Якщо є мова про зацікавлення Тараса Шевченка Галичиною не через друковані речі в книгах і журналах, а з оповідань живих свідків її долі, найдавніший слід такого зацікавлення маємо в листі Платона Лукашевича до Івана Вагилевича, написаному з Березані 3 жовтня (21 вересня) 1843 р. У своєму листі від 9 листопада 1843 р. до Якова Головацького навів Вагилевич уривок із листа Лукашевича до себе. Лукашевич прохав Вагилевича подати йому місце перебування Головацького. Лукашевич почувався дуже винуватим перед Головацьким, бо не відповів на його лист, хоч це не значило, що забув про нього. Писав, що Львівський літопис береже, як зіницю ока, а що він ще не надрукований, через це не втрачено нічого, бо вийде в кращому часі: обіцяв додати до Львівського літопису ще один і видати разом. Через Шевченка відправити рукопис у листопаді в петербурзьку цензуру.
Платон Лукашевич був у Львові в першій половині 1839 р. Яків Головацький зробив копію Львівського літопису й передав її Лукашевичеві, щоб її видати в Росії. В своєму першому листі до Лукашевича від 14 (2) липня 1839 р. Головацький пригадував йому справу друкування Львівського літопису та прохав повідомити себе, чи передав його Михайлові Максимовичеві, чи думає сам видати його, чи вже є цензурний дозвіл і коли він друкуватиметься. Головацький додавав, що й він і Денис Зубрицький зацікавлені справою Львівського літопису. Лукашевич відповів щойно по трьох місяцях, 8 жовтня (26 вересня) 1839 р. Тішився, що галичани не забувають за «нашу Малу Русь» і згадують «нас козаків», та прохав Головацького сказати Зубрицькому, щоб він не сумував за Львівським літописом, заявляючи, що він узяв, те раніш чи пізніш доведе доладу. Писав, що вже почав кореспонденцію в справі петербурзької цензури, та сподівався, що через шість місяців буде літопис надрукований. В рік по першому листі написав Головацький із Бродів 13 (1) липня 1840 р. другий лист до Платона Лукашевича, лишений без відповіді, хіба, що за відповідь уважати слова Лукашевича, які мав переказати Головацькому Вагилевич із листа до нього від 3 жовтня 1843 р.
Впродовж двадцятьох років була відома тільки цитата з листа Лукашевича в листі Вагилевича до Головацького. Щойно, коли мені вдалося зазнайомитись із збіркою листів різних осіб до Вагилевича, збереженою в рапперсвільській бібліотеці, там знайшовсь також лист Лукашевича до Вагилевича від 3 жовтня 1843 р. Тут він признався, що в той час, коли отримав лист від Вагилевича, читав із Шевченком його «Мадея», написаного «чистою мовою бескидською», бо «вона наша прадідівська». В листі, писаному мішаниною української і російської мови, стояли й такі цікаві слова: «В бытность Шевченка у меня я предложив ему заимствовать некоторые слова и формы ваши, на что он согласился», а далі йдуть слова, переказані в листі Вагилевича до Головацького.
Лист Лукашевича від 3 жовтня 1843 р. до Вагилевича стверджує, що в тому часі, коли надійшов лист Вагилевича до Лукашевича, останній укупі з Шевченком читав «Мадея» Вагилевича, виданою в Будапешті, тобто «Русалку Дністровую». Правда, Максимович навів у своїй статті «О стихотворениях Червоноругских» у «Киевлянине» на 1841 р. (вона обмежилась виданнями, які привіз Лукашевича «Мадея» в цілості на зразок, але вже підкреслення видання книги в Будапешті вказує на «Русалку Дністровую», тим більше в зв'язку з проханням до Вагилевича «прислат народныи складания Карпаторуссов, а особливо их обрядныи песни», зразки яких саме були в «Русалкці Дністровій» і видно, звернули увагу березанських читачів. Треба думати, що саме з галицьких пісень годився Шевченко запозичити деякі слова й форми, коли йому запропонував це Лукашевич. Те, що Шевченко погодився на пропозицію Лукашевича, свідчить про гарне Шевченкове розуміння потреби всеукраїнської літературної мови.
Згадка Лукашевича про те, що він укупі з Шевченком читав «Мадея» Вагилевича саме тоді, коли надійшов лист зі Львова до нього, дає підставу думати, що Шевченко міг із оповідань Лукашевича довідатись про Галичину те, що й сам Лукашевич заобсервував і що ще більше оповіли йому львівські українці, з якими він познайомивсь, головно Яків Головацький: ніхто у Львові не міг дати кращих інформацій про життя українців за кордоном Росії.
Лукашевич не видав Львівського літопису, Шевченко не повіз його в петербурзьку цензуру. Між ними настав повний розрив, про який біограф Шевченка М.К. Чалий оповів ось що: «Тарас Григорьевич был хорошо знаком с известным собирателем малорусских песен — Лукашевичем и часто бывал в его имении. Считая его помещиком добрым и гуманным, поэт по свидетельству Варфоломея Шевченка (будто-бы) приезжал к чему с своим крепостным братом, который (будто-бы) был принят радушно, как равный. Однажды, в суворую зиму, этот самый Лукашевич присылает пешком своего крепостного человека в Яготин к Шевченку (за 30 верст расстояния) по какому то неважному делу и строго наказывает ему возвратиться с ответом в тот же день. Узнав о таком безчеловечном приказании слуге, Тарас Григорьевич не хотел верить ушам своим; но факт был на лицо и ему пришлось горько разочароваться в своем мнении о человеке, которого он считал в отношении крестьян большим лібералом. Не имея права удержать посланца до следующего дня, он написал его пану письмо, исполненное желчи и негодования, об’являя ему, что он прекрашает с ним свое знакомство навсегда. Крепостник Лукашевич, однакож, не унялся и отвечал Тарасу Григорьевичу письмом, в котором все вертелось на том, что у него 300 душ таких олухов, как Шевченко. Рассказывая, под свежим впечатлением, княжне Репниной про этот случай, Шевченко рыдал как ребенок».
Біль, спричинений Шевченкові нелюдською поведінкою псевдоліберала Лукашевича, міг затерти враження від оповідань останнього про Галичину, тим більше, що не траплявся свіжий свідок її долі, а на життьовому шляху Шевченка виросло Кирило-Мефодіївське Братство й заслання поета, куди йому не так то багато привозила пошта з України. Щойно по повороті із заслання Шевченко мав нагоду почути дещо з оповідань про Галичину й під їх враженням написав 27 (15) лютого 1859 р. в Петербурзі «Подражаніє XI псалму», що вперше появилося в X кн. «Основи» за 1861 р. «Подражаніє» невеличке, тому дозволю собі пригадати його в цілості:
Мій боже милий! Як то мало
Святих людей на світі стало!
Один на другого кують
кайдани в серці, а словами,
медоточивими устами
цілуються і часу ждуть,
чи швидко брата в домовині
з гостей на цвинтар повезуть.
А ти, о господи єдиний,
скуєш лукавії уста,
язик отой велерічивий,
мовлявший: «Ми – не суєта!
І возвеличимо надиво
І розум наш, і наш язик...
Та й де той пан, що нам закаже
і думать так, і говорить?»
«Воскресну я! — той пан вам скаже —
воскресну нині ради їх,
людей закованих моїх,
убогих, нищих... Возвеличу
малих отих рабів німих!
Я на сторожі коло їх
Поставлю слово»...
І пониче,
неначе стоптана трава,
і думка ваша і слова,
неначе срібло куте, бите
і семикрати перелите
вогнем в горнилі, словеса
твої, о господи, такії;
розкинь же їх, твої святії,
по свій землі і чудесам
твоїм увірують на світі
твої малі убогі діти.
З наведеного тексту «Подражанія» Шевченка ніхто не може вичитати, що гарячі, високі слова Шевченка в обороні «людей закованих», «убогих, нищих», «малих отих рабів німих» написані під враженням розмови про сумну долю галицьких українців з їх економічною нуждою і панівним полонізаційним гнітом. Роз'яснює нам справу видана у Львові 1867 р. брошура «Ответ Бояну» — Стебельскому на «Письмо до Кулиша» (Письмо к редактору «Правды»). На передостанній сторінці цієї брошури маємо таке цінне для нашого питання свідоцтво: «В феврале 1859 г. Шевченко, под впечатлением разговора о положении Галицкой Руси, написал, в подражание псалму, стихотворение, в котором заключаются следующие стихи, обращенные к надменным врагам русской народности:
— «Воскресну я!» господь вам скаже, —
«воскресну нині — ради їх,
людей закованих моїх —
убогих, нищих... Возвеличу,
малих отих рабів німих!
Я — на сторожі коло їх —
поставлю слово!»..
І пониче,
неначе стоптана трава,
і думка ваша, і слова...
Такую великую силу видел Шевченко в слове! Если и эти стихи не внушают вам сочувствия к языку, на котором они писались, и вы по прежнему желаете подавить его своею этимологическою премудростью, то вы слишком туги на ухо» — звертавсь автор брошури до «Бояна» — Володимира Стебельського.
Під брошурою підписавсь автор «Русин» — це псевдонім Василя Білозерського, як його розкрив Іван Франко. Але немає найменшого сумніву, що брошура написана при найближчій співпраці Панька Куліша, головної пружини розмови та свідка тяжкої економічної й національної долі галицької України. Куліш був у Львові 1858 р., а розмова відбулася в лютому 1859 р. З великою правдоподібністю треба припускати, що гарячі слова Шевченка в обороні українського слова в Галичині головно вплинули на Куліша й інших наддніпрянців прийти з немалою допомогою Галичині на розпиток українського слова в літературі, публіцистиці й науці, щоб воно стало на сторожі «малих отих рабів німих».
[Вільна Україна, 11.03.1945]
11.03.1945