Стихомaнія

Це не нова тема в нашій літературній критиці. Більше як перед десятьма роками дуже дотепно розвинув цю тему передчасно знищений большевиками талановитий письменник Антоненко-Давидович. Він порівнював масовий похід у літературу "початківців" — з давнім українським козакуванням: осідлав коня, взяв харчів на дорогу, надів шапку й шаблю причепив та й поїхав у степ широкий "слави здобувати". "Поїду в город вчитися на Тичину", — писав про них Остап Вишня.

Скаже дехто: Чи в цьому лихо, що молодь наша і старші громадяни захоплюються літературою, пробують у ній свої сили? Загально кажучи, біди в тому немає. Але є такі факти й обставини, що примушують просто кричати проти "літературного козакування". Бо є література і "література". У нас з невідомих причин поширена дуже уява, що справжня література — це вірші. Тому редакції наших часописів потопають у рукописах з віршами, а порядного оповідання, або повісти — як кіт наплакав.

У нас пишуть вірші переважно ліричного змісту. Отже письменник, чи там кандидат у поети йде таким чином по лінії найменшого опору. Адже ж діяпазон ліричної поезії не дуже широкий: любов, ненависть, захоплення, погорда, сміх, смуток, жаль, безнадія, розпач — все це в різних комбінаціях. Тому що ці мотиви вічні, вони повторюються в ліричній поезії. Коментатори до поезій Гopація, Катулля, Тибулла і Пропеція (все римські лірики) перетрусили всю грецьку літературу, щоб показати, що ці письменними не оригінальні, а "були під грецьким впливом". На мою думку — даремна праця. Бо любов чи ненависть може виразити тими самими словами і грек, і римлянин, і українець, і француз. Я сам натрапив у славного італійського автора сонетів Франческа Петрарки на зовсім "Шевченківський мoтив". Він пише:

"Бажаю долі, я хоч гіршої,

але другої".

А у Шевченка:

"Коли доброї жаль, Боже,

То дай злої, злої!"

Не може бути й думки про "запозичення", або "впливи". Подібні слова повстали наслідком однакового душевного настрою у обох поетів.

З причини "вузькости" тем у ліричній поезії письменники цього жанру в великій мірі вичерпали арсенал своєї зброї. Тому бачимо, як поети-лірики повторюються, не дають нових думок, ідей, почувань, щоб могли захопити читача. Щиро скажемо: величезна більшість читачів нудиться при ліричних віршах, і прекрасно видані збірки лежать на полицях нерозрізані. Я читав книжечку, порадник німецьким видавцям, у якім сказано, що видавництва мусять в інтересі літератури друкувати також збірки ліричних віршів, хоч вони в величезній більшості дають фінансовий недобір. Отже навіть у Німеччині, з її величезним книжковим ринком, лірична поезія зробилася "Божою карою" і для читачів і для видавців. А у нас?

У нас доводиться помічати дивне явище. З лихою бідою видавить із себе людина, "доказующа письменство" пару десятків буденних віршів, знайдеться жертвенний видавець, і збірка віршів готова. Такому молодикові в голову б'є "слава". Він уже дивиться на всіх згорда, бо дивіться: вийшла збірка його поезій. Він перестає працювати над собою, своїм стилем, занедбує свої прозаїчні повинності-науку, працю, службу, і вже директори установ дискретно питаються про нового кандидата на посаду: "Чи не пише він, борони Боже, віршів?"

Спокуслива річ у нас лірична поезія, і яка легка:

"Сонце гріє, вітер віє"...

Так просто, зрозуміле, всім доступне. І тому "жарять" усі, кому не нудно, а все більше тією рідною коломийкою. І Шевченко писав "коломийковим" розміром, навіть його трагічний заповіт — коломийковий. Але ж то був Шевченко, був один і залишився один, рівного йому нема. Шевченко пише в "Дневнику", що написав свої геніяльні поезії "Доля", "Слава", вставши ранком, "без найменшого напруження". А проте й його, як він писав пізніше, довго цуралася "строго українська Муза", і він мусів тяжко працювати, поки вона до нього зласкавилась.

На ній погляд, в нашій добі можна писати або дуже талановиті, геніяльні вірші, або — ніяких. Бо погляньте, що у нас діється. Письменники мoв охляли, дають куценькі ліричні зойки ("вопль", писав Панько Куліш), а де наша драма, до повість, роман, епопея? Чи наша апокаліптична доба не дає матеріялу для трагедій, для широко закроєних епічних творів?

Яка ж причина такої повени на однім боці (в ліриці) і єгипетської посухи на другім (в драмі та в епосі)?

Єдина причина — недостатня кваліфікація письменників. Вони йдуть по лінії найменшого опору — в лірику. Ліричну поезію можна написати за чаркою, з папіросою в зубах. А над драмою або повістю треба "попотіти". Тут на самім "надхненні" не виїдеш. Це треба зорганізувати, обробити. Так наші "отамани" хотіли 1919 року окремими загонами розбити "червоних" ти "білих" москалів і не горнулися до організованого фронту української армії. Наслідки були жалюгідні.

Чуємо, що є у нас спроби дати твори ширшого розміру для українського читача. Коли про це довідуюсь, то питаю: чи автор не пише віршем? Коли дізнаюся, що так, то висловлюю жаль.

Міряна віршова форма в'яже думку автора. Навіть Шевченко не міг деколи опанувати форми вірша і з гумором писав:

"Оце, не вбгаю в віршу цього слова:

зробили з нього лазарет"...

(треба було написати університет).

У нас забувається та давно відома правда, що віршова форма зовсім не обов'язкова для поетичних творів. Віршами можна написати хочби й кухарську книгу або підручник для ветеринарів, але від того ці "твори" в літературу не ввійдуть. Зате "прозові" твори Бальзака, Гюґо, Ґете, Мопассана або Гоголя — це чиста поезія. Отже — поменше віршів, а коли вже вірші, так геніяльні, надзвичайні. Не цурайтеся, люди охочі до літературного "козакування", драми, а найбільше беріться до оповідань, повістей, романів. Твір епічний, зосібна роман, дає можливості для письменника найбільші. Він може дати своєму "серцю волю", виявити чуття на відповіднім місці (лірика); може своїм героям дати вільно розмовляти, як у драмі (недарма ж деякі романи Достоєвського були поставлені на сцені, бо в них є дуже багато діялогів). А як автор спокійної вдачі, та може вести своє оповідання тихим темпом, як та степова річка. Але одна передумова: для цих творів треба праці стилістичної, — над своєю мовою, і праці ідейної, над змістом. Тут мало "воплів", треба показати живих людей, боротьбу ідей, словом — живе життя у його многогpaннiй різноманітності. Хто з письменників боїться, що "не втне" оригінального твору, нехай повчиться на перекладах. Треба перекладати на нашу мову твори з світових літератур. Цим збагатимо і свою літературу і виробимо власний стиль. А скільки ще нам треба перекладати! Непочате поле праці. І читачі дякуватимуть. Бо як не виконати цієї підготовної роботи, то буде мати рацію один мій гострий на язик приятель: "Поетів — тьма, читати — чортма"...

[Краківські вісті, 26.02.1944]