У нинішніх дискусіях варто пам'ятати Маланюкове: «Проти природи далеко не підеш. Ранійше чи пізнійше вона пімститься. Так сталося з "русскою" літературою, так буде з "русскою" культурою»
Може цей есей «змусить хоч трохи задуматись наших до нині закоханих в Толстому (і Достоєвському та инших „великих“ росіянах) земляків. Може, коли й не переконає, то, бодай, захитає їх віру в численних Толстоєвських»
"Ми ж безпосередні пани і володарі цієї землі. На ній відіб’ється наше моральне обличчя і буде вона відома народам рисами цього обличчя, яких ніхто стерти не зможе!”
Це є та проблема, що першою встане перед державними мужами вже Державної України. І ще довго, в часі тривання й стабілізації державности, та проблема стоятиме першопляновим завданням, а для самої державности — грізним мементо
За присипаним сахариною псевдо-гуманізму фасадом Росії світ – і ми – не бачить справжньої суті, поки вона криваво не розкриється, писав Євген Маланюк 85 років тому
Треба признати по щирості: акт похорону у нас у великій пошані. Скажу різкіше — у нас люблять ховати і вміють ховати (не лише в стислім значенні цього слова, але часом і в... символічнім, тобто за життя).
Останнє чвертьстоліття, таке болючо-багате на історичні події, освітлило нам постать Шевченка новим, іншим світлом та наблизило йoгo до нас незвичайно.
