Неповторний

І.

Саме 25 лютого ц. р. Юрій Нарбут мав би всього 58 літ! Вік, як на плястика-графіка взагалі, а як на величезний запас життєвих сил, невичерпальної енергії та сталевого характеру передчасно і випадково померлого мистця — зовсім не такий великий. І коли за яких 15 літ твoрчого свого життя Нарбут залишив лише в графіці що найменше 300—350 головніших праць, то, беручи під увагу його нечувану продуктивність, можна собі уявити, скільки творів заніс він з собою в передчасну свою могилу.

Весною 1920 р. відійшов від нас тридцятичотирьохлітній артист, який щойно доходив зеніту свого мистецтва.

Можливо, що, в зіставленні з величезною творчою спадщиною Нарбута, твердження таке видаватиметься нестислим, або й парадоксальним. Але на нім сходяться всі вдумливіші дослідники творчости Hаpбyтa, не лише свої, а й чужі, передовсім же представники того народу і тієї культури, що їх, з магнацьким жестом, майже двома третинами своєї творчости обдaрував "мазепинець полку Черниговського, Глуховської сотні, старшинський син та гербів емблемат живописець" (так ще 1912 р. Hapбyт підписує свій pодoвий герб). Таких вершин творчости, як "Абетка", окладинка до "Нашого Минулого" та "Еней" — Нарбут осягнув щойно в Києві в роках 1918-19, цебто за рік перед смертю.

Не хочемо цим сказати, що до 1918 р., т.то в петербурзько-імперській добі своєї діяльности, він не звертався до національної тематики, тим більш [...] "не бути українцем". Серія "Былой Малороссіи" відноситься до 1907 року. Епоховий "Малороссійскій Гербовникъ" В. Модзалевського — рік 1914, герби гетьманів (м. iн. Мазепи з вельми проречистим написом) — рік 1915. Це формально. Духово — Нарбут ніколи не переставав бути самим собою. І тут мимоволі напрошуються певні аналогії з надто широкої теми "Петербург і видатні Українці".

Не зупиняючись тут над цією не діткнутою нашими культурознавцями темою, ствердимо лише коротко, що, коли Петербург приспішив в особі Гоголя процес деградації нашої по-козацької еліти та стимулював розклад національної в ній особистости, коли той же Петербург майже одночасно стискує, згущує і, остаточно, кристалізує нам Шевченка, саме як особистість, то три чверті століття пізніш, перестиглий і вже упадочний Петербург не проявляє якби жадного виразнішого впливу на особистість і творчість Нарбута. От вже, дійсно, можна сказати приповідкою: для національно-творчої істоти Нарбута Петербург минувся, справді, "як з гуся вода".

Жадної не бачимо у Нарбута подвоєности, жадної розщеплености, навіть щербини, тим більш якогось сліду "гоголізму". А не треба забувати, що час під тим оглядом був вельми небезпечний.

ІІ.

Політично петербурзька імперія догасала, і це не становило таємниці навіть для пересічно чуйної людини. Але — і це був парадокс на переломі 19.—20. ст. — культура імперії, петербурзька культура, петербурзьке мистецтво саме тоді відбували свій дивний, надгробовий розквіт, свій запізнений і трагічно-безнадійний, але своєрідно пишний ренесанс. Поезія, театр, плястика, філософія, наука — робили справді імпонуюче вражіння, хоч виразна печать "александрійської" рокованости (надмір "шкіл" і маніфестів, формалізм і стилізація) не залишала сумніву щодо характеру того надмогильного і ілюзорного "відродження".

То були останні блиски перед згасненням.

Але тоді, коли 20-літній Нарбут з причин, надто зрозумілих і цілком натуральних, з свого тихого Глухова поїхав у Петербург (1906 р.), короткотривалий петербурзький ренесанс був у повні свого розмаху. В процесі того "відродження", надто при температурі першої революції, Петербург мав би засліпити й проковтнути глухівського "провінціяла" без решти.

Імперія перед смертю гарячково шукає для себе "національности", а одночасно консервує й стилізує історичні спогади свого героїчного періоду кінця 18. і поч. 19. ст. І молодий Нарбут, студент петербурзького університету зразу ж потрапляє саме до лябораторії псевдо-національного ("істінно-русского") стилю — до майстерні славетного графіка І. Білібіна, де пильно вчиться ремесла до кінця 1907 р., тільки ремесла. Це не перешкоджає йому, поруч зapiбкoвиx ілюстрацій, вже 1907 року зробити серію акварель під назвою "Былая Малороссія". Від Білібіна 1908 р. Нарбут переходить на рік до засимільованго литвина, М. Добужинського, де опріч цього видатного стиліста, користає з порад і товариства таких мистців стилю, як Реріх, Сомов та Олександер Бенуа. Цей рік був школою стилів. І хоч до власного стилю було ще далеко, але рік 1909 в житті Нарбута треба уважати за рік закінчення науки. Цього ж року він вперше виставляється, після чого (кінець 1909 р.) виїздить до Мюнхену, куди тягнула його давня закоханість в Дюрері.

Як легко було без решти увійти в петербурзьке "відродження" тієї доби, свідчать самі прізвища тодішніх петербурзьких плястиків: Бенуа, Лукомський, Рepіx, Добужинський, Лянсере... Тим більш, що ці діячі — у відміну від "істинно-русского" Білібіна — відроджували анаціональний стиль імперії часів Катeрини, Олександра і Першого Миколи, що зовсім не вимагало під них морального (отже й національного) самозречення чи самозаперечення*).

Всі дослідники й свідки тієї доби відзначають у Нарбута "уперту наполегливість в праці", "незвичайну працездатність", "працездатність згола не російську". Глухівський юнак поїхав до Петербурга перш за все вчитись. І упродов всього трьох років він брав від кожного вчителя все, що той лише міг йому дати. А, використавши до кінця Білібіна, без жалю переходив до Добужинського чи Реріха. Значить, розгадка Нарбутової невражливости на Петербург полягала, перш за все, в праці, що виповнювала вщеpть його петербурзькі дні. Але і не тільки в праці. Треба взяти під увагу ту обставину, що живий, чарівний, зпраглий товариства Нарбут ніколи не мав почуття нижчости, упокоренности, "провінціяльности". Він завсіди був паном, свідомим свого стародавнього роду і свого в минулім великого "козацького" народу. До Петербурга він приїхав з історичного Глухова, гетьманської колись столиці, маючи в свідомості своїй вже і Слово о Полку, і Остромирову Євангелію, і родинні козацькі традиції, і рідний пейзаж Батьківщини.

А до того треба підкреслити ще раз його характер, характер "його суцільної нaтypи", про що одноголосно свідчать петербурзькі сучасники. З характеру бо передовсім випливала і його дисципліна праці, і наполегливість в здобуванні майстерства.

З характеру ж випливає пізніш йото тверде рішення переїзду до Києва та свідомість його місії у відродженій Батьківщині.

*) Далеко складніше представляється та справа у митців слова. Прикладом цього може служити рідний брат Юрія Наpбута, знаний і видатний петербурзький поет, Володимир Нарбут.

Належавши ще перед війною 1914—18 p.p. до найкультурнішої і мистецько-найпліднішої школи т. зв. акмеістів Н. Ґумільова, він зраджував у своїх зразкових віршах максимальну плястичність, якби різьбарську опуклість образів, безпомилковість епітету, монументальну ляпідарність слова — риси, що в нашій київській школі неоклясиків дійшли вершини свого органічного розвитку. Володимир Нарбут так глибоко запав в російське життя, що революція 1917 р. не тільки не вирвала його звідти, а ще й глибше його туди втягнула: він вступив до урядової партії, був комісаром і скінчився як поет, а може як і людина.

Пам'ятником, певно, драматичних перипетій Володимира Нарбута в добі l918—19 р.р. залишилися нам дві окладинки до тієї самої книги його вipшів ("Алілуйа"), що їх виконав одночасно (1919 р.) його геніяльний брат. Перша окладинка має російський напис, друга — справжній шедевр графічного майстерства Ю. Нарбута — має напис український...

Що крилося за тими промовистими документами взаємовідносин братів-мистців — ми не знаємо. В дійсности книга Вол. Нарбута "Аллилуйа" в окладинці Ю. Нарбута вийшла ще 1912 р. в петербурзькім видавництві "Цехъ Поетовъ".

В кожнім разі українських віршів Вол. Нарбута ми ніде не знаходимо […].

Забутими, переважно, залишилися і всі ті талановиті "інородці", що намагалися в часі "петербурзького ренессансу" вдихнути життя в мертвий тулуб імперії.

(Д. б.)

[Краківські вісті, 16.03.1944]

ІІІ.

Не довго залишається Нарбут в Мюнхені: лише кілька місяців. Зі всього видно, що Мюнхен був для Нарбута лише контролею, перевіркою знань, ну і, розуміється, духово-необхідною зустріччю з германським Заходом, що особливо цікавив Набута, як графіка.

Він повертається до Петербурга 1910 р., вже як до місця совєї власної майстерні. Чи ж треба додавати, що в умовинах нашoї дійсности, він не міг мати тієї майстерні ані в Києві, ані в Харкові, ані в Одесі, ані, тим більш, у Чернигові, вже хоча б з тієї прикрої (але надто реальної) причини, що в провінціяльних умовинах України не було, передовсім культурних видавництв, хоч трохи подібних до петербурзьких — Голіке і Вільборґ, Державних Паперів, Сіріус і інш.

Mиcтецтво і меценатство зв'язані між собою безпосередньо, хотіли б ми цього, чи ні. Безконкуренційним меценатом мистецтва є завсіди держава. Коли її немає, залишається меценатство суспільне й меценатство окремиx осіб.

В Україні початку 20. ст. цей останній рід меценатства лише і мав би місце. Але щуплі рештки справжньої apистократії були віддавна вже зденаціоналізовані. Багатіїв, розуміється, не бракло, але їх культурно національний рівень був жалюгідний (свіже куркульське походження). Останні могікани старого панства, як Петро Дорошенко, вже не були багатіями, так було їх жменька.

Присвятивши себе найхарактеристичнішій ділянці плястики — чистій графіці, Нарбут міг мати верстат праці лише в царині книжки. І, дякуючи високо-культурному кермаництву деяких петербурзьких видавництв та особистій культурі деяких урядових осіб, він в Петербурзі знайшов для себе потрібне поле діяльности. Так починається семилітня петербурзька доба творчости Юрія Нарбута (1910—17).

Нарбут не лише ілюструє в традиційнім значінню цього слова. Він оформлює книгу, як цілість, — отже обгортка, заставка, кінцівка, черенки, — всі ці органічні складники культурно виданої книги знайшли в нім надхненого і фанатичного майстра. Попутно він відроджує півзабуте мистецтво сильвети і допроваджує його, зрештою як і все, чого діткнулася його геніяльна рука, до неімовірної впрост досконалости; чорна пляма його сильвети тріпоче справжнім життям.

Випередивши в оформленні книжки сучасну йому графіку Західної Европи, Нарбут доконав величезної праці в ділянці геральдики, передовсім, розуміється, української ("Малopocciйскій Гербовникъ" — 1914, "Гербы Гетмановъ" — 1915), що дало багатющий вклад в нашу культуру і міцну підставу для графічної діяльности Нарбута в наступній державно-київській добі його творчости.

Власне чеpeз геральдику та деякі інші урядові замовлення воєнного часу на історичні теми (військове міністерство, департамент герольдії і ін.) Нарбутові удавалося впродовж петербурзького семиліття прислужитися Батьківщині і тематично ("Старовинні будови Галичини" — 1915, "Старовинні маєтки Харківщини" — 1916 ін).

Треба особливо підкреслити важливий момент з петербурзької доби життя і творчости Нарбута, а власне, що ані в творчости його, ані навіть в його житті (о скільки воно нам відоме) не відчувається якихось драматичних чи хворобливих ознак розкладу поміж діяльністю та творчим сумлінням мистця. Сприяла цьому, в першу чергу, висока культурність петербурзького оточення Нарбута, велику ролю грали подив і пошана чужинців, як також потреба в нім з боку імперських урядових чинників (на міжнародніх виставах і под.). Та найголовнішу ролю в цім безконфліктнім, безколізійнім періоді відограла характерність українського мистця, його недвозначна постава, його здібність бути самим собою у всяких обставинах, при кожній праці і в кожній тематиці її.

Бувши поза Батьківщиною і брак її безперечно відчуваючи, передовсім для своєї творчости, Нарбут надзвичайно талановито і дотепно зумів у Петербурзі жити, сказати б, "чужоземцем" не лише в просторі, а й у часі. Легко і погідно знаходить він ту форму самозаховавчої "маскаради", якої, може, даремно шукав понуро-примітивний і, при всій геніяльності своїй, нездарний і трагічний Гоголь. Гоголь простолінійно і незграбно рятувався втечею за кордон, комплікуючи і без того ускладнене своє життя. Веселий, життєрадісний, безпомилковий в кожнім русі своїм, "запеклий ворог одноманітности і безбарвності специфічної імперії, що окрадала і нищила раси і народи, він обрав собі напр. маску шляхтича 20—30-х років 19. ст.: "начісував" собі скроні, носив спеціяльно проєктований для себе одяг денді першої чверти минулого століття, достосовуючи навіть свою поведінку і, як каже один з авторів спогадів, "способом розмови, усмішкою, цілою своєю зовнішністю — робив вражіння людини інших часів". На своїх працях він підписувався тоді не інакше, як "Єґор" замість Георгій, що також було характеристичною містифікацією, вповні достосованою до тієї маскаради.

Ті містифікацїї (а їx було не мало), що випливали з його органічної любови до різнородности живого життя, до святочности і оздобности його, були водночас якби наочним спротивом артиста проти мертвоти імперської централізованої монотонії і сipoсти. Та під усміхненою зовнішністю навмисне старомодного денді, якогось оживленого героя старого роману, під тією назверх безтурботною легкістю жіття, коренився, мовляв, "настойчивый украинецъ", що заздрісно ховав в глибині істоти свою мистецьку мрію: втілення краси в життя. І ця його мрія була водночас мрією жагучого, ніколи не згacaвшого патріотизму: втілення краси в життя — це й було національне відродження України.

Вдарив 1917 рік і всі петербурзькі маски Нapбута полетіли на бік. Надійшов час здійснення мрії мистця і громадянина. "Він вразив мене зміною, що в нім настала, — пише цитований aвтop cпoгадів. — Перед від'їздом до Києва він мав дуже заклопотаний вигляд, майже не жартував, як бувало, палко говорив про події. Часом погляд його зраджував недобрі почуття й одночасно він робив вражіння людини, що прийняла важливе для себе рішення..." (П. Нерадовскій — Г. І. Нарбут)

(Док. б.)

[Краківські вісті, 17.03.1944]

(Закінчення).

ІV.

Справді, рішення те було важливе не тому тільки, що знаменувало переломовий момент в особистім житті Нарбута, а тому, передовсім, що воно відкривало для вповні дозрілого артиста і закінченого мистця нову добу творчости, творчости, тепер вже нічим зовнішнім не обмеженої, творчости на землі відродженої батьківщини, творчости повної, історично-важливої і національно-згармонізованої.

Але не можна легковажити переломовости того рішення також і в особистім житті мистця. Коли відлічити кілька мюнхенських місяців, на Петербург припадає одинадцять змістовних літ з п'ятнадцятилітнього творчого періоду Нарбута, з чого коло п'яти літ напруженого учнівства. Добірний гурток товаришів праці, що складали найвищу еліту петербурзького мистецтва, цікаві знайомі і приятелі, видавництва, музеї, де Нарбут студіював наші стародруки і нашу гравюру 17. і 18. ст., театр, до якого Нарбут з йoгo почуттям декоративности не був байдужим, а, головно, семилітня доба творчости, творчости визнаної й цінної, радісної і вдячної вже тому, що була вонa піонерською, що відроджувала або й відкривала цілком нове в мистецтві, — над всім тим треба було перейти, все те треба було, до певної міри, перекреслити.

Ляпідарна формула авторитетного чужинця — "він пройшов у Петербурзі школу і став одним з творців петербурзької школи графічного мистецтва, зайнявши в ній видатне місце", — яскраво і точно підбиває пісумок імперсько-петербурзькому періодові життя і творчости Нарбута. А заразом дає пойняття, що по собі в Петерсбурзі Нарбут залишив.

Та перед цим стояв сліпучий образ Батьківщини, "збудженої, окраденої", але повної велетенських потенціяльних сил, які повільно розгорталися і виростали. І Нарбут спішить до неї, притискаючи до серця, в нетерплячці петербурзького очікування започаткований синівський подарунок своєму відродженому народові — перші аркуші геніяльної "Абетки", якої кліші ще вспіло виготувати видавництво Голіке і Вільбор.

З Нарбутом якби повертались на Батьківщину тіні його глухівських земляків Лисенка, Левицького, Боровиковського, Мартоса...

Казка Відродження тривала болюче коротко.

Яку велетенську творчу енергію видобув з себе Юрій Нарбут за ці три київські роки — і то як артист, майстер, професор, організатор, громадський і державний діяч, — можемо собі уявити конкретніше, бо все це проходило майже на очах нашого покоління. Та й сліди тієї енергії Нарбута, хоч як, силою проклятих обставин розшарпані, півстерті чи згублені, все ж своєю "державною" монументальністю виразно промовляють до нас. Та й не брак відповідних праць так наших авторів студій (в першу чергу Ф. Ернста), спогадів (Зерова, Ю. Михайлова), як і чужинців (Н. Радлова, Д. Митрохіна), що, на жаль, як правило, білими чи червоними нитками пришивали йому наївно-фальшиву етикетку "русского"...

Не зупиняймось тут детально на київськім періоді життя і творчости Нарбута. Ствердимо лише, що в цім трьохлітнім періоді Нарбут осягнув у своїй творчості таких висот довершености, такого багатства і ріжноманітности, перед якими блідне йoгo петербурзький період, залишаючись в перспективі Нарбутового життя лише періодом підготови.

На закінчення відішлемо читача до дослідників і біографів Нарбута, а серед них і до автора останньої книжки, що сягала притокою до написання цієї статті — знатного нашого мистецтво- і культурознавця В. Січинського*).

V.

Розуміємо всю трудність завдання, яке стало перед автором: в короткій брошурі, при обмеженому і бідно виконаному ілюстративному матеріялі, дати образ Нарбута — мистця й особистости! Через цілу працю Січинського проходить змагання автора-ерудита з вузькими рамками тоненької книжечки. І це відбилося і на стилі автора, і на композиції його праці. Розуміємо також, наскільки трудно було словами розповісти про неповторне чудо, яким є творчість Нарбута, словами без достатнього удокументування мистецькими фактами, що промовляли б самі за себе і звільняли б автора від лірично-патетичних місць в монографічній, все ж таки, студії.

А проте, мимо деякої імпресіоністичности і розпливчатости формулувань, книжка В. Січинського в основному осягає своєї цілі, даючи широкому читачеві поняття про те велике і високе, що міститься для нас в прізвищі Нарбута.

Зокрема треба особливо підкреслити ті місця, де Січинський дає дуже влучну характеристику Нарбута, як сполучуючого, "комасуючого" явища в нашім культурно-історичнім процесі, а саме, як того, хто "зв’язав пребагату добу українського ренесансу і барока з нашою сучасністю", і "що це сталося якpаз у графіці, бо ж якраз у 17.—18. століттях українське граверство досягло незвичайно високого технічного і мистецького рівня".

Зацитуємо автора далі, де історичне значіння Нарбута знайшло ще знаменніше окреслення:

Перехід від барвистої доби українського барока до 20. століття не був легкий. Нарбут мусів переробити (перебороти? Є. М.) недокровність цілого попереднього 19. століття з його нівелюючими російськими впливами; мусів зламати осліпленість перед мотлохом (молохом? Є. М.) "механізму" і "раціоналізму", які вбивали творчість; мусів переробити примітивне розуміння копіювання народних зразків... (стор. 12).

Належно підкреслив В. Січинський не тільки українське, але і світове значіння Нарбута, як творця національного стилю, як рівно ж те, що Hаобут "графічно зафіксував цілу добу деpжавнocти" нашої.

Влучно і переконливо звучить врешті твердження В. Січинського, що "всі ці приватні студії і професори не залишили в нього (Нарбута) великого сліду, крім хіба деякого удосконалення графічної теxніки", та що "джерелами його мистецької освіти" була "палка любов до мистецтва і своєї Батьківщини".

І як боляче читати й усвідомлювати собі, що те і те зі спадщини Нарбута "не збереглося, або взагалі загубилося", що про долю тих і тих праць його "нам невідомо"...

В порівнянні з чудом Нарбута ще прикріш контрастує наш збірний — національний і громадський — гріх, вже не кажу перед його пам’яттю, але перед тими безцінними скарбами, яки ми він нас так щедро, так безмежно щедро, за короткого свого життя обдарував.

Де, по яких "урядових" архівах переховуються ті проєкти грошей, актів, поштових марок, ті грамоти і ратифікаційні акти, що зроблено було їx безсмертною рукою нашого Паґаніні графіки? Де ті дві колоди карт, що в разквіті своєї творчости виконав наш Моцарт лінії? Яка доля неповторної, єдиної в своїм роді "Абетки", що ще в Петербурзі складала кільканадцять аркушів, а пізніш була напевно Нарбутом доповнювана?

Тепер недостачі воєнного часу надто великі ставлять перешкоди хочби поправному лише виданню тих, принаймні, праць Нарбута, які можна б було зібрати.

Але згадаймо часи, коли виходило стільки люксусово виданої макулятури, альбомів провінціяльних слав, монографій випадкових чи тимчасових імен. Згадаймо, як то нізвідки з'являлася засоби на видання, лише для задоволення плитких, повітових амбіцій того чи іншого претендента до вічности...

Отож видання графіки Нарбута, цебто унаочнення в нашім культурнім процесі однієї з небагатьох його вершин — хай буде за постійне мементо нашому суспільству. Такий документ культури був би одним з найкрасномовніших наших національних дипломів перед світом.

Бо вже час врешті навчитися ієрархічного відношення до явищ нашої культури, ієрархізуючого відчування продуктів творчости. Не можна ставити, навіть зовнішньо, на один рівень когось дуже симпатичного, дуже діяльного, дуже сердечного і т. п. автора екс лібрісів для знайомих та кількох гарненьких рисуночків — поруч Юрія Нарбута, що, як і Мікель Анжельо в кам'яній брилі, бачив, за свідоцтвом сучасника, " на чистім папері якби уже цілий свій твір".

*) Володимир Січинський: Юрій Нарбут 1880— 1920, випуск другий серії "Українське Мистецтво". Українське Видавництво, Краків-Львів, 1943, стор. 63 з портретом і ілюстраціями.

[Краківські вісті, 18.03.1944]