Одним з найщиріших польських почитателів Шевченка був Лєонард Совіньскі, демократ по своїм переконанням і хлопоман, як і його київські товариші, голосний перекладчик Шевченкових Гайдамаків. І саме з під його пера появляється в "Kurjeri Wileńsk-ім" за 1860 р. кілька перекладів Шевченкових поезій: "Kalina" в. ч. 41, "Dola kozaсza" в. ч. 63, "Piosnka (Oj po górze kwiat sie wspina)" в ч. 67, про Шевченка згадує і його велика розвідка в чч. 62—67 п. з. "Studya nad ukraińską literaturą dzisiejszą".
Ось тут цікавий для нас тільки початок цієї статті, де автор говорить: "З нічим невиясненою байдужістю відвертаємося від літератури братнього українського народу, навіть не здогадуючися, що її словами промовила душа, заклята колись в історичний польський орґанізм, яка саме в тої минувшини снує думу, овіяну попелом спільної руїни. Від пятьнайцятьох літ такі трудівники, як Куліш, Костомарів, Шевченко, господарують по нашій історичній скарбниці, а ми досі не подали їм приятельської руки, щоб братерським духом і поєднаною по пристрасних спорах думкою розглянутися безсторонно в запліснілих памятках і любовю гамуючи взаїмні гніви, вкінці положити кінець вічним жалям і гаслом сердешного миру повітати сходячу зорю. Майже всі найзнаменитші твори, що протягом кільканайцяти літ видерлися з оповитої традицією душі Українців, сміло можемо назвати одною історичною думою без кінця, яка по черзі перелітає поля історії, роману й пісні. Постараймося порозуміти думку, яка творить її живчик, і порівнявши її з тим переконанням нашої совісти, котрого ми набрали по розборі Польщі (z pogrzebowem przeświadczeniem), підпишімся під вироком Провидіння, що кермує долею одиниць і народів. Костомарів, Шевченко й школа, як тільки задержаться фантазією або наукою на часах ляцько-української спільноти, зараз з болем і обуренням відвертають очі від випадків, які сподіялися, ставляючи замість немилого їм факту ідеал політичної незалежности України й загального громадянства її народу".
Шевченкові мрії про незалежну Україну потверджує й инше польське жерело, а саме спомини Ґордона, що познайомився з Шевченком в Уральску, коли кобзаря везли з Орської кріпости до Новопетровського укріплення. В книжці з 1864 р. "Soldat. Nowe pamiętniki" ось що ствердив Ґордон про Шевченка: "Незалежна Україна була ціллю його мрій, революція змаганням; можнаб сказати, що глядів на світ через червоні окуляри".
Та вертаймо до Совіньского. В 1861 р. він видав у Вільні розвідку п. з. "Taras Szewсzenko", до якої додав свій переклад Гайдамаків. Останній наробив багато шуму між тодішніми польськими літературними критиками. Мовляв, як можна було Полякови перекладати "кріваву" поему Шевченка. В 41 ч. "Kurjera Wilеńsk-ого" з 1861 р. стрічаємо статтейку В. Пшибильского, передруковану з "Przegląd-y Literack-oгo". З неї цікава для нас передовсім оцінка значіння Шевченка. "Український поет Тарас Шевченко, що вмер недавно, — читаємо тут, — це найпопулярніща постать в українському народі; в кождім селі імя його відоме, його пісні співають сливе в кождій хаті. Сам виріс душею і тілом з народу, тому й вніс до літератури всі його чесноти та злі сторони".
Змішавши так фактичні дані з фантастичними видумками, Пшибильскі закинув Шевченковій пісні пристрасність, доказом чого малиб бути Гайдамаки. Переповідати його арґументацію вважаю зайвою річчю, бож вона нам добре відома з усіх ґазет, що пишуть про "rzеz Ukraińców", "dzicz hajdamacką" й инше. На власній шкірі четвертина українських земель відчуває "христіянські почування" "носителів культури", котрі, як і Пшибильскі, радять Українцям руководитися ними. Зрештою на злагіднення свого гострого слова Пшибильскі мотивує появу Шевченкових Гайдамаків тим, що "всі сльози, які виллялися на Україні, палили його серце, кождий зойк відбився в його грудях, він болів за себе й за всіх і саме той біль замість піднести його до ідеалу жертви вилився назовні ревом шакаля". Цей вислів, думаю, вистарчить, щоб показати, як подразненим тоном оцінює Пшибильскі Шевченкову поему.
Що Совіньскі вибрав саме Гайдамаки для свого перекладу, це заболіло й иншого кореспондента Тадія Падалицю, що в 50 ч. "Kurjer-a Wileńsk-ого" писав ось що "з України" під датою 5. червня: "Минулого місяця привезли до Київа та звідти відвезли до Канева на кораблі тлінні останки відомого поета Тараса Шевченка, що вмер в Петербурзі. Поховали його не в селі Кирилівці, як хибно доніс "Телеграфъ", але під Каневом на високім березі Дніпра між містом і впадом ріки Росі. Це дуже мальовничий беріг, цілий покритий прегарною дібровою і покраяний лісом, яким заросли провалля. Перед кількома літами був тут Шевченко й так сподобав собі те місце, що хотів його купити та збудувати там хутір. Сьогодні той, хто пливе Дніпром, бачить на тім самім місці хрест над могилою, яка криє в собі його тлінні останки. Поховали його урочисто. Велика сила Українців і студентів була на похоронах і виголошено кільканайцять промов. З українського журналу, що виходить в Петрограді під назвою "Основа", довідуємося, що над тлінними останками виголошено кілька промов, між ними одну по польськи. Був це дійсно справжній народній поет, а ніхто перед ним не опанував так добре української мови й ніхто не зглибив ні не розумів так добре, як він, поетичних почувань того народу. Совіньскі дав нам знаменитий переклад його Гайдамаків і так гарно написав розвідку про поета, що читача, який хоче довідатися про подробиці, відсилаємо до цеї праці. Тут тільки додамо, що Гайдамаки малюють нам Шевченка з надто пристрасного боку, показують його невиробленим і диким. Цей твір належить до найперших його робіт. Пізніщі стоять під моральним і естетичним оглядом далеко вище й жалуємо, чому Совіньскі не дав нам перекладів тих творів".
В ч. "Kurjer Wileński" повторив голос "Pszczol-у" з ч. 203 про Шевченка.
"Публикацією, яка заслугує на розголос як гарне хоч загадкове явище", назвав книжку Совіньского Владислав Сирокомля, один з польських перекладачів Шевченкових поезій, в оцінці перекладу Гайдамаків у "Przegląd-i Literack-ім". Цю оцінку передрукував "Kurjer Wileński" в ч. 7 за 1862 р. Про Шевченка висловився Сирокомля: "Тарас Шевченко, кобзар старої козаччини, народня постать, повна інтересу, поет в цілім достойнім значінню слова, без сумніву заслугує на те, щоби польська публика пізнала його твори, зокрема в перекладі такого мистецького перекладчика, як Совіньскі". Одначе Сирокомля не міг зрозуміти, "чому з творів Шевченка вибір Совіньского впав на Гайдамаків, кріваву поему, якій завелика ненависть до Ляхів не позволила бути навіть по мистецьки гарною, бо справжня краса в штуці це дитина духа любови, а не ненависти". Все таки критик пoзa "жадобою крови" находив у Гайдамаках гарні думки й Шекспірівський діяльоґ. Але це не перешкаджало йому висловити кілька разів здивування, чому Совіньскі вибрав для перекладу "ту епопею, котра дише кровю".
Ще гостріще напав на Совіньского критик його книжки в січневому зошиті "Bibliotek-и Warszawsk-ої" за 1862 p., підписаний (f). Критик не погодився з думкою, що на присвоєння своїй літературі заслугує тільки те, що вяжеться з життям народу й що безоглядно правдиве. Инакше історична критика булаби зайва. З таким заложенням критика гармонізував і його висновок, що Совіньскі "не смів бути апольоґетом свого автора".
*) З великої маси виписок з польських часописів, журналів і альманахів про Шевченка, призбираних перед вибухом всесвітньої війни, застав я по повороті до Львова всього кілька невивласнених чи неспалених виписок з "Kurjera Wileńsk-oгo". Їx і реєструю отсе. Може це заохотить кого призбірати необхідний матеріял з польської і московської преси зa життя Шевченка й зараз по його смерти та зробити роботу, для якої у мене нема ні часу, ні спроможности.
[Вперед! 10.03.1920]
10.03.1920