Кінець російської літератури

С лязгом, скрипом, визгом опускается над Русской Историей железный занавес.

Представление окончено.

Публика встала. Пора одевать шубы и возвращаться домой. Оглянулись... Но ни шуб, ни домов не оказалось.

В. Розанов — „Апокалипсис нашего времени” р. 1918. Сергиев посад.¹)

Ще довго до початку воєнного катаклізму, що привів до розпаду російської імперії, великий і малоцінений москаль — В. Розанов, прозріваючи майбутнє, пророкував: „Я закінчую собою російську літературу”, „ми живемо у великому закінченні російської літератури”, і далі, з питомим йому філософічним юродством несподівано зауважав: „література — це просто мої штани” („Опавшіє лістья”).

І хоч він писав це, нав'язуючи до форми своїх афоризмів і міркувань у книжці „Опавшіє лістья”, і хоч він відзначався взагалі скрайнім, інтимним, навіть заголеним індивідуалізмом (за що його хтось назвав „Смердяковим російської літератури”), проте ніхто не одмовить Розанову тонкости його неймовірно-чутливої інтуіції, і ніхто, уважно слідкуючи життя сучасної російської літератури, — не заперечить слушности цього пророцтва.

Навіть для сучасних комуністичних реставраторів російської імперії часами буває ясно, що праця їх — Сизифова і що в пошарпаній будівлі б. Росії зайшли занадто великі і необоримі зміни. Зовсім невипадково столиця імперії перенесена до Москви. Зовсім не „в порядку здобутків революції” Совнарком змушений був під зойки т. зв. російської інтеліґенції змінити назву Россія на чотири літери „СССР”.

І література — чутливий манометр колективних почувань і настроїв — не могла не відбити цих кардинальних, далеко не так зовнішніх, як здавалося б, змін. Більше того, вона виявляє, демаскує далеко глибше і ширше ці зміни, аж так, що, може, сучасні „собіратєлі землі” і не хотіли б цього.

Якщо „Єдина-неділима” — державно ще так-сяк може під вивіскою „СССР” когось гіпнотизувати своєю анахроністичною величчю, то „єдина-неділима” в літературі — зовсім очевидно скінчилася, мовляв Ленін, — „надолґо і всерйоз”.

Література — завше є проекцією всього комплексу національного чи державного буття — на площу духовну. При чому завше в синтезованій формі і значно опережаючи теми буття в часі.

Звідсіль — проречественність літератури як мистецтва.

І

Героїчний період російської літератури скінчився, власне кажучи, на Чехові. З ним ця, нехай штучна, нехай навмисна і механічно-складна, але все ж потужна і широка ріка пропадала в чеховських сутінках, у безплодних болотах російсько-інтеліґентського нидіння.

Це був один із найбільших російських европейців, що іронічним зором нещадно протявши російське життя, — гоголівським гірким сміхом посміявся вдруге і, виставивши його на загальне глузування, — прокляв. Можливо навіть, разом із собою. Звідтіля особиста трагедія Чехова: він   знав і не міг.

Він знав усю брехню, всю нісенітницю, все безглуздя існування Росії — механічної суміші племен і народів за в'язничними мурами імперії, але бувши сам, сказати б, „общеросом” і на останній глибині своїй — тим же російським інтеліґентом, він не міг голосно про це сказати.

Післячеховський період російської літератури — що носив широкооб'єднуючу назву   символізму, а відтак — в останні часи (перед війною і в часі війни) —   футуризму, був менше всього   російським періодом, а письменники й твори дуже мало спільного мали з „русской” літературою.

Це було, за головною ініціятивою В. Брюсова, в широкому розмірі прищеплювання західньоевропейських токсин, систематичні іньєкції західньоевропейської мистецької й літературної культури.

Природно, що кожний дійсно „русскій” інстинктовно розумів усю трагічність наслідків такого „самоотруювання” („что русскому здорово, то нємцу — смєрть” — має й відворотну силу). Покійному Брюсову ця операція европеїзації російської літератури, зокрема поезії, — далася недешево. Але він доконав цю величезну роботу і залишився найфатальнішою постаттю в історії „русской” літератури.

Треба окремо виділити величезне явище в російській літературі останнього періоду (символізму) —   Олександра Блока, який безперечно являється завершенням трикутника Пушкін — Лєрмонтов — Блок і, може яскравіше ніж яке-будь інше ім'я, своєю трагічністю, приреченням, роздвоєнням символізував закінчення імперсько-російської літератури. Це відбилося в фатальній для поета (вона причинилася до його смерти) поемі „Двенадцать”, де з останнім розпачем, з останнім смертельним напруженням він спробував „виправдати” (а що іншого робили великі росіяни, як не „виправдували”?) те, що виправдати не дається, — т. зв. „русскую” революцію. Психологічні причини такого чину поета — очевидні. Без „виправдання” жити дійсно було не можна. Але цей божевільний замір, стоячи на грані ганьби („в бєлом вєнчікє із роз-впєрєді Ісус Хрістос”) й абсурду, — не вдався і поет умер майже психічно-хворим.

Дуже характеристичним для Блока, як „русского”,²) є маленька деталь з його останніх листків щоденника. Коли революція доходила до таких меж, що без „виправдання” її жити для людини з творчим сумлінням було неможливо, Блок записує в своєму щоденнику ряд „виходів” (цитую, на жаль, з пам'яти, щоденник друковано в „Красной Нові”): 1) еміґрація; 2) боротьба; 3) польський месіянізм; 4) залишитися і... „слухать революцію” (можу помилятися щодо черги і виразів, але за ідентичність п. З ручуся). Отже „русскій” поет у кардинальний момент свого творчого життя відчув своє не зовсім просте походження, але... кохання до необоримо-абстрактної мрії Прекрасної Дами (Росії) — перемогло і скоро потім Блок пише в посланії до З. Гіппіус:

               Страшно, сладко, неизбежно надо

               Мне пускаться в многопенный вал,

               Вам — зеленоглазою наядой

               Петь, плескаться у ирландских скал.

               Высоко над нами, над волнами

               Веет знамя-Интернацьонал.

„Вихід” — знайдено. Тут і „месіянізм” („ми на Горе всем буржуям —   міровой пожар раздуєм”) і „виправдання революції”. І перед сліпучістю такої чарівної мрії замовкло все, навіть і „польський месіянізм”, що, звичайно, не міг дорівняти „всемірності” російського.

В цій деталі Блоківської біографії повне втілення „общерусскої” душі, символічне для тисяч російських інтеліґентів, що, не маючи ні родинного, ні, тим більше, національного коріння, могли лише закохуватися в такі нездійснимо-абстрактні мрії, як ідея „великої боґоборческої, страждальної” Росії — „Heiliges Russland”, „Sainte Russie”, яка, не більше не менше, як має врятувати „гнилий Захід”...

Чим і як мусіло відбутися це вигадане слов'янофілами і прищеплене   цілій російській інтеліґенції „врятування Заходу” — над цим ані творці цієї мрії, ані апостоли її   ніколи серйозно не зупинялися. Єдиним аргументом були вірші Тютчева, що, обов'язково загробним голосом, цитувалося в таких випадках:

               Умом России — не обнять,

               Аршином общим — не измерить,

               У ней особенная стать –

               В Россию можно только верить.

І вірили. І ця віра, впоєна в цілу московську націю, віра спільна москалеві й общеросові від Достоєвського до останнього тульського мужика, і являється тією страшною силою, що утримує й далі в загальних контурах ту абсолютно-ненормальну, невідомо як існуючу потвору, якій ім'я Росія, а нині СССР.

Треба ще згадати про також дуже характеристичну на тлі російської літератури постать поета М. Ґумільова. Один із найбільших після В. Брюсова майстрів вірша і знавців літератури, він, власне, був завше і як людина і як поет — „чужинцем” і в Росії, і в російській літературі, що не заважало йому проробити для цієї літератури колосальну культурну роботу. Досить згадати хоч би те, що Ґумільов вів літературно-бібліографічний відділ у такім впливовім для свого часу журналі, як „Аполлон”. Цілий ряд гострих і ще не оцінених до кінця критичних статтей і рецензій в цім журналі належало перу Ґумільова.

І ось р. 1921-го, по інсценізованім большевиками „контрреволюційнім процесі”, Ґумільова розстрілює петербурзька чрезвичайка з жорстокою хуткістю, не дивлячись на прохання і заходи його друзів. При чім характеристичний був епізод, коли урядовець чрезвичайки, запитаний про долю Ґумільова, не міг найти його в реєстрах розстріляних, бо прізвище Ґумільова було в реєстрах перекручене на...   Гумільовіча.

Так московсько-месіяністична стихія „комунізму” жорстоко-несвідомо, з дикунською наївністю знищила одного з найкультурніших поетів Росії, при чому усякі аналогії з Андре Шеніє тут відпадають,   бо там знали, кого ґільотинують, а тут не тільки не знали професії Ґумільова, але й прізвища. І, все ж, смерть ця — метафізично — була цілком закономірною. Вона мусіла бути. Ґумільов був занадто чужим, занадто „варягом”, щоб месіяністично-московська стихія могла його залишити в живих.

II

В символізмі й почалася гіпертрофія, почався склерозний процес, хоч цей період, у той же час, — один із найбільше блискучих і цікавих періодів російської літератури.

Не маючи жадних підстав для будь-якої органічної культури, не маючи традицій, широкого суспільного фундаменту, елементарного громадського життя, російські інтеліґенти, осягаючи особисто часто незвичайної і нечуваної на Заході індивідуальної культурної досконалости, перейняли західні впливи так, як звичайно переймає їх дикун, і, перенісши на російський ґрунт формальні досягнення Заходу, змогли утворити в Росії зовнішньо надзвичайно цікаву   орхідейну літературу, доводячи її безкорінну виточеність просто до неймовірної рафінованости. Досить пригадати, напр., таку постать, як Вячеслав Іванов, що показав у своїх віршах просто вражаючі формальні досягнення, пишучи м. і. трьома мовами майже з однаковою досконалістю.

Натурально, що Захід не міг би собі дозволити на люксус мати такого письменника. Лише на кістках і крові національного поневолення московська нація — через російську інтеліґенцію — могла викохувати такі квіти, які описав О. Мірбо в свому романі Le jardin de supplices (,,Сад катувань”).

Тому-то та взаємна одірваність, яка так характеризує російську інтеліґенцію і народи російської імперії — в періоді 20-30 років перед війною — дійшла до останніх, може, своїх меж. І, дійсно, десь у Петербурзі і Москві ставили Блоківський „Балаґанчік”, відбувалися диспути над тим, чи правильно поступив той божевільний, що розрізав картину Репіна — „Замордування Ґрозним свого сина”, В. Брюсов писав свою середньовічну повість „Оґнєнний анґел”, смакувалося Вілє де Ліль Адана й Барбе д'Оревілії, Михайло Кузьмін писав витончено-хворі, „Алєксандрійські пісні”, в Релігійно-Філософскім Т-ві Мережковський, Розанов, Шпет і ін. сперечалися до ранку про богоборство й богошукання, а там... ,,во ґлубінє Росії”... душили українців, поляків, грузинів, вірменів, там топили лікарів, що приїздили на епідемії, там свистіла нагайка і в поліційних участках вибивали зуби...³)

Та що „там”, коли тут же, в Петербурзі, напівп'яний хитрий сибірський мужик коверзував придворною „аристократією”, як хотіла його ліва нога і дурив останнього царя з дійсно мужицькою московською безпосередністю.

Словом, робилося все те, що мусіло робитися в цілком штучній державі механічно-стиснутих народів, народів, над якими панувала брудна, напівдикунська орда, що засвоїла собі від татар завойовницьке хижацтво, ненаситність визиску і катівське уміння проглочувати чужі культурні надбання, підрізуючи їх під рівень „русской” культури і „вєлікой русской літератури”.

Згодом прийшли дійсні предтечі большевизму і російська література, отруєна французьким, переважно, символізмом ущерть, заговорила „заумною” мовою:

                       Дир, бул, щил       Малентокіяй,

                       Убєщур,                  Е, дзю, цю

                       Сорча, хорча,       Спрум. (А. Крученних)

І почалася, задовго до пуґачовщини політичної, — специфічно-московська літературна пуґачовщина: московський організм не витримав західньоевропейських отруй і — зареаґував. Наскільки початок російського футуризму характеризувався криком та гуком і ніби не обіцяв нічого цікавого й серйозного, настільки дальший його розвиток виявив далеко немаловажну його суть у постатях математика і поета „Веліміра” Хлєбнікова, вірші і проза якого в свій час, через шум його оточення, пройшли непоміченими, і — московського Марінетті — Володимира Маяковського, того „Брюсова футуризму” (вираз, здається, А. Луначарського), літературного генералісимуса совєтської сучасности, нині значного совєтського вельможі від мистецтва.

Ось, схематично, шлях російської літератури: через ліберально-кадетсько-меншевицький символізм до казьонно-совєтського футуризму, з прапором якого вона переможно увійшла в комуністичну дійсність сучасної Росії і влилась навіть у кермуючий державний апарат совєтського уряду.

Наскільки потужно й цікаво для стороннього обсерватора протікав російський футуризм у періоді свого Sturm und Drang під час війни й початку революції, настільки яловим і казьонно-нудним робиться він тепер. Революційний патос понизився. Динамізм замінився на мемуарне заспокоєння на лаврах і, нарешті, рання старість його уб'є зовсім. Всі ознаки передчасної старости російського футуризму — вже з'явилися. „Маститий Маяковський” — це звучить майже кепською анекдотою, а те, що цей „класик” перейшов до писання віршованих реклям для державних підприємств — зовсім сумне збуджує почуття.

Все те цікаве, що написав Маяковський (а як духовий предтеча большевизму і почасти пророк його — Маяковський, безперечно, значна фіґура), — вміщується лише в одній його невеличкій книжці, — славнозвісному „Облако в штанах”, що вийшла ще р. 1916. Решта являє дуже сумнівну літературну вартість.

Про товаришів його — сказати нічого певного не приходиться.

Совєтська влада давно передбачала цю ненадійність футуристичних комуністів і тому заздалегідь зорганізувала собі для урядових потреб групу партійних графоманів під назвою „пролетарських письменників”, що об'єднані біля журнала „На посту” („На варті”). Про цих пролетписьменників московських вистане лише зауважити, що, хоч як нездарні є наші харківські, — пролетписьменники РСФСР випередили їх своєю нездарністю. Отже фактично, сучасна російська література може бути представлена такими трьома нерівними групами: 1) письменники-„попутчіки” (товариші подорожі), 2) безпартійні, 3) еміґрація.

III

„Попутчиком” ми звемо людину, що проходить разом із нами певну частину шляху, по якому ми з вами йдемо значно далі” — ось урядова дефініція цього поняття, що дав „сам” Троцький на диспуті про „мистецьку політику РКП” в Москві р. 1923.

В дійсності категорія „попутчиків” охоплює порівнююче малочисленну групу другорядних (за передвоєнною оцінкою) російських письменників, у більшості белетристів, що фізично врятувалися під час знищення інтеліґенції і, volens nolens, не без значного впливу Чрезвичайки, „прийняли революцію”. Визначних особистостей серед них немає. Все це типові російські інтеліґенти, мляві й безвольні, двоїсті і непевні, без здібности до протесту, до боротьби, до ясного й голосно проголошеного слова. Без революції вони по-більшості дальше популярних журналів — не пішли б. Революція, відштовхнувши „сметанку” російської літератури на еміґрацію, зробила з них „визначних письменників”, у дійсності ж — тимчасово виконуючих обов'язки літературних генералів і полковників, що знаходяться в безтерміновій відпустці. Ця група недавно підсилилася визначним „смєновєховцем” графом А. Толстим, будьщобудь, одним з найбільших сучасних російських романістів і творців дуже цікавого жанра, так би мовити, імпресіоністичної достоєвщини. Це єдиний письменник у сучасній Росії, що несе стяг старої російської літератури бодай у тому відношенні, що володіє джерелом дійсно коштовної московсько-російської мови. Бо ж сучасна совєтська літературна мова — це застрашуючий жарґон. До „попутників” же — належать найвизначніші для сучасної Росії белетристи: Пільняк, Лєонов і Бабель. На жаль, реальні перспективи з них має лише один Лєонов, хоч у даний момент усі три являють собою якісь „похідні” від відповідних старих письменників і самостійної орбіти, власного світу — з них ніхто ще не зміг витворити. Спрощено можна визначити Пільняка, як еманацію Чехова при допомозі граматики Андрея Бєлого і всіх аксесуарів його літературної лябораторії, зокрема всього того, що дав Бєлий в обсязі літературної техніки своїм романом „Петербург”.

Пільняк має пильне око побутовця, може занадто дрібничкове навіть, але конструктивні можливості його невеликі, і часто дрібниці лягають в його творах таким балястом, що руйнують цілу будівлю.

Лєонов — свіжіший, цікавіший. Йдучи цілком свідомо від Лєскова, попутно використовуючи Ремізова і уважно підчитуючи Гоголя, він володіє надзвичайно визначеною і викристалізованою мовою, гострим і точним рисунком (чого абсолютно бракує Пільнякові) і цінною здібністю — крізь сотні дрібниць завше мати на увазі кістяк сюжету і мету теми. Лєонов-молодий і може статися так, що все написане ним дотепер буде лише проходженням школи. Тоді він, безперечно, виросте на першого по революції визначного російського белетриста, натурально, в московському розмірі.

Бабель — це гостра й дотепна фраза, пересипана „словечками” іронічно-мудрого містечкового жида з України, досить густо притрушена пряностями спеціяльно російського семітизму. Він сумлінно знає літературну російську мову і, як кожен російський жид, до нестями кохає її московський charme. До революції було немало подібного типу письменників (між іншим, дуже талановитий, але призабутий Ал. Кіпен), але ці письменники дуже болюче відчували „черту осєдлості”, „правожітєльство” і занадто „ніжну” опіку поліціянтів. Бабель, яко громадянин СССР, — цих неприємних речей не відчуває і тому має змогу розгорнутися ширше. Кіпену, натурально, не прийшло б у голову писати батальні оповідання з історії імператорської кінної ґвардії, а от Бабель, дістав популярність і славу своїм твором „Конармія”, в якому описує подвиги будьонновських кавалеристів. Оце і вся ріжниця. Пом'янувши ще також досить цікаву письменницю Сейфуліну, ми вичерпаємо реєстр визначних „попутчиків”.

Коли не оперувати майбутнім Лєонова, то як бачимо, „попутчики”, давши певне число   документів епохи, сумлінно зарисувавши профілі революційних подій, користуючись манерою й фарбами своїх старих учителів, — власного, самостійного й конгеніяльного своїй добі —   не дали. Далі літературних „спеців” вони не пішли, хоч дуже старанно намагалися братися за великі полотна („романи”), наївно повіривши в своє покликання замінити Толстих і minimum — Чехових.

І даремно підбадьорує і репетує А. Толстой: „Революція дала великий сировий матеріял... треба малювати велику людину-типа. Нам потрібно „Героя нашої доби”... Героїчний роман... Монументальний реалізм... Повторити ще раз „великую русскую литературу” („Пісатєлі об іскуствє і о себе”, 1924. Москва).

Даремні заклики. Не той час, не ті обставини і не ті люди, щоб „повторять великую русскую литературу”. Та й не можна повторити того, що скінчилося.

Еклектики, люди без розмаху й волі, без значної індивідуальности, вони лише закінчують той процес гниття і розпаду російської прози, що так потужно був започаткований А. Бєлим за допомогою гіпертрофованої малоросійської граматики Гоголя. Підтвердження цього знаходимо і у В. Шкловського, якому в критичному чуттю одмовити не можна: „Русская проза тепер розкладається на складові частини” („Рус. Совр.” ч. 2. р. 1924).

* * *

На межі між попутчиками і безпартійними стоїть (вірніше стояла) своєрідна фігура Серґія Єсєніна, що, народившись наслідком революційної детонації з глибини московського селянства, увійшов у російську літературу дуже надійною індивідуальністю. В самому способі його появи є щось спільного з Тичиною, але як характеристично в їх біографіях відбилися психології представників двох народів — пануючого й скаліченого поневоленням. Єсєнін перший період свого творчого шляху, поки російська революція не шкодила селянству, йшов разом із совєтською владою, але коли побачив, що міський „совєтизм” починає запускати пазурі до селянського побуту, — він одходить і навіть рве з совєтською владою („Чорт би взял тєбя, сквєрний ґость, — наша пєсня с тобой не сжівйотся”). Тичина ж, як відомо, прийняв не лише „совєтизм”, але й... поцілував його пантофлю.

Єсєнін — поет „з божої ласки” і, найголовніше, чи не найповніше втілення московської національної стихії. В цій його безпосередній, органічній зв'язаності з московським селянством і криються причини, чому він не зміг вирости на значного поета, а залишився, хоч дуже удосконаленим, дуже загостреним, але, все ж, Кольцовом.

А, проте, значіння Єсєніна є велике і символічне, як перший крок „самовизначення” московської нації на сході Европи. Цікаво, що мова Єсєніна вже зовсім не „общерусская” і, певно, твори його, в цілому, на південь від Курська не пішли і не підуть. Це перший справжній суцільний   москаль у сучасній російській літературі. На жаль, великодержавно-реставраторський режим совєтської влади, затамовуючи цей процес московського самовизначення, дуже шкідливо відбився і на творчості Єсєніна. Національний патос його збито, тон розчарування в його віршах починає домінувати і поет, після ряду авантурничих випадків в його житті, поволі погас.

* * *

„Безпартійні” російські письменники — це справжні рештки бувшої „великої” літератури, що приховавшись переважно в Петербурзі, продовжують сяк-так „означати”, в міру сил, цю „велику” літературу. Це, в повнім того слова значінні, „недорізана” літературна інтеліґенція, з рядів якої й вирвано Блока і Ґумільова. Трохи перегрупувавшись, трохи переодягнувшись у захисний кольор, жорстоко експлуатовані совєтською владою в особах уряду зіновєвської Петрокомуни, вони, все ж, з честю дотримуються того культурного рівня, який їм залишили попередники. Зацьковані, загнані майже в підпілля, вони навіть спромоглися видавати недовгочасні журнали й альманахи, а в останніх часах видавали досить солідний і єдиний несовєтський журнал „Русский Современник”.

Ядро цієї групи складають т. зв. „Серапіонові брати” — В. Іванов, Слонімский, Зощенко і покійний Лев Лунц (що все ж еміґрував і вмер на еміґрації). Всі вони переважно „західники” петербурзького типу. В „особєнную стать” Росії не вірять, „гнилого Заходу” спасати не збираються (відома з перекладу в ЛНВ стаття Л. Лунца „На Захід”). Завдання їх було скромне: врятувати те, що врятувати ще можна було, і по можливості — „означати” собою, нехай в ослабленій формі, — російське літературне життя. До них же можна віднести й поетку А. Ахматову.

Отже — загально кажучи — милі, культурні, інтеліґентні літерати ці, являючи собою уламки величного старого, не спромоглися та й не могли були спромогтися на щось дійсно — мовляв А. Толстой — „монументальне”. Власне, кажучи, всі вони є еміґрантами, що з тих, чи інших причин, — не еміґрували.

Єдине, що дійсно позитивного й почасти нового вони роблять і зробили, — це та праця, що провадить товариство ОПОЯЗ („общество ізученія поетіческого язика”) в обсязі теорії письменства і мови. Члени цього т-ва поклали фундамент під т. зв. формальну критичну школу в СССР, яка дала ряд цікавих книг. Національно — всі вони „росіяни”.

Література еміґрації російської остільки загально відома, що говорити про неї не приходиться, хоч література ця може пишатися такими іменами, як Мережковський, Гіппіус, Бунін, Купрін, Ходасєвич, Ремізов, а, в останніх часах, Марина Цвєтаєва.

Все, що було серед них московського, — давно вже „смєновєхнулося” (А. Толстой). Залишилися письменники з общеросів (Бунін, Купрін, Ходасєвич) або запеклі „западники” (Мережковський), або, нарешті ті, яким просто остогидла совдепія. До цих останніх, крім Ремізова і Вяч. Іванова, що недавно поїхав до Італії „вмирати”, як він казав, приєднався і... сам Ґорький.

Деякі з них продовжують досить інтенсивну літературну діяльність (Мережковський, Бунін, почасти Ремізов), але існування серед еміґраційної одірваности від грунту дає свої наслідки. Хоч І. Бунін, і як поет, і, ще більш, як прозаїк, — проявляє подивугідну плідність і розмах.

IV

Коли придивимось до фундаменту російської літератури, то побачимо там не так Пушкіна, хоч це власне він створив те імперсько-російське есперанто, що носить назву „русского язика”, і хоч він, власне, й доконав у сфері культури того подвигу, що в сфері державного будівництва доконав Петро І.

Фундамент „великої русскої літератури” це, перш за все, — Гоголь зі всіма трагічними цього факту наслідками. І в тому розпаді і розкладі російської літератури, свідками яких ми є нині, і здійснюється якраз своєрідна пімста українського національного духа, що через Гоголя руйнує й нищить будівлю імперсько-російської культури.

Штучне — довго не живе. Проти природи нічого не вдієш. Раніше чи пізніше вона помститься. Так сталося з „русскою” літературою, так буде з „русскою” культурою. Вони не виросли органічно з тіла   єдиної (або   духово найсильнішої на сході Европи) нації, а просто в московській формі і на гнилих московських дріжджах було замішане пшеничне українське борошно. Печиво вийшло гостре, зовнішньо привабливе, смаком — химерне, але страва з нього була в істоті — нездорова і непожиточна. Вона отруювала державний організм, труїла нації російської імперії, труїла, нарешті, Західню Европу. Большевизм — це також наслідок харчування такою стравою.

Примітивний, консервативно-бунтарський і анархістично-царистичний народ завоював українську республіку XVIII ст. — що мала всі риси типово-европейської країни з типово-західньою культурою. І ось державно-московська форма починає набухати українським культурним змістом. Так іде від Теофана Прокоповича через Сковороду, Бортнянського, Левицького аж до Гоголя...

Могло б статися, що цей український зміст, програвши під Полтавою — політично і мілітарно, міг би виграти   культурно, а відтак і   політично.

  Еллінський характер української душі переважив над слабкими варяго-римськими елементами її, нація українська не спромоглася на відповідне державницьке напруження і безсило піддалася псевдо-римському і псевдо-мужеському началу московського державництва.

І Гоголь — яскраве втілення цього процесу. Від державно-національного у нього залишається хуторянський романтизм, натомість, усе духове багатство української душі він скалічує і в скаліченім вигляді просовує його в закуток заскорузло-темної московської душі. Гоголь — перший „свідомий малорос” і можна сказати батько малоросизму. Але Гоголь, усе ж, був занадто чужородне московській політично-домінуючій нації — тіло, щоб його українська суть не дратувала москаля (розуміється, дійсного москаля, а не різних общеросів, що іноді цілком щиро вважали Гоголя — „своїм”).

І знову пригадуються може занадто щирі слова щирого москаля — Розанова про те, що Гоголь „прийшов чужий” — і „забруднив”, „зганьбив” російське життя, дав на нього злобну карикатуру. „З труни шамкотить його старечий голос — я може й зовсім не існував, я лише уявився...У, згинь, пропади, вовкулаку проклятий!” („Опавшие листья” — В. Розанов). Як бачимо, ці слова є далеко чесніші за штучний дерев'яно-казьонний патос: „наш русскій Ґоґоль”.

Розанов добре знав, якою отрутою є українець Гоголь, які наслідки дали ці одверті, нічим не замасковані жорстокі сатири на імперське життя. Европеєць Гоголь внісши з собою сатиричність, скепсіс, перші вигадки про „особливе призначення Росії” (страшенно типове для зрусифікованого   чужинця), патологічну містику, жорстоку любов до „нєсчастнєнькіх” і т. п., ставши фундаментом „великої русскої літератури”, вклав у цей фундамент значну кількість динаміту.

Це від Гоголя йде і пурішкевичівсько-леонтієвський царизм і чаадаєвсько-есеровське „пораженчество”. Від Гоголя специфічний російський „соціалізм” і любов до закордонного „прекраснаво дальока”, від Гоголя „тройка”, блоковські „снєґа”, „нєзнакомка” аж до „в бєлом вєнчіке із роз вперєді Ісус Хрістос” і „мірового пожара”.

Можливо, що внук подільського священика, вихованця кам'янець-подільської бурси, другий, значно більш малоросійський малорос — Достоєвський, виголошуючи на ювілею Пушкіна свою знамениту промову, що „всі ми вийшли з гоголівської „Шинелі”, — знав і здавав собі справу з руїнницького впливу Гоголя на потомні часи: адже ж цей малорос написав не лише „Уніжонних і аскарбльонних”, але й пророчий апокаліпсис російський — „Бєси”, між іншим заборонений сучасною совєтською владою.

V

Сучасну російську прозу, як і сучасну російську поезію, — формально руйнують і розкладають, мимо внутрішніх гоголівських мікробів, ще чисто й зовнішні причини: малоросійсько-есперантська граматика „русскаво язика” — для прози і — канонізована пушкінська — для поезії.

Граматика Гоголя, як це тепер після праць російських „опоязовців” можна вважати науково-доведеним, — є   українська, бо ж безперечно Гоголь „думав” рідною мовою і писав перекладаючи.⁴)

Ця граматика існувала безкарно аж до Андрія Бєлого. Він перший свідомо підхопив її і від його повісті „Срібний голуб” і починається в російській літературі доба „стилізації”. Сучасна російська проза — це цілковита стилізація. Останній не то що белетрист російський, а навіть напівграмотний сількор чи робкор, справді, —

               словечка в простотє не скажет —

               всьо з ужімкой.

Існує ціла школа літературна, т. зв. „орнаменталістів”, які тільки лише й турбуються тим, як би неприродніше виламати язик, бо ні сюжет, ні динамічна ідея твору — їх не цікавлять. Вони працюють цілком свідомо над штучною руйнацією синтакси. І гоголівська граматика, через інтерпретацію А. Бєлого, панує над сучасною російською літературою всевладно.

Ця філологічна і лексична патологічність, бувши штучною, глибоко неорганічною, істинно „смерти подобна” і смертельна. Деякі москалі відчувають цю небезпеку і пробують робити фолкльорні „переливання крови” з окраїнних мовних джерел. Напр., у молодого белетриста Шішкова є оповідання, які досить переписати українськими літерами, щоб од їх „русского” — начисто нічого не залишилося.

Зрозуміло, що подібні силкування засуджені на повну невдачу.

Аналогічний процес формально йде і в сфері поезії. Молоді „пролєтарскіє і крєстьянскіє” поети ніяк не можуть видряпатися з під тяжких уламків умовної поетичної мови попередньої „дворянської доби” — Пушкіна, Тютчева, Вяч. Іванова.⁵) Недавно орган московських совєтських футуристів — „Леф” зробив цілий реєстр псевдо-поетичних виразів і слів, „пролетарських” поетів і наочно показав, як мало у цих поетів пролетарського. Різні аврори, дєнніци, длані, храми, престоли, боґіні і т. і. вщерть наповнюють їх „пролетарські” твори.

Але й самі футуристи й конструктивісти, бувши особисто часто талановитими людьми, пускаються в другу скрайність і перевантажують свої вірші вольтами, танґенсами, румбами, аерами, амперами, що також не може дати виходу з зачарованого кола смерти.

Скінчилася російська імперія — кінчиться імперське есперанто — „велікаво русскаво язика”.

„Блістательний” петербурзький період російської літератури закінчився. Може бути лише мова про період „московський”, або жадний.

* * *

І натяки на такий період видні. Зупинимось на кількох видатніших і характеристичніших постатях сучасної   московської літератури.

Дуже яскраво символізує своєю творчістю той тупак, перед яким опинилася сучасна російська поезія, один із найздібніших московських поетів — Пастернак (теж зворушливо московське прізвище!). Весь свій неабиякий хист він витратив на бабрання в клясиках, на розкладання їх на складові частини, і, зібравши величезну колекцію поетичного матеріялу, він цілком тверезо і розважно, чисто механічними засобами змішує ці елементи розкладу і групує їх у свої вірші.

Пастернак із немалим майстерством удає з себе „надхненного”, але ніякі словесні кунштики не можуть прикрити його жахливої тверезости. І це робить тяжке, просто богохульне якесь вражіння: не можна думати про політичну економію і правити літургію.

Іноді Пастернак, відчуваючи цю свою антинадхнену звалашеність, пускається на жести відчаю, стає на голову, щоб на хвилинку побачити „мір-сконца” (словотвір А. Крученних), іноді механічно мотає головою аж поки вона не замакітриться... Але, певно й сам розуміє, що від цих гімнастичних вправ до творчої екстази так далеко, як від землі до неба. Це не заважає йому бути „найвидатнішим русским поетом сучасности”, „гордістю” і „надією” — так бодай пишуть про нього найповажніші російські критики і в Москві, і на еміґрації.

Тому-то, поруч із Пастернаком (і з цілим рядом московських і провінціональних пастернакістів) так вражала динамічна, напнута, напружена, повна руху постать чистого москаля — С. Єсєніна, безперечно свіжого паростка революцією звільненої московської природи. Це був справжній національний поет — поет „Московії”.

Але, як уже вказувалося, процес московського самовизначення, здавлюваний політикою сучасного совєтського уряду, — затамувався. Пробуджена селянська стихія, яка породила Єсєніна, мусіла знову улягти „пролетарському” місту. Єсєнін спочатку „запив”, потім кинувся в хуліганство („Стіхі хулігана”) і пише тепер осінні, журливі й цілком „клясичні” вірші (трохи навіть під Пушкіна), хоч із певним присмаком дивного декадансу.

Дуже цікавою постаттю є також поетка   Марина   Цв  є  та  є  ва, дуже пряне поєднання французької вирафінованости з „ядрьонним” charme'ом Москви, Москви старої, „смутного времени”, розгула „царевих кабаков”, Лжедімітріїв і т. п. Ця друга половина її душі допомогла їй перебути в Москві всю революцію і лише року 1923 вона, невитримавши — еміґрувала.

Цвєтаєва — це друге по Єсєніні чисто -   московське явище сучасної совєтської літератури. Почавши від своєрідного жіночого блокізму, вона, майже не перейшовши через А. Ахматову (що тоді вже була закінченою поеткою і першорядним майстром), одразу взяла якусь зовсім не по-жіночому сильну, високу й чисто   муже  с  ь  к  у ноту, розгорнувшись на значного й широкого письменника, що проявив себе і в драматичній формі, і в критиці, і в віршах і, навіть, у мемуаристиці. Людина яскраво-талановита, вона кожним рядком своїм уміє бути цілком своєрідною, позбавленою найменшої банальности. Напруженістю темпераменту і якоюсь чисто-мужеською загостреністю жіночої інтуїції, вона далеко залишає за собою Єсєніна, який, поруч із нею, скорше може бути названий „бабою”, особливо в останніх творах.

Бракує Цвєтаєвій волевої скупчености і в цьому — її жіноча трагедія. Вона полюбила стихію московської мови (власне старомосковської), і — віддалася цій стихії безвладно, по-жіночому до кінця, загубивши волю й навіть мистецьку міру. Її остання книжка „Мóлодєц” — це русалчине плюскання на пінистих хвилях мовної стихії, безпредметова гра словесною водою. В цій книжці артизму й мистецтва майже немає. Цвєтаєва — остання божевільна проба прорватися з гнилого тіла бувшої російської літератури в   Московщину. Проба — вискочити. Але слова її якісь зґвалтовані, кривоязичне надхнення — кам'яний тягар і вона даремно силкується на подвиг: опанувати московську стихію не в її жіночих силах. І Цвєтаєва залишається теж одним із епізодів спазматичного закінчення великої русскої літератури.

Щодо прози — залишається три, власне імення: Ремізов, Лєонов і Сейфуліна. Ремізов, заплутавшись у фолкльорних своїх „шішіґах”, широко черпаючи переважно з старо-українських джерел, усе більше й більше починає робити вражіння жертви свого неопанованого словесного матеріялу, а еміґрація може його остаточно привести до мовчання. Про Лєонова згадувалося вище і нічого не приходиться додати, хіба лише те, що, по всіх ознаках, письменником з grande literature — йому не бути. Вже тепер Сейфуліна переважає його широтою теми і навіть досконалістю конструкції (м. і. — Сейфуліна, очевидно, татарка). Свідомо не зупиняємося на Горькому і лише згадаємо, що російська еміґрація дала дуже працьовитого історичного романіста — Алданова (киянин Ландау).

* * *

В ювілейний день Пушкіна російська еміґрація недавно святкувала т. зв. „День русской культури” і в цей день російський проф. А.   Кізеветтер (у Празі) виголосив у своїй промові надзвичайно характеристичний приклад словесної автосуґестії:

„Можна було б боятися за русскую (!) культуру, якби вона була теплярняною квіткою, але ми (?) знаємо, що русская культура черпала свою міць в безперервній боротьбі (?!), що вона себе загартувала.”

Наколи відкинути безапеляційний святочно-патетичний тон цієї тиради, то мусимо віддати цілковиту рацію панові професорові, що до його таємних побоювань про „русскую” культуру. Вона, дійсно „оранжерейна квітка” і вся її „мощь” почерпнута з хижацьких завоювань московського імперіялізму.

На закінчення варто процитувати уступи з передсмертної книжки згадуваного вище В. Розанова. І хай його передсмертно-щирі рядки щирого москаля скажуть красномовніше, аніж сотні бучних промов здемісіонованих уламків бувшої імперської Росії:

Мы в сущности играли в литературу: „так хорошо написал”. И все было в том, что „хорошо написал”, а что „написал”, — до этого никому дела не было. По содержанию литература русская есть такая мерзость, такая мерзость безстыдства и наглости, как ни единая литература... Литература только занималась тем „как они любили” и „о чём они разговаривали”.

Прогнившее насквозь царство и вонючая революция. Овладели же, к несчастью и пагубе, ¹/₆ частью суши и, овладев, в сущности, испортили ¹/₆ часть суши! Планета не вытерпела и перевернула всё.

...На востоке ободрали и споили бурят, черемисов, киргиз-кайсаков, ободрали Армению и Грузию, запретив даже слушать свою православную обедню по-грузински. О-о-о... сам слушал в Тифлисе. В Европе явились Герцен и Бакунин и „внесли социализм”, которого „вот именно не хватало в Европе”. Между Европой и Азией мы явились именно „межеумками”, именно нигилистами, не поняли ни Европы, ни Азии. Только всюду пьянство, муть и грязь внесли.⁶)

„Апокалипсис нашего времени” — В. В.   Ро  з  анов. р. 1918. Серґіев Посад.

Що можна викреслити з цієї страшної сповіді москаля перед обличчям власної смерти під грюкіт смертельної для Росії революції?

1923.

_____________________

¹) Переклад:

Із скреготом, гуком, вереском спадає над Російською Історією залізна заслона.

Виставу закінчено.

Глядачі волали. Час одягатися й повертатися додому. Глянули: ані одягу, ані хати.

²) Рід Блока походить з Німецької Слободи, либонь від двірського лікаря царя Івана IV, німця або жида.

³) - Наскільки цей стан є типовим для Росії, якою б вона не була, показує сучасна дійсність її. Дуже влучно схопив це І. Еренбурґ у віршах 1920 року, описуючи совнаркомську Росію:

И в кабинетах — схем гигантских

Кругов и ромбов торжество,

А на гниющих полустанках —

Тупое, вшивое „чаво”.

                              „Кануни”

⁴) Цікаве вражіння, наприклад, залишається від добрих перекладів Гоголя на українську мову. Коли читаєш, напр., „Тараса Бульбу” в прекраснім перекладі М. Садовського, то стає ясним, якою мовою мусів бути задуманий той твір.

⁵) Небезпечну неорганічність Пушкіна гостро відчував   Пісарев, але висловлював це в занадто дивовижних формах, чистомосковських, сказати б — большевицьких.

⁶) Переклад:

В дійсності, ми лише гралися в літературу: „як гарно написав”. І все полягало в цім „гарно”, але   що написав — цим ніхто не цікавився. Змістом своїм література російська є така мерзота, така мерзота безсоромности й цинізму, як жадна література... Вона цікавилася лише тим, „як вони кохались” і „про що вони розмовляли”.

Наскрізь прогниле царство й смердюча революція. Оволоділи ж, на біду й згубу, ¹/₆ частиною суходолу і, оволідівши, в дійсності зіпсули ¹/₆ частину суходолу. Планета не стерпіла й перевернула все.

...На сході ограбували й споїли бурятів, черемисів, казахів, ограбували Арменію й Грузію, заборонивши навіть слухати рідною мовою свою православну літургію. Ой, леле... сам чув у Тбілісі. В Европі з'явилися Герцен та Бакунін і „внесли соціалізм”, якого „власне там бракувало”.

Поміж Европою і Азією ми з'явилися, власне, „межинедоумками”, власне нігілістами, не зрозуміли ані Европи, ані Азії. Лише всюди пияцтво, каламуть і бруд принесли.

["Книга спостережень", Торонто, 1962, с.343–365]

див. також першопублікацію в Літературно-науковому вістнику, 1926, т. 89, кн. 1, с.43–62