Єсть се відчит, держаний автором в 1880-их роках в роковини Шевченкові серед громади почитателїв поета в одному містї на Українї.
Ще мабуть не настав час, щоб твори нашого народнього поета дістали у вас доладне літературно-историчне оцїнюванє, досить правдиве і обширне вислїдуванє. Навіть і біоґрафічних матеріялів нема ще на стілько, щоб як слїд намалювати ту "душу живу", якою був в житю своєму наш "батько" Тарас. Коли не числити невеличкої книжочки п. Партицкого, виданої у Львові, то й не знайдеть ся у нас майже нї одного досить широкого огляду всїх тем і мотивів батькової кобзи. Все, що у нас було коли надруковано, чіпало тілько якій-небудь один бік тієї кобзи, тілько деякі єї струни.
Давши собі заповіт що року поминати Шевченка хоч невеличкою згадкою про ту чи иншу струнку єго на кобзи, я на сей раз хочу нагадати милим землякам про ті поетичні вирази, котрі характеризують нашого кобзаря яко друга сїмьї, друга дїтей, — зібрати до купи деякі вирази, в котрих визначились відносини єго до сїмьї.
Свої "думи" Шевчевко частїйше всего називав дїтьми своїми. Хоч их "лихо породило, поливали сльози", але-ж він их "кохав, доглядав" як дитину мати, і пускаючи их в світ, проміж людей, де виступили вони "сумними рядами", загадуєть ся як мати над дїтками своїми:
Чи заплаче серце одно на всїм світї,
Як я з вами плакав?...
Думи єго дїти виливають ся гіркими слїзми, розривають єму серце, а все-ж без них ище гірше, ище тяжче поетови, як без дїток — матери... Не льють ся на папір думи, — він жалкує за ними:
Думи мої молодії,
Понурії дїти, —
І ви мене покинули!
В посвятї своїх "Гайдамаків" В.И. Григоревичу на спомин 22 квітня 1838 року, т. є. дня свого визволеня від кріпацтва, поет просить батьківского благословеня у свого щирого друга дїткам своїм думам:
Благослови моїх дїток
В далеку дорогу!
Щирого привіту своїм дїтям він жде тільки від сїмьї, і дуже важко єму хоч на хвилину гадати, що може анї єго самого, анї дїток єго
Не помяне батько з сином,
Не скаже синови: молись!...
Коли-ж поетови, хоч і в далекій неволи, прийде та щаслива година, що пісня лєть ся из серця, — коли слова, як сам він каже, "стелють ся на папері плачучи, сміючись, мов ті дїти" тодї він з ними й лихо забуває, любо єму з ними,
Мов батькови багатому
З дїтками малими.
"Радий і веселий" батько благає тільки Бога, щоб "не приспав дїток в далекому краю" — се-б то, щоб піснї летїли "до домоньку", де привитає их рідна сїмья:
І в сїмьї веселій, тихій
Дїтей привитають —
І сивою головою
Батько покиває;
Мати скаже: бодай тії
Дїти не родились;
Α дївчина подумає:
Я их полюбила.
Серце своє, повне щирої любови до людей, — серце, котре "рвало ся, сміяло ся, виливало мову", теж зове він часом дитиною: "чого серце плаче, ридає, кричить, мов дитя голодне?"
Що тільки є найдорожшого в світї, наймилїйшого, усе те поет зове прозвищами родинними: для нього і Маркевич, і Котляревскій, україньскі писателї — "батьки-отамани, брати", а весь люд, на той час кріпацкій, усе мужицтво — для нього наймилїйшій брат. Πрο сего "найменшого брата" бідкаєть ся він раз-у-раз і просить усїх освічених земляків своїх обняти єго, пригорнути до свого серця:
Обниміть ся, брати мої,
Молю вас, благаю!
Рідну землю, Україну, Шевченко зове матїрью: від неї він перш усего жде ласки й привіту і своїм думам:
Привітай же, моя ненько,
Моя Україно,
Моїх дїток нерозумних,
Як свою дитину!
Він просить земляків працювати задля щастя України і простого люду:
Нехай мати усміхнеть ся,
Заплакана мати! — се-б то Україна, котра таки справдї мала тяжку долю в своїх давних часах та й тепер їй не красче, а все через те, що письменні люде зовсїм відрізнились від мужицтва, від селян, і не хотять послужити щиро задля освіти своєї родини...
Усе, що тільки прихильне до чоловіка, у самій природї зоветь ся у поета ласкавими прозвищами родини-сїмьї.
І нічка темна, що помагає Гамалії з козаками розбивати у Скутарі мури тюремні, ламати кайдани, — зоветь ся у поета любим имям матери:
І ніч стрепенулась:
Не бачила стара мати
Козацької плати...
Доброю матїрю була темная нічка і Тарасу Трясилї, як здобував він з товаришами для України волї і долї:
Α ніч-мати дасть пораду...
Чудова картина нічної доби намальована в поемі "Катерина", де теж прирівняв поет нічку до матери:
Всїх покрила темнїсїнька
Як дїточок мати.
"Наш Луг батько, а Сїч — мати, от де треба помирати" — так співали в своїй пісни Запорожцї, що так щиро кохали свої родинні землї. З такими-ж назвисками обертаєть ся і Шевченко до родинних міст, називаючи раз-у-раз Днїпро — батьком, братом, хортицю — матїрю, сестрою. Молодий козак, шукаючи лицарскої слави і долї, кинув рідну сїмью і иде одружити ся:
З славним батьком Запорожским
Та з Великим Лугом,
На Хортици у матери
Буду добре жити.
І вітер на рідній земли зоветь ся у поета братиком:
Там повіє буйнесенькій
Як брат заговорить...
"Наймичка" просить, щоб "братик — туман" укрив її в поли... Хмаронька укриває сонце "рожевою пеленою, мов мати дитину"... Світу сонїшного кобзар жде "мов матери дїти"... Коротко кажучи — до всего, що є найкрасчого на Божому світї, прикладає Шевченко прозвища из побиту сїмьї.
(Конець буде.)
[Дѣло, 14.05.1894]
(Конець.)
Не зазнавши сам в житю своїм, що то є ласка матери, вирісши сиротою, Шевченко дуже часто в своїх творах згадує про сю річ і єму здаєть ся, що на земли:
Нїчого кращого не має,
Як тая мати молодая
З своїм дитяточком малим.
Дивлячись на неї, єму хочеть ся вклонитись перед нею
Мов перед образом святим
Тієї матери святої,
Що в мир наш Бога принесла.
І голубить він в своїм серци сей образ, ось як малюючи радість молодої матери:
Вона серед ночи встає,
І стереже добро своє,
І дожидає того світу,
Щоб знов на єго надивитись,
Наговоритись... "Се моє, моє!..."
І дивить ся на єго і молить ся за єго Богу,
І йде на улицю гулять, гордїйше самої царицї,
Щоб людям, бачте, показать своє добро...
"А подивіть ся — моє найкраще над всїми!"
І ненароком иншій гляне, — весела, рада,
Боже мій! Несе до дому свого Йвана,
І їй здаєть ся — все село ввесь день дивило ся на єго, —
Що тілько й дива там було,
А більше не було нїчого... Щасливая!"
В тім коханю своєї дитини знайде мати велику силу, що поможе їй перетерпіти усяке лихо, яке випаде їй в світї... От хоч би в поемі "Княжна" — там знайдете таку матїр; не зазнала вона радости посеред тої погани, що дїялась кругом неї, а ось народилось у неї дитятко і княгиня — "не тією стала:
Нїби на світ народилась!
І не тілько тим, що в роскошах купають ся, а й бідній матери, що "на панщинї пшеницю жала", любов до дїтей — се єдина утїха. Не розгинаючи спини, жне вона, як люде йдуть спочивати, вона "пошкандибала, Ивана-сина годувать", а нагодувавши над сином сидячи задрімала.
А хиба-ж можна жалібнїйш виголосити той сум, ту тяжку нудьгу, яку зазнають люде бездїтні, одинокими старіючись, — як то зробив Шевченко в своїм оповіданю "Наймичка"? Не мати дїтей — се велике горе: така думка Шевченка і в одних своїх віршах, що замість листу писав він, сидячи в далекім краю у неволи, до свого друга, ось що він каже:
Благо тобі; як у хатї є з кам розмовляти...
Хоч дитина немовляща, і воно вгадає
Твої думи веселії... Сам Бог
Розмовляє непорочними устами.
Дуже любив Шевченко дитячу кумпанію і з радістью бавив ся з дїтьми, часом цїлий день зістаючись з ними на вулици. Таку-ж любов до дїтей знаходимо і в єго творах. Чудова пісня виливалась у єго від самого серця про те, як "на Великдень, на соломі, проти сонця, дїти грались собі крашанками та й стали хвалитись обновами"... і про всї ті дитячі играшки розказує з такою увагою і прихильностію...
А яка жалість до сирітства дитячого чуєть ся в тих послїдних словах, котрими скінчив ту пісню:
"А я в попа обідала" —
Сирітка сказала...
Побачивши "малого хлопчика в селї", що як відірване від дерева гиллячко, одиноке "під тином сидить собі в старій ряднинї", — Шевченко згадує і свою щербату долю і жаль єму стане того малого хлопчика сироту, бо й для єго не жде він кращої долї. Доброму батькови здаєть ся, що хлопчик той: —
... не знати-ме де дїтись
На сїм широкім вольнім світї,
А пійде в найми; і колись,
Щоб він не плакав, не журивсь,
Щоб він де небудь прихиливсь,
То оддадуть у москалї...
Проклинає Шевченко того батька і ту матїр, що кидають дїтей своїх, або нївечать их долю, присилуючи их до того, до чого не тягне их серце... Змия така мати, ся матїр, що чи сяк чи так занапастить свою дитину. Таких батьків і матерей також знаходимо в деяких оповіданях, як ось в Катеринї, Сотнику, Княжній, Відьмі і инших.
Навіть і тодї, як лицарскій обовязок примусив батька стратить свого сина, як то бачите в "Гайдамаках", де Ґонта загубив своїх синів, котрі научались у ворогів України — і там Шевченко показує, що таке дїло противне природї чоловіка і що воно даром не приходить... Безутїшний батько кровавими слезами плаче і велика лютість до ворогів, що відняли у єго рідних, обіймає єго душу:
Зїли моїх дїток — тяжко менї жить!
Тяжко менї плакать! нї з ким говорить!
Сини мої любі, мої чорноброві!
Де ви поховались?... Крови менї, крови!
А яка нещастна доля постигає того, хто зовсїм цураєть ся сїмьї, про се нераз згадував Шевченко, бо сам до самої смерти бажав все одружитись, аж поки не знайшов "дружину в степу при долинї":
Високую могилоньку
На тій Українї.
З великою любовью обертають ся Шевченко до доладного звязку брата з сестрою. Сестрі своїй Иринї в посвяту зложив він одну з своїх думок, як повернув ся з далекої неволї в 1859 роцї до дому. Тілько щира і приязна бесїда ведеть ся між сестрою і братом, і Шевченко тільки до такої розмови й може прирівняти щире коханє:
"він, як мати привитає, як брат заговорить".
Свою "музу", свою здатність до поетичних творів, зове Шевченко сестрою, дружиною святою. І зорі вечірні, що світили єму приязно, як складаючи свої думи згадував він рідну неньку Україну, також зове сестрами своєї музи. Кому з вас не відома та чудова пісня "Вечір", що у ноти заведена добродїєм Миколою Лисенком?... Яка щаслива тиша намалювана в їй?
Сїмья вечеря коло хати,
Вечірня зіронька встає,
Дочка вечерять подає,
А мати хоче научати
Так соловейко не дає...
І хоч добре знав Шевченко, що дуже рідко є де така тиша по убогих селах, де люд сїльскій терпів тодї тяжку кріпацку долю, хоч мужицка хата зовсїм не була тим тихим раєм, а часто була пеклом, так, що сам поет, згадуючи про се, питав:
Чи єсть у Бога люте зло,
Щоб у тій хатї не жило?
Та все-ж таки Шевченко, проклинаючи кріпацтво і ждучи єго знесеня, загадував і про кращу долю села, і в мріях єго живцем стояли картони иншого, щасливого сїльского житя... А в тім житю найкраще, се було — хороша сїмья... Ся картина, як милий сон, тілько й тїшила єго серце "замучена, поточене горем"... Ото-ж годить ся й нагадати одну з такох чудових картин: під горою, між вербами та над водою біленька хаточка, а коло неї — сивий дїд сидить і бавить хороше та кучеряве своє маленькеє внуча.
І досї снить ся: вийшла з хати
Веселая сміючись мати,
Цїлує дїда і дитя —
Аж тричи весело цїлує,
Прийма на руки і годує,
І спать несе, а дїд сидить
І усміхаєть ся, — і стиха
Промовить нишком: "де-ж те лихо?
Печалі тії, вороги?
І ось, як день уже зовсїм погас і все спочило, сивий дїд в хату і сам пішов спочивати...
Не зазнав такого тихого раю Шевченко за житя свого. Не так, як сей дїд, і опочив він на віковічній сон... Одиноким умер він в далекому краю, в Петербурзї, в маленькій кімнатцї "Академії художеств". Але єсть тепер у єго велика сїмья — всї освічені люде україньскі. Став він усїм нам тепер "батьком", зоставивши нам дорогу батьківщину — свого "Кобзаря"...
Читаймо-ж єго з великою увагою, бо тільки добру, правдї і любови, научимось з Єго... Тільки своєю прихильностью до рідного люду і до єго мови, до правди і любови в своєму побиту, достойно помянем ми "батька" Тараса, що так сердешне обертав ся до усїх земляків в своїм "заповітї":
І мене в сїмьї великій,
В сїмьї вольній, новій,
Не забудьте помянути
Не злим, тихим словом!
[Дѣло, 16.05.1894]
16.05.1894