Шевченко і Гоголь

І.

Коли зупиняєшся над життям і листуванням обидвох наших гeнiяльних земляків, впадає в очі дивна річ: перебування обох в тім самім Петербурзі, один і той самий ментор (чи "хрещений батько") обох — Василь Жуковський, велика кількість спільних знайомих і спільних приятелів (нaзвати хоча б Михайла Щепкина та Варвару Рєпніну, щоб не згадувати Аксакових, Плетньових і т. д.). А проте, Шевченко і Гоголь ніколи не були знайомі особисто. Хотілось би сказати прикріше: "умудрились" ніколи особисто не пізнатися...

Це виглядає якщо не на ще одну "таємницю" в життєписі обох, то, принаймні, на великий парадокс в житті обох.

Щоправда, при докладнішім розваженню та в світлі відповідних дат, парадокс цей поважно блідне.

Справді, коли пригадаємо, що молодий абсольвент Ніжинського Ліцею, син дідича (автора комедій в стилю Котляревського, замолоду ще "значкового товариша" часів занику решток Гетьманщини) — Микола Гоголь Яновський опинюється в Петербурзі десь на самім початку 1829, то щойно аж весною 1831 р. з'являється там 17-літній льокай-кріпак пана Енгельгардта.

Миргородський панич, окрилений надіями та озброєний рекомендаціями свояка, бувшого міністра, Дмитра Трощинського, повен жаги діяльности і слави (відчував в собі "сили необняті") оббиває у вимріянім Петербурзі пороги департаментів та шукає знайомства з великим Пушкіном. Наразі з тієї біганини нічого не виходить. Розчарування за розчаруванням. Гоголь уявляв собі Петербург Петербург "значно гарнішим і пишнішим". Вибухає ностальгія — благає у матері опису "обычаевъ и нравовъ малороссіянъ нашихъ" та "папенькиныхъ малороссійскихъ комедій", щоб виставити їх в "тутейшім театрі" і "трохи заробити". Видає невдалу поему, а потім наклад спалює. З розпачу тікає морем закордон, спроневіривши податкові гроші матері. Битий соромом, восени повертається, а в зимі — про що більшість біографів Гоголя соромливо мовчить — через огидного Булґаріна*) одержує посаду ніде інде, лише в шумнозвіснім "Третєм Отдєлєнії", ц. т. в централі політичної поліції імперії... І все це впродовж одного 1829 року! Щойно рік 1830 усміхнувся Гоголеві знайомством з постійним "протектором" В. Жуковским. Він друкує "Ніч під Купала". Літературна карієра зачинається...

А убогий кріпак, людський крам в руках власника своєї "душі", вже битий за свою "злочинну" пристрасть до мистецтва, виконує "кімнатні" обов'язки. Нишком рисує, нишком плаче. Вильно, Варшава, в перспективі — Петербург — чи не все одно для нього? Та ж то лише маршрути його пана.

І коли на веcні 1834 р. юнак Шевченко опиняється в Петербурзі, як льокай і кріпак, то Гоголь вже професорує в аристократичній школі (Патріотическій Институтъ), вже є знаним в літературних колах автором, вже І часть його "Вечорів на хуторі" лежить у цензурі, щоб у вересні того ж року вийти у світ.

Площини життя Шевченка й Гоголя, хоч і знайшлися в спільній петербурзькій просторіні, але не зійшлися тоді і не діткнулися. Занадто велика суспільна віддаль ділила їх. І так різно проходили місяці й роки двох синів України в столиці імперії.

Аж десь 1835 р. (або й 1836) трапилась випадкова зустріч Шевченка, що вночі зарисовував в Літнім Саду фіґури богів і богинь, з малярем Сошенком — момент, як відомо, кардинальний в житті молодого кріпака, тоді вже декоратора у майстра Ширяєва. З цього моменту зачинається, хоч ще дуже трудний, але все ж не безнадійний шлях до творчости й свободи. Можна припускати, що саме в цім часі 1835-36 р. Шевченко вперше познайомився з творчістю Гоголя, рік бо 1835 це загальний галас про Гоголя, як про знаного й популярного автора "Вечорів" та "Миргороду" по всіх російських часописах і це прилюдна номінація його Бєлінским "головою російської літератури".

На цім на жаль точно не усталенім, перемежкові часу могла б, теоретично кажучи, відбутися особиста зустріч Шевченка з Гоголем. Але вона не відбулася і не могла відбутися, бо вже 6 червня 1836 року Гоголь, по майже безпереривнім семилітнім петербурзькім періоді життя, виїздить за кордон. Виїздить цим разам пляново, можливо навіть не без ідеологічних причин, в кожному разі на неокреслений довгий час***). Вже до кінця свого життя Гоголь "подорожуватиме": до половини 1848 р. переважно за кордоном, останні три роки — переважно в Росії (Москва) і в Україні (родова Василівка, Одеса). Незадовго до смерти плянував виїзд до Греції. І саме в Москві, в чужій хоті гр. А. П. Толстого помер 26 січня 1852 р. та "в чужу землю, в чужій домовині" був положений.

Підчас незaбутнього викупу "живої душі" Шевченка (22. 4. 1838 p.) з кріпацтва Гоголь перебував в Римі, працюючи саме над "Мертвими душами". В моменті виходу в світ "Кобзаря" (весна 1840 р.) Гоголь, приїхавши восени 1839 р. з Відня, був у Москві, але 18 травня 1840 р. виїхав знову до Відня і до Італії.

Перемежок від 18 жовтня 1841 р. по 5 червня 1842 р., ц. т. коли Гоголь знову є в Росії і коли вийшли "Гайдамаки" і ім'я Шевченка ставала знаним, — це період, в якім особисте знайомство, теоретично кажучи, могло б мати місце, а спільних знайомих було аж досить (хоча б Гребінка, шкільний товариш Гоголя, Жуковський, чи К. Брюлов). Але і в тім періоді до знайомства не дійшло.

Від того часу Гоголь, все глибше впадаючи в містику і в безнадійну працю над II ч. "Мертвих душ"', аж до весни 1848 р. перебував за кордоном без перерви. Шевченко ж на самім закінченню свого історіографічного циклю "Три літа", 5. 4. 1847 р. в Києві був заарештований і на десять довгих літ викреслений з числа живих.

Отже, як з цих хронологічних зіставлень видно, особисте знайомство між Шевченком і Гоголем, яке в певних, дуже коротких періодах їх одночасного перебування в Петербурзі могло б відбутися, все ж не відбулося. І про причини цього, все ж таки парадоксального, явища покищо можна снувати лише гіпотези.

*) Поляк-ренегат, б. офіцер Костюшка, другорядний письменник, літературний аґент російської жандармерії. Відома є епіграма Пушкіни на нього:

"Двайной прісяґою іґрая,

Xітpeц в двайную цель папал:

Он Польшу спас от нєгодяя,

A рyсскій — братством запятнал".

**) Характеристичний псевдонім Гоголя під видрукованими в січні 1831 p. розділами незакінченої повісти "Страшний кабан": П. Глечик.

***) Що від'їзд Гоголя 1836 р. за кордон був знаменний і переломовий для життя й творчости його, це не підлягає сумніву. Але що від'їзд цей, проте, має в собі також елемент еміґрації — то цю окрему тeмy полишаємо для спеціяльної праці.

(Док. б.).

[Краківські вісті, 11.03.1944]

(Закінчення)

І все ж при усій бідності матеріялів щодо взаємовідношень двох геніяльних синів України, можна ствердити, що і Шевченко і Гоголь не лише знали один про другого, не лише були взаємно обізнані з своєю творчістю а й проявляли також особисте зацікавлення своїм життям.

Формально це виглядає так.

І в листуванні, і в Щоденнику, і в автобіографічних повістях Шевченка ми аж надто рясно зустрічаємо ім'я Гоголя та думки з приводу нього. Нарешті, відоме посланіє "Н. Гоголю" становить в творчості Шевченка яскравий і визначний пам'ятник та являєтеся: 1) поетичним сформулуванням відношення Шевченка до Гоголя, як Українця до Українця, та 2) поетичним визначенням місця Гоголя в історії нашої літератури та в українстві взагалі.

Натомість, в мистецькій творчості і листуванні Гоголя ми не зустрічаємо прізвища Шевченка ані разу. І лише в спогадах про Гоголя другорядного російського письменника-натураліста Григорія Данилевського (українця з походження) ми маємо єдиний документ про відношення Гоголя до Шевченка, тим більш прикрий, що безсумнівний; є це, сказали б ми тепер, "репортажовий" запис розмови між Йосипом Бодянським та Гоголем про творчість і особистість Шевченка*).

Диспропорція — разюча... Але, на мій погляд, її не треба брати дуже поважно. Характер Гоголя, ускладнений і розщеплений, був, назагал, цілковитою протилежністю суцільно-щирого характеру Шевченка, який посідав уповні рідку здібність — бути самим собою на кожнім місці і при кожних обставинах. Гоголь був (чим далі, тим частіш) похмурим, гірким і скритим. Немає сумніву також, що поезія Шевченка (а він її не міг не знати!) зробила на нього глибоко-болюче вражіння і, до певної міри, якби "зрадила" в загально-признанім "голові російської літератури" його справжню національну істоту. Не зупиняючись тут над цим ширше, вистарчить лише ствердити, що Гоголь, напевно, уникав згадувати про Шевченка, а коли один раз і був потягнений Бодянським за язик, то — надто в присутности закінченого малороса Г. Данилевського — говорив з Бодянським нещиро і вимушено**).

Посланіє Шевченка до Гоголя, датоване 30. XII. 1844 р. в Петербурзі (Гоголь був тоді у Франкфурті) є надто відоме, щоб його тут ще раз наводити. Прекрасна праця В. Щурата ("Шевченкове посланіє Гоголю") звільняє від довгих розважань на цю тему. Нагадаймо тільки, що В. Щурат (і за ним і нoвішi дослудники, як Гліб Дорошкевич) ставлять посланіє "Гоголю" (1844 р.) в генетичний зв'язок з посланієм "І мертвим і живим і ненародженим" (1845 р.), при чому В. Щурат влучно ставить посланіє "Гоголю" композиційно вище від "Посланія" 1845 р. і вважає його — поруч "несконцентрованого" більшого "Посланія" — "плодом чистого натхнення". І хоч В. Щурат уважає Гоголя за традицією (праця писана десь 1911–12 р.) "реалістом" та "обновителем московської літературної мови", все ж він, як на ті часи, стверджує те, що і сьогодні ще декому видаватиметься дивовижним, а саме, що Гоголь "перенісшися в сфери суспільного життя Московщини 19. в. став автором "Мертвих душ", не тих, що їх скуповував Чічіков, а таких, які й Шевченко мав на увазі, пишучи своє посланіє до мертвих і живих, і ненароджених, т. є. до позбавлених національної свідомости (мертвих), до освідомлених національно (живих) і до недалеких уже від національного освідомлення (ненароджених)". (Д-р Василь Щурат — Літературні начерки, Львів, 1913 стор. 37).

Отже, в остаточній формулі Шевченка посланія до Гоголя — "Ти смієшся, а я плачу" — дано найповніше й найконструктивніше уняття творчости (й особистости) Гоголя в сфері нашої літератури і культури, в мірилі, сказати б, всеукраїнському, при одночаснім самовизначенні творчости Шевченка. Пророчість і сатиричність, пломінь сліз і їдь сміху, ліричність і епічність — ці контрасти можна було б продовжувати далі. Йде тут лише про те, що Шевченко, з йому одному притаманною, всенаціональною, "суверенною" широчиною вказав місце Гоголя в нашій національно-духовій дійсності. А при тім виказав, розуміється, глибоке відчуття національної вартости творчости Гоголя в її цілокупності і дав їй належну національну ж оцінку.

Взагалі, коли перечитуєш по черзі всі короткі, але завсіди істотні, замітки й думки Шевченка про Гоголя, дивуєшся, як вірно відчував Шевченко їх зміст і сенс, — і то в часі, коли громадську думку безапеляціцно виробляв критичний диктатор В. Бєлінскій (якого безсилу, але отруйну лють зазнав і автор "Гайдамаків"), коли різні фантастичні дефініції творчости Гоголя мали характер неyxильного декрету.

Характеристично, нaпp., що філософічну книгу Гоголя "Вибрані місця з листування" (вийшла в рік заслання Шевченка), книгу, що викликала в pocійській еліті однодушне обурення, ба, навіть (у Бєлінского) вибух ненависти до її автора, — Шевченко уважно читав на засланні. В першім же листі з Орської фортеці 24. 10. 1847 р. просив він у Рєпніної надіслати йому "останній" твір Гоголя. І потім пишете В. Рєпніній цілого листа (7. 3. 1850 р.) про "нашого" Гоголя, як "справжнього знавця серця людського". "Я ніколи не перестану жалкувати, що мені не довелось познайомитись особисто з Гоголем" — зазначує Шевченко в цім же листі, і зараз же пояснює, чому: "при особистім знайомстві іноді випадком така краса серця poзгopтaється, що її жадне перо не спроможе змалювати".

В той час, як для цілої духової еліти Петербурга і Москви "Вибрані місця з листування" представлялися, що найменше "хибою" Гоголя, книгою, яка ніби "випадає" з його творчости, — для компатріота Гоголя — Шевченка вона була органічною складовою частиною її, як воно і було в дійсності. Чужинець Бєлінській, для якого український літературний процес був tеrrа incognita, напр. твори Сковороди, розуміється, не міг цього і, напевно, чи хотів би знати.

Дуже важливим моментом у відношенні Шевченка до Гоголя було також зрозуміння ним справжнього сенсу і справжньої природи "Мертвих душ", які він звав "безсмертним твором" Гоголя, з огляду, власне, на його національно-українське значіння (дегенерація і гниття української шляхти — пор. "Щоденник" 9. 7. 1857).

І нарешті ще одне: Шевченко ніколи не приймав Гоголя, мовляв, в цілості й безкритично. При усім своїм поважанні й любові, а навіть побожності до Гоголя-письменника ("помолись Богу на могилі Гоголя за його праведную душу" пише він 1. 5. 1854 р. з заслання до Бодянського), Шевченко ніколи не закривав очей на тіневі сторінки його, на "малоросійські" елементи Гоголя-письменника, а, певно, ще більш, Гоголя-особистости. В цих випадках любов Шевченка мимоволі оберталася в гнів (повість "Мистець" зі згадкою про Гоголя в Римі і його "сальные малороссійскіе анекдоты"). Таксамо щиро не поділяв Шевченко "аматорських" поглядів Гоголя на мистецтво, зокрема плястику, і тонко висміював їх.

Людина "геніяльної щирости" і, що до цього, цілковита протилежність Гоголеві — Шевченко залишився самим собою і у відношенні до свого завсіди високо ціненого, жадібно читаного і глибоко шанованого ("перед Гоголем треба благовіти"), але національно надщербленого геніяльного земляка. І тим можна пояснити, чому Шевченко не познайомився з Гоголем особисто, хоч "ніколи не переставав жалкувати" про це, як також і те, що ні разу не написав до Гоголя, хоч думав про це в найтяжчім періоді свого заслання, коли "як той, що у безодню падає, ладен був за все вхопитися" (лист до В. Рєпніної 1. 1. 1850).

Це промовисте "все" дає міру особистої віддалі поміж двома геніями України.

*) "Знакомство с Гоголем" Г. П. Данілевського, т. ХІХ, СПБ, 1931, стр. 93—127.

**) Це ті знамениті слова Гоголя про "дьоготь", якого ніби у Шевченка "більше, аніж поезії", слова, що вивели з рівноваги Бодянського, саме своєю нещирістю, та ще те, що "для росіян, чехів, українців та сербів — єдиною святинею має бути мова Пушкіна", як нею є "євангеліє для всіх христіян".

— "Що Ви? Ви ж самі Українець!" — вирвалося у до краю обуреного Бодянського. — "Дивна людина" — промовив Бодянський, коли ми знову опинилися на вулиці: "Заперечувати значіння Шевченка! — от вже, видно, не з тої ноги сьогодні встав". (Г. Данилевскій — "Знакомство съ Гоголемъ").

[Краківські вісті, 12.03.1944]