(З нагоди 80-ліття оснування Українського Галицького Театру).
Один з істориків yкpaїнського театру проф. Д. Антонович в своїй праці: "Триста років українського театру" на вступі каже, що дата 29. серпня 1619 року, коли на ярмарку в Камінці Струмиловій виставлено дві українські інтермедії вставлені між дії польської драми Якуба Гаватовича, це дата, "з якої зачинаємо стежити розвій українського театру", бо від того дня "маємо право вважати, що наш український театр від тоді вже маємо".
Камінка Струмилова належить до галицького Поділля, значить і воно в життю українського театрального мистецтва відіграло свою почесну та заслужену ролю.
Театральні вистави відбувались очевидно аматорським дилетантським способом так у самому місті Тернополі як і других містах галицького Поділля ще в 1846 р., на провесні весни народів, в початках галицького національного відродження. З оснуванням постійного українського театру в 1864 р. у Львові, зараз у наступнім 1865 році цей театр під дирекцією Ом. Бачинського загостив до Тернополя та давав свої вистави в т. зв. замковій залі. Виставив тоді "Наталку Полтавку" Котляревського, "Щиру любов", "Марусю" Квітки, "Гаркуша" Стороженка, "Верховинці" Корженьовського та інші.
Очевидець тих вистав пок. Ол. Барвінський, каже, що ті "вистави викликали велике одушевлення на цілому Поділлю, що заля на Замку не могла помістити натовпу, а це ще більше розбуджувало нашу народню свідомість і народолюбивість. Український театр був для Поділля другою рідною школою українського письменства, став справді вогнищем, в якого віяло подувом щирого народнього життя й одушевлення та будило народню свідомість в українській суспільності, розширив народний світогляд, а народня пісня стягала не тільки духовенство, вельми нечисленну світську інтелігенцію, але й тернопільське міщанство та селянство. Поділля пробудилося з довгого просоння до новою життя". (Ол. Барвінський: Спомини з мойого життя т. І, cт. 63-65).
Ще яркіше підчеркує ролю українського театру на Поділлі д-р Євген Олесницький.
"Український театр мав в тодішньому життю українців, а головно інтелігенції велике значиння. Була це одинока нагода, при якій сходилися українські родини місцеві й ті, що з'їздилися з провінції. Українське слово й українська пісня зі сцени оживили апатичний приспаний загал. Для молоді був кожний приїзд театру великим і дуже пожаданим святом. Ми не минали ні одної вистави, вслухувались в виставлювaні твори, вчились співів, старались познайомитись з артистами, ввійти з ними в ближчі зв'язки, а ввесь час побуту театру в місті, жили переважно театральним життям. За моїх часів бував український театр у Тернополі кількома наворотами. В 1871 р. був театр під дирекцією Моленцького, 1872 р. під дирекцією Ом. Бачинського. Атракцією сезону була тоді "Галька" Монюшка. В тому році театр перебував в Тернополі три місяці. В 1873 р. і 1874 р. був тут театр з групою значно меншою й гіршою. Вперше виступали тоді Іван Гриневецький і Стефурак. В 1875 р. приїхав театр під дирекцією Теофілі Романович. Тоді й прибув до Тернополя й Марко Кропивницький, який виступав тільки в оригінальних українських творах як "Назар Стодоля" в ролі Хоми й Назара і для нього давали цю виставу кілька разів. Виступав Кропивницький в "Чорноморцях" як Кабиця, в "Сватанні на Гончарівці" як Стецько, в "Гаркуші", в "Шельменку" в титулевих ролях. Всі захоплювалися його грою і співом. З уст його почули тернопільці вперше пісні як "Соловейко", "Удовиця", "Очеретом" і другі, які відразу стали всюди популярні. Не треба й казати, як була очарована Кропивницьким вся молодь. Це стояв перед нами оригінальний українець, перший якого бачили, втілення української літератури й мистецтва в одній особі. Ми слухали його з запертим віддихом і старалися не поминути ні одного його слова, одного звуку, а воно найбільшим щастям було для нас, як кількох з нас мало нагоду познайомитися особисто з батьком українського театру. Ми були в нього у його мешканню і він говорив з нами широко про відносини в закордонній Україні, про літературу й мистецтво, давав нам книжки й ноти. Цих розмов і тієї зустрічі з Кропивницьким я не забуду ніколи". (Є. Олесницький: Спомини т. І, ст. 116—119).
В Тернополі з українським театром побували й славний Микола Садовський в часі його керми галицьким українським театром (1. 5. 1905 до 30. 4. 1906), зірка української сцени Марія Заньковецька та капельник Бойченко. Садовський настояв, щоб по його відході дирекцію галицького театру передано тернопільцеві артистові Йос. Стадникові, який вів його від червня 1906 до квітня 1913 р.
Кромі Тернополя і в других галицьких містах театр відіграв в національному життю величезну ролю, про що згадують, прим., д-р А. Чайківський і Богдан Лепкий (Б. Лепкий: "Бережани"). Не диво тому, коли й галицьке Поділля брало живу активну участь в життю галицького театру, та зжилося з ним найтісніше і що дало йому цілу плеяду визначних акторів та діячів театрального мистецтва.
Найзамітніші з них — Степан Янович-Курбас, батько Леся Курбаса, ур. в Куропатниках, пoв. Бережани, Андрій СтачинськиЙ, батько Софії Стадник, ур. в Хреневі, пов. Камінка Струмилова, Василь Юрчак, ур. в Скалі над Збручом, Катерина з Коссаків Рубчакова, ур. в Чорткові, Іван Григорович, ур. в Гнильчy, пов. Підгайці, Юлія Здерківна-Mиколаєнко, ур. в Теребовлі, Микола Бенцаль, ур. в Курівцях, пов. Тернопіль та інші, які віддали для українського театрального мистецтва найкращі свої сили й згоріли в палкій самовідреченій любові для рідного театру, передчасно зійшовши в могилу.
З живих діячів українського театру уродженці галицького Поділля, які в історії українського театрального мистецтва записали свої імена, слід згадати Коссаків (Михайла, капельника театру і Василя — тенора), невтомного театрального діяча, організатора, актора, директора і режисера та перекладача чужих п'єс Йос. Стадника, родом з Цеброва, пов. Тернопіль, cеніopa театрального мистецтва Івана Рубчака, відомого режисера, товариша праці славного Леся Курбаса — Йоc. Гірняка, родом зі Струсова, Красноперу зі Збаражчини, а з молодших меткого Богдана Сарамагу, вихованка тepнопiльської гімназії, капельника й директора тернопільського театру, який пробує своїх сил також як композитор, його дружину Наталію Кocтів, Чернявську, сестру Рубчакової, обі з Чорткова, Паздрія та режисера Геляса зі Збаражчини, Івана Головку з Вербова, пoв. Підгайці, кращого актора тернопільського театру, та з наймолодших Олену з Вишницьких Федьчищин із Слободи Золотої, пов. Бережани та Євгенію з Онуфриків Древницьку, родом із Рогатина, артисток тернопільського театру.
З композиторів слід відмітити автора "Роксолани" пок. Дениса Січинського, родом із Мишкович коло Тернополя, вихованка бережанської гімназії, який компонував "Роксоляну" в домі о. Льва Джулинського, пароха Лапшина, коло Бережан.
З Поділлям зв'язаний і славний А. Мишуга, герой закордонних опер, Сальомея Крушельницька, донька cвященика з Білої коло Тернополя, прімадонна італійських опер, та оперовий співак Андрій Гаєк (Брідщина).
З театральних референтів "Української Бecіди" слід згадати знавця та мецената театрального мистецтва пок. д-ра Є. Олесницького, сина священика з Говилова Великого, пов. Теребовля, який перекладав чужі п'єси, лібрета опер та опереток, а таксамо пок. Ф. Коковського із Бережан, що перекладав для театру ("Оповідання Гофмана", "Травіяту", "Романтичні" Ростана та ін.), Мидловського, радника суду в Тернополі, що написав мельодраму "Тимко Капраль", яка довго вдержувалася в репертуарі театру, а головно на аматорських сценах, Є. Луцика, вихованка бережанської гімназії, що зладив багато п'єс, головно для аматорських театрів та співтворця "Вертепу наших днів", що тішився також славою в Галичині і навіть у Америці, співтворця першої літературно-мисьтецької сценки "Співомовки", також голосної у повоєнних часах, для якої писав скечі, куплети, пісні-романси ітд.," — Льва Лепкого, уродженця Бережанщини й інших.
Найкращу на свій час пробоєву історичну драму, яка робила колись неабияке вражіння на сцені нашого театру: "Павло Полуботок", написав уродженець Тернопільщини, пок. о. Осип Барвінський.
Тернопіль все дорожив українським театром та належно оцінював його ролю, значіння та вагу для української національної культури, високо ніс все прапор театрального мистецтва і то навіть серед найбільш несприятливих умов. В часі російської окупації в 1914—1916 рр. Тернопіль під проводом Леся Куйбаса та Миколи Бенцаля зорганізувaв окрему театральну трупу і давав вистави т. зв. "Тернопільські театральні вечорі", які для своїх та придніпрянців в російських вояцьких одягах, розпалювали жаркий вогонь національної любови, свідомости та культури. З артистів цього гурта замітні Маріян Крушельницький, Анна Бабій-Бідник, тепер в большевицькій каторзі, пок. Вол. Каша та другі. В часах державности повстає в 1918 р. в Тернополі "Український Театр" під дирекцією пок. Миколи Бенцаля. З тих часів пам’ятна й велика національна маніфестація тернопільських українців на вулицях міста, на чолі з Іваном Рубчаком в ролі козацького гетьмана. Незабутні ці хвилини з-перед 25 років. І тоді золотими буквами записались тернопільські театральні миті в історії великого нашого зриву. Традицію цю продовжує і тепер столиця Поділля — Тернопіль, який став осередком одного з кращих наших театрів.
Театр ім. І. Франка при УOK в Тернополі, скріпившись тепер силами Дніпропетрівської опери, гідно репрезентує досягнення театрального мистецтва та являється поважним носієм та пpопагатором театрального мистецтва та української культури серед своїх і чужих.
Не залишаються позаду й села Поділля. Аматорські театральні гуртки при читальнях, а тепер УОТ-ах по всіх подільських селах не тільки популяризують театральне мистецтво, але й можуть похвалитись неабиякими успіхами, прим. село Острів виставило з великим успіхом "Фата морґана" Коцюбинського, Березовиця Велика, Озірна, пов. Зборів, Теребовля та інші. Треба надіятись, що й на майбутнє наше Поділля, так тісно зв'язане з українським театром плекатиме театральні традиції, та що ще неодну цінність внесе в yкpaїнську театральну культуру.
[Краківські вісті, 25.02.1944]
25.02.1944