В своїй цінній статті п. н. "Стихоманія" виcтyпив п. С. Орельський проти сучасних віршунів, а попри те висловив і кілька думок про Шевченкову вipшoвy техніку. Основна думка і правильна і на часі — щоб пригадати хоч би ще численні статті на цю тему д-ра Л. Грaнички в "Краківських Biстях", чи мою про "Літературний анальфабетизм", але з думками шан. Автора про Шевченка таки важко погодитися.
Думаю, що вони оперті на непорозумінні, бо іноді йдуть навіть проти основної думки Aвтора, тим то вважаю, що треба їх справити, бо тут іде не лише про правду, але й добру славу найдорожчого нам усім Поета.
1. Твердить Автор м. ін. і таке:
"Навіть Шевченко не міг деколи опанувати форми вірша і з гумором писав:
"Оце не вбгаю в віршу цього слова:
Зробили з нього лазарет..."
(треба було написати "університет").
Тимчасом воно не так.
І загальна опінія читачів від сто літ і дуже основні студії літературознавців виказали понад всякий сумнів, що Шевченко бездоганно, — щоб не казати: геніяльно — опанував техніку українського віршування, як ніхто до його і ніхто — може потрохи за виїмком Тичини — по нім. Очевидно, труднощі Шевченко мав при тому великі, незалежні від себе, але всі ці труднощі прекрасно опанував.
Говорить про те м. ін. і поема "У Вильні, городі преславнім", з якої шан. Автор навівши рядки мабуть з пам'яти, дещо переплутав, тимто й не добачив високого Шевченкового майстерства. Цілий вступ до поеми виглядає насправді так:
"У Вильні, городі преславнім,
Отсе лучилося недавно. —
Ще був тоді (от як на те
Не вбгаю в віршу цього слова!)
Тоді здоровий-прездоровий
Зробили з нього лазарет,
А бакалярів розігнали
За те, що шапки не ламали...".
Вірш написаний двостихами, зв’язаними римою (аа, бб і т. д.). Лише одна строфа розбита — замість неї 4 рядки, при чому 1 і 4 не мають рими, лише далекий асонанс.
Чому? От, попросту, з цензурних причин (вірш написано 1848 р.!) не міг Шевченко писати одверто про університет, який москалі розв'язали, тим то незвичайно майстерно oписaв це слово ("от як на те Не вбгаю в віршу цього слова!") і додав риму "лазарет" так, що кожному ясно, що йде тут про "університет". Це слово є ідеально в поемі, та й сама рима "лазарет" впроваджена лише на то, щоб його пригадати. А втім не лише ідеально воно тут є, бо й є місце для нього. Не треба бути навіть Шевченком, щоб це слово вставити в цей вірш (Шевченко це зробив, ми йдемо лише за ним) напр.:
"Ще був там yнівepcитет".
Що "тоді" треба викинути, вказує слідуюче "тоді" — оба з собою не годяться, бо відносяться до різного часу. Можливо, що Шевченко і думав колись, у кращих умовинах, вставити слово.
На всякий випадок це не є приклад Шевченкової технічної безпорадности, а навпаки якраз один з численних між інш. зразків його високого майстерства, чи просто віртуозности.
2. Твердить Автор неначе б то Шевченко не працював запопадливо над триптихом "Доля — Муза — Слава". Правда, в "Щоденнику" записав Шевченко, що "без найменшого зусилля написав оцю річ" (9 лютня 1858), але ж воно відноситься лише до першого начерку.
Про це писав я ширше на іншому місці1), тут дозволю собі пригадати лише пару рядків звідтам:
"До цієї речі Шевченко часто вертається, вигладжує її і виправляє. Ще того самого дня зладив поет відпис цієї поезії й післав її на другий день з листом до Щепкина. Як виказує аналіза, що її перевів С. Єфремів, Шевченко імовірно написав ці поезії зразу на якомусь черновику, що не зберігся; з того переписав для Щепкина, і дещо пізніше, хоч і того самого дня, переписав їх до щоденника. Згодом ці поезії в щоденнику поет далі виправляв — кілька місць із тексту пocланoго Щепкинови знайшлись у "Журналі" між закресленнями. Вказує на те також напр. такий тяжкий зворот у тексті листа до Щепкина "I, і пригорнутись", який Шевченко виправив, переписуючи текст поезії у "Журнал". Кілька днів пізніше, 16 лютня, післав Шевченко цю поезію Кухаренкові. На жаль тексту цієї редакції у свій час не надрукували й ми це знаємо тепер, чи були в них які редакційні зміни і які, бо рукопис запроторився. Зате збереглася дальша редакція, що була послана 22 того ж місяця М. Лазаревському. Є в ній низка відмін, які вказують на те, що Шевченко далі працював над текстом триптиху. Врешті, остаточно опрацювавши текст, вписав його Шевченко до т. зв. книжки Б.".
Іншими словами було принайменше 7—8 різних редакцій, а могло їх бути і багато більше, лише що ми про них не знаємо. Як на Шевченка, хіба досить.
Чи треба пригадувати, що Шевченко над деякими віршами працював і по 10—15 років?
Слушно відмітив Автор, що "Шевченко був один і залишився один" — сучасні віршуни можуть у нього лише вчитися.
3. Мимоходом зачепив Автор і ритміку, слушно виступаючи проти т. зв. "коломийкового" ритму, що є просто вбивчий для малих поетів своєю позірною легкістю. Про Шевченка згадує Автор, мовляв, "навіть його трагічний "Запoвiт" — коломийковий".
З цим "коломийковим" ритмом багато непорозумінь, через те, що живцем перенесено музичні категорії до поетики. Воно правда, що "Заповіт" можна заспівати як коломийку, але можна принаймні з таким самим правом твердити, що "Заповіт" написаний хореєм — (за виїмком двох рядків у середущій строфі).
Але не в тім тут річ: Шевченко так умів орудувати "коломийковою" ритмікою, що "Заповіт" зовсім таки не вийшов коломийкою. Тільки цього майстерного потягнення покищо ще не знаємо, але знаємо, що... нема другого Шевченка. Тому й слушно Автор перестерігає сучасних поетів перед "коломийковим" ритмом.
4. Мимоходом, немов між стрічками висловив Автор неначе б то погляд, що Шевченко не знав творів Петрарки. Тимчасом Шевченко його знав2) і мабуть його використав у наведеному цитаті, як це залюбки робив. (Пор. напр. рядки:
"Немає гірше, як в неволі
Про волю згадувать",
що взяті з Данте. Повторив їх ще раз Шевченко в листі до Бодянського з 15. 11. 1852 вже з прізвищем поета).
На жаль це питання досі зовсім не досліджене. Можна лише пригадати думку С. Єфремова: "Ясно, що коли Куліш писав авторові "Кобзаря" (20 січня 1858 р.): "не хапайся, братіку, друкувать московських повістей. Ні грошей, ні слави за них не добудеш. Адже ж і Данте і Петрарка думали, що прославляться латинськими своїми книгами" — то він знав, що це порівняння щось скаже Шевченкові, бо той, певно, міг орієнтуватися в цих явищах світового письменства".
Поза тим усі думки Автора праві. Наші поети повинні вчитися на Шевченкові: працювати бодай так, як він, над загальною освітою і над поетичною формою (треба б і більше, бо і талантець, коли взагалі є, менший), читати так, як він, і перекладати (найкраща школа для поета!), а наді все: не друкувати всіх своїх школярських вправ.
1) Шевченко-клясик. Львів-Кpaків 1942, стор. 99—109.
2) Пор. О. Білецький: Шевченко і світова література, в збірнику "Пам'яті Т. Г. Шевченка", Київ, 1939.
[Краківські вісті, 05.02.1944]
05.03.1944