ, таких домів священичих почислив би був на пальцях; они світили мов ясні зірки на темнім, хмарами застеленім небосклонї рускім. Коли в р. 1866 настало се нещасне розєдиненє між Русинами, коли то одні правою дорогою перли в перед, о. Іосиф нї трохи не пристановив ся, яку дорогу вибирати: ним руководила народна идея, любов щира до свого народу, то-ж не можна було, щоби він покинув ясно витичену проґраму Русинів-народовцїв. Від самого почину нашого відродженя о. Іосиф причиняв ся щиро до загального добра. В 1848 р. бере він участь в Рускій Радї в Стрию. А все-ж таки сей першій рух горячковий не міг припасти до вподоби розважному о. Іосифови, бо там було богато крику і слів а дїла мало. Єго уважали навіть тогдї деякі "полякующим", а се все тому, що о. Заячківскій яснїйше може від всїх понимав задачу патріотичного Русина. Він бачив, що наша тогдашна интеліґенція занадто виринула понад темних братів-хлїборобів, що уживала их більше за декорацію до всїх своїх виступів, що о якійсь роботї орґанізаційній не могло бути і бесїди. Всї називали себе шумно "батьками Руси", а о. Заячківскій ще до нинї говорить: "Русь не потребує "батьків" їй треба "синів", добрих синів, щоб кождого "і найменшого брата" прозвали "братом".
Таким застав о. Іосифа і рік 1868, коли то Русини-народовцї взяли ся за велику працю, роботу, котра перетреває віки і буде тим сонцем, при котрім будуть всї почини і змаганя рускі дізнавати животворного тепла і сили до дальшого подвигу. Тодї заложили товариство "Просвіту" і ми бачимо о. Іосифа нїж першими єї основателями. Від того часу не минули нїякі збори народні, щоб він на них не поспішив. На кождий поклик народний, на кождий голос неньки-Руси, в єго старечій груди відзивалось молоде серце Русина-народовця. Нїякі вибори до сойму і ради державної не відбули ся без живої участи о. Іосифа. Для него не треба анї фіри анї погоди — палиця в руках, газета за пазухою і о. Іосиф вже в дорозї щоби порозумітись з виборцями инших сел направити их на добру дорогу і поучати. За єго заходом завязалась в Долинї "Народна Рада". І цїлий повіт долиньскій добачив єго щирі заходи і від самого заведеня рад і видїлів повітових, о. Іосиф засїдав в них та неустрашимо стояв на сторожи прав Русинів і селяньства. Довгі лїта був о. Заячківскій заступником маршалка в долиньскій радї повітовій.
Яко отець родини виховав о. Іосиф семеро дїтей: чотири сини і три доньки. Всїх их вивів в люде і виховав в чеснотї та патріотизмі рускім. Крім того виховалось в єго домі богато сиріт, так з дальшої родини як і цїлком чужих; всї они прославляють і убожають свого добродїя. В р. 1883 обходив о. Іосиф свій 50-лїтний ювилей священьства і супружества в численнім крузї родини, приятелїв і почитателїв. Опісля настали і тяжкі удари судьби: смерть почала забирати жертви з найблизшого єго родинного кружка. До двох лїт померли дві наймилійші старому дїдусеви невістки, умерла внука, умерла і єго більше як 50-лїтна товаришка житя, єго жена. Тяжкі се були удари і они дуже а дуже зруйновали житє і здоровлє достойного старця.
Яко чоловік — о. Іосиф був всїма і всюда люблений. Сусїди витали єго радо і він охотно спішив чи то на поміч, чи на забаву сусїдску. Не потреба було і богато заходу о. Іосифу, при таких відвідинах. Коби газета була в руках, то можна вибратись в дорогу. За молодших лїт їздив верхом на кони та по дорозї читав газету, відтак вибирав ся пішки. Чемний до педантерії, точний у всїм, сатиричний дотеп і гумор се були личні прикмети о. Іосифа. Коли раз засудив єго один староста на 100 зр. кари за те, що якесь письмо виладив війтови, о. Іосиф так на те відписав: "Світле ц. к. Староство! Соток у мене нема; як Ваша ласка, замініть менї сю кару на арешт." Просьба пішла до староства і відповіди на ню нема по нинї. Нечувана також була у о. Іосифа сильна воля і витревалість. Ось най хоть се буде доказом: Коли 1887 р. підвисшено цїни тютюну, то він старець 78-лїтний, що привик курити, закинув від разу тютюн і таку поставив собі задачу: "Доки Дунаївскій міністром, не буду курити." Сказав — зробив.
За тиху, трудолюбиву працю не діждав ся о. Іосиф нїяких почетних відзнак публичних. Чому — се знає добре цїла Русь і она буде вміла щирою згадкою і памятею винагородити свого труженика. Він для неї полишить ся на всегда "патріархом", як се вже о. Заячківского звуть по цїлій далекій околици. Память праведника перейде від роду в рід.
[Дѣло, 19.03.1894]