(Уривки cпoгaдів)
Вольтер сказав: "Небо дало людині, як ліки від усіх тягарів земного життя, надію і сон". "Він міг би додати туди ще сміх" — каже Кант.
Мені ж малому послало небо на осолоду мого безрадісного життя — театр. Уперше я стрівся з ним на початку мого гімназійного життя.
Якось, вечером, приготовивши сяк-так лекції, понаписувавши всі "preparationes" та домові завдання, я зайшов до товариша, що мешкав в "Народному Домі" у старого гімназійного сторожа, чеха Венцеля. Товариш каже: "А в нас театр грає, недавно приїхав. Ходім, я маю білєт. — Ходім, — кажу й я, сам не знаю, на який кінець. Пішли. Піднялися на поверх, де заля. Було біля 7-мої години і скоро мали починати виставу. Дивлюсь, біля дверей до залі стоїть столик, за ним сидить якась пані, а біля неї товпляться люди. Це була театральна каса. Сиділа за нею звичайно вільна в цей вечір артистка, а часом і сам директор театру.
Товариш мій з квитком зараз чмихнув нагору, на ґалєрію, а я зостався сам. Став під стіною, недалечко від каси, і дивлюсь. Публіка бере квитки, йде до залі. Що відчинять двері, то звідтіля, з залі, ясне світло і до ушей моїх долетить уривок сумовитої мелодії. Це грала оркестра якусь думку. Нарешті все стихло. Почався перший акт. До каси все ще підходять спізнені глядачі і купують квитки. А я стою під стіною і жду, щоб хтось відчинив двері, може я що побачу. Але нічого не видно, чую тільки якісь слова, щось співають, потім оплески. Ті оплески найбільше мене інтриґували і від них жалем стискалось серце. Ось і антракт. Висипали люди, курять, розмовляють, і мені веселіше. Почався другий акт, знов сумно стало. Всі пішли до залі, все стихло, тільки я зостався в коритарі, як грішник за брамою раю. Я пішов нагору, до ґалерія. Там ще скучніше. Зійшов униз, постояв, поникав — знов антракт. Наступає остання дія. Я підсунувся ближче до дверей, щоб краще чути музику. Коли дивлюсь, публіка юрбою посунула до залі і стовпилась біля дверей... Мене мов підштовхнуло щось і собі пристати до гурту. Я заплентався між ноги тій юрбі, а що на останній акт контроль звичайно слабне, я й проскочив у залю.
О, щастя! Серце забилось, аж дух спирає. Море світла. як тепло! В другім кінці залі музика грає якусь тужливу думку, кругом у кріслах панове й пані, а по боках, попід стінками, товпляться люди. Це так зв. "паркет". Я мигом кинувся туди й зашився в гущу, щоб мене не злапали, та не вивели геть. Зашився і замер...
Дивлюся, дивуюсь. Переді мною якась розмальована стіна, така барвиста й загадкова і вся хитається, мов дише. Перед нею купка музик грає, аж хватає за серце. Я заслухався в ту музику і забув увесь світ. Забув і свій порожній живіт і тільки чую цю думку, що вкінці переходить в якусь меланхолійну коломийку. Мабуть, це грали щось нашого галицького соловейка, М. Вербицького або Тимольського (тодішніх галицьких композиторів). Аж ось хитнулася стіна, знялася вгору і я побачив на кону дію. Пригадую, що виходив на сцену злодій, з клуночком під пахою. Грав його директор Іван Гриневецький і йшла в цей вечір, здається, мелодрама "Зі ступеня на ступінь", чи може "Два злодії" або "Роберт і Бертрам".
Я довго не спав цієї ночі. Під вражінням того, що я бачив, я думав все про те, що я мушу зайти якусь стежку до того театру. Але як? Про квиток шкода й марити. Сума 20 крейцарів на ґалерію, для мене фантастичний капітал. В мене горів мозок.
Я з тугою й безнадійністю мріяв про той рай недосяжний. Вечорами якась сила гнала мене на ті сходи перед залею Народною Дому. Я сидів там на холодних кам'яних ступенях, під брамою того раю, і з тугою в серці, здалека, слухав милих коломийок. А думка свердлом вертіла мозок: як його туди пролізти?
Тут мені якийсь добрий геній навіяв добру думку. Я, як щирий прихильник муз, управляв уже один куншт мистецький: я незле рисував, робив від руки портрети крейдкою і взагалі мав велике замилування до малярства. І тут мені сяйнула думка: Я ж рисую — нарисувати, підробити квиток!
На другий день, я побіг до каси театру і простежив, якого кольору квитки продають на ґалерію. Афіші і квитки робили з одного паперу. От я зірву на вулиці шматок афішу і дома, пізно вніч, коли все засне, сиджу над "райсбретом" і вирисовую вугляним олівцем напис: "Ґалерія". Печатку театральну виведу синім олівцем. Сліпую довго, аж око вилазить, але квиток на завтра готовий. В солодких мріях засипаю. На другий день, нетерпляче діждавшись вечора, біжу до театру. Хвилююсь, квиток вогнем пече руку, кров збігла у п'яти, але я креплюсь і улучивши хвилину, коли біля дверей найбільший тиск, з заторові... Взяв. — Моя старанна робота сходила з рук, і я ні разу не впіймався.
Це єдине шахрайство в мистецтві і перед мистецтвом покутую перед миром. Хто кине в мене каменем? Хто не схоче зрозуміти мою вбогу, маленьку душу?
***
Я прокинувся вранці, коли вже сонечко високо підбилося вгору і його весняний промінь доліз до мене на полицю і своєю золотою усмішкою, немов вітав мене на українській землі. Я скочив з полиці і припав до вікна ваґона. Серце дужче забилося в грудях, що їх сповняло нове якесь невідоме почуття. Я впився очима в далечінь. На обрію помалу виринав золотоверхий Київ.
Ось і залізничний двірець. Залізнична метушня розвіяла мій піднесений настрій і вернула мене до життєвої прози. Вороний був мені тут і за товариша і за чічероне і я віддався під його команду. Ми сіли на візника і поїхали до готелю. Мене захлинала хвиля нових вражінь нового побуту. Але мене дратував, та псував мої перші вражіння від старого Києва, московський зад нашого візника і його преплюгавий, плесковатий циліндер на голові. За тим задом я світа не бачив, в від того циліндра війнуло на мене чимсь азіятським. Мене поривало збити з голови візника цю азіятчину. Ми заїхали в готель "Аріон". Поснідавши та умившись, ми вирушили з Вороним на місто і перше всього зайшли до університету, де Вороному треба було знайти свого родича, чи знайомого. На університеті мене зразу вразив студентський однострій, від якого на мене, непривичного до студентського уніформу, дихнуло казармою. Я зостався в коридорі, а Вороний пішов нагору. За хвилю до мене підійшов якийсь чоловік і попрохав скинути капелюха. Це мене здивувало і образило. У нас цього не водилося. Наш "civis academicus" в коридорі капелюха не потребував скидати. А тут прийшлося скоритись чужим законам. Я почув себе приниженим у своїй гідності.
Скоро вернувся Вороний і ми рушили далі.
Ми спустились вниз по Караваївській вулиці, де жили Старицькі. Старицького я знав як поета і драматурга. Ще хлопцем гімназистом, захоплений модною тоді у нас ідеєю "Слов'янської взаємности", я зачитувався його перекладом "Сербських дум та пісень" та перекладом його шекспірівського "Гамлета".
Про нього, як директора театру, багато розказували мені приятелі мої: Вороний та Юрко Тобілевич. Взагалі чував я багато про нього як антрепренера-мецената, що не жалував грошей на театр і на нього перевів ввесь свій маєток. Чував про його розкішні, з боку обстанови, вистави деяких п'єс. Цього було досить, щоб я його полюбив всім серцем юного ентузіяста. До того причинялася ще його спорідненість і дружба з моїм божком, М. Лисенком. В моїй уяві Лисенко та Старицький були мов ті брати Діоскури, нероздільні на полі культурної праці. Поминувши родинний зв'язок (Старицький був шваґром Лисенкові), Михайло Петрович був сталим неодмінним лібретистом композиторові Лисенкові.
У Старицьких застали ми гостей. Гості в хаті Старицьких були звичайна річ. І тут і в хаті М. Лисенка двері не зачинялися, бо громадяни з усіх кінців широкої України, що приїздили до Києва, вважали за обов'язок, як правовірний до Москви, завітати в гостинну хату батька Миколи чи Михайла Петровича.
І тепер у вітальні гуло. Там сиділи і балакали люди. Ми увійшли. Вороний представив мене господарям. Я з захопленням поглядав на монументальну постать господаря дому. Гарний був це мужчина, своєю своєрідною красою він приковував до себе увагу кожного, хто бачив його вперше. На цілу голову вище всіх гостей, з замашистим вусом, що двома пасмами спадав на груди, він здався мені старим отаманом з Січі, що вийшов з якоїсь степової могили. Не дарма небіжчик Олександер Мурашко, що так передчасно, трагічною смертю загинув від рук підісланих убийць, змалював його в своїй конкурсній картині "Похорони Кошового".
__________
Мене чарувала щиросердечна простота господарів дому і всієї сім'ї і я з першого разу почув себе в цій хаті вільно і тепло, мов у хаті старого, доброго дядька. Розмова почалася вільно й легко навколо інтересів театру і мистецтва, бо в цьому домі жив літературою й мистецтвом кожний куточок.
Тоді ж я зазнайомився там з молодою поеткою і майбутнім драматургом, Людмилою Михайловною Старицькою-Черняхівською.
Посидівши у Старицьких, ми рушили далі. Мене кортіло швидше побачити М. Лисенка. Ми спустилися на вул. Маріїнсько-Благовіщенську, колишню "Жандармську", де жило багато старих громадян і зайшли під нумер 105, де мешкав Лисенко. Я хвилювався. Довгождана мрія збувається. Через хвилину я переступлю поріг дому і побачу мого давнього божка. Ми подзвонили. Нас впустили і попросили до вітальні. Тут теж було не без гостя. У Лисенків застали ми молодого студента-правника, Миколу Міхновського. Микола Віталієвич своєю милою, ласкавою люб'язністю зачарував мене вкрай і як людина. Те ж саме мушу сказати і про дружину його Ольгу Антоновну, сердечну і чесну натуру.
В хаті Лисенків я завжди знаходив найсердечнішу гостинність, а для душі найрозкішніший духовий бенкет. Щоразу, коли б не зайшов я туди, після звичайних, вітальних і поточних балачок, у мене з язика зривалось питання:
— "Миколо Віталієвичу, є там що у вас новенького в торбі?".
— "Є", була звичайна відповідь і знаючи, що я величник його музи, сідає за піяніно і грав чи й проспіває нову річ. Я слухаю і дивуюся. — "Коли ви встигаєте писати, Миколо Віталієвичу? Коли не зайду до вас, все новинкою частуєте".
— Вночі, голубе. Після праці. Цілий день забирає клятий інститут (Институт благородних девиц, де вчителював Микола Віталієвич), а вечером "Уроки". Цей інститут, моя могила!".
І цим разом, за милою, веселою розмовою хутко сплинув час і вже звечоріло. Нас попросили до столу, як це завжди водилося у Лисенків і за чаєм пішла ще веселіша розмова. Скоро до чаю прийшло ще четверо дітей і з того часу, з-під столу, ввесь час, до нас визирала, то знов ховалася білява голівка найменшої соромливої Мусі. Я раював. В цій теплій атмосфері милої господи, де все дихало мистецтвом, я почував, що я в храмі української пісні. Якими мізерними і нікчемними здались мені в цей мент всі канцелярії на світі, що трохи не заїли мого віку... Яка марна, ця золота мамона, що мала спокусити мене до смерти тягти канцелярське ярмо урядовця.
Вже пізніш вечером, ми стали прощатися, а Лисенко й каже Міхновському: "Проведіть їх на Дніпро". Ми рушили під проводом Міхновського до Дніпра.
Ми проходили мимо Софії, де любувалися на Богданів пам'ятник. Пройшли ще трохи і опинилися на горі Володимира. Був місяць квітень. Ясна, місячна ніч. Ми вийшли на найвищий горбок, де стояла стара альтанка: Під нами стояв вогняний Володимирів хрест. Я глянув униз, і замер. Картина, що я побачив, відняла у мене мову. Дніпро, розлившись як чорне море, вилискував у місячному сяйві. В долині горіли вогнями Подол та Труханів.
Ця феєрична картина дивним почуттям сповняла душу. Я замер від захвату і мовчки поглядав на ту величну красу.
***
15 липня 1900 року, в Полтаві зібралася нова, велика трупа корифеїв під фірмою: "Товариство артистів" під орудою М. Садовського і О. Саксаганського, за участю М. К. Заньковецької, М. Л. Кропивницького та І. К. Карпенка-Карого.
Братів Тобілевичів я ще не знав. Тут довелося мені їх вперше пізнати.
Головні акторські типи знаємо два. Один це — так звані актори нутра. Їх творчий шлях іде від серця, від інстинкту. Це шлях, що по ньому йдучи, актор, більше чи менше влучно відчує, вгадає образ свого героя. Те, що ми звемо геніяльним у актора, це найчастіше і є оте влучне відчуття образу його інстинктом. Тут у творчому процесі головну ролю грає сфера почуття, сфера емоціяльна. Розум грає тут ролю поліцая, який контролює, зважує, приміряє, реґулює всякий технічний засіб, вигадує маску і т. д.
Зле, коли цього поліцая бракує.
Другий тип, це актор мозковий, що творить образ свого героя головою, шляхом глибокого міркування, вивчання та розумової праці.
Але одного розуму в мистецтві мало. Головний чинник в мистецтві, це почуття, натхнення. Чого не почуєш серцем, — не вловиш головою і не доведеш його до другого серця. Хто сам не горить, не запалить другого.
Брати Тобілевичі являють собою три типи акторів.
Садовський це актор нутра. Чудовий герой-коханець. Вивінований щедро природними даними, потрібними для цього фаху. Імпонуюча сценічна постать, звучний орган, як рідко хто вмів заспівати народну пісню, як ніхто затанцювати козака. Сильний сценічний темперамент. При цьому незвичайно теплий і душевний тон. В свої кращі моменти він досягав вершин благородної простоти і художньої правди закону. Зразок такого шедевра подавав Садовський у своїй неперевершеній, коронній (хоч і невеличкій) ролі парубка Дмитра, в п'єсі Старицького "Не судилось". Такої шляхетної і художньої простоти і глибини почуття я не бачив ні в одного коханця, ні на якій другій сцені. Дует Садовського і Заньковецької в цій сцені був неповторним сценічним шедевром, що заставляв увесь театр плакати.
Разом з тим, актор нерівний, розчіхраний. Поруч з моментом найвищого зльоту, тут же в наступній сцені момент повного зриву й падіння. Правда, в другій половині його авторського шляху, це походило від недостатнього студіювання ролів. Під кінець він грав часто під суфлера і неминучі були зриви. Але ті зриви проходили йому безкарно, бо він мав уже ім'я.
Зовсім іншого темпераменту Саксаганський. У нього не було душі Садовського, зате була старанна праця, була висока техніка і завжди сумлінна підготова. Цей експромптом не грав, як то любив Садовський. У нього все було зважено, обдумано і детально опрацьовано. Тому гра була рівна, без зривів. Правда, більш спокійна й холодна, як це й личить характерному та комікові. Одно біда: технікою душі не підробиш і до глибин душі глядача не сягнеш. І коли Садовський на льоту ловив блиски натхнення, що посилала йому капризна муза, — Саксаганський давав блиски віртуозної, технічної майстерности. Садовський потрясав, бувало, людські душі, Саксаганський — грудні перетинки. Цей, як комік завжди мав до помочі комічну деталь, чи веселий фортельок. Він широко користався одним з елементів смішного, а саме, елементом нежданого, несподіванки і це стало його характерною манірою. Це був першорядний майстер в комедії.
Найневдячнішу і найтруднішу постать займав на кону третій брат Карпенко-Карий. Це був актор, не для широкої публіки, не для ґальорки, а для вужчого кола знавців, тому не користувався такою широкою популярністю, як його обидва брати. У нього були найтрудніші, найневдячніші, дуже неефектні ролі, де не було чим здобути дешевий і легкий успіх, а навпаки, вони вимагали багато ума, праці та артистичного смаку. І щоб схопити свого бика за роги, він мусів черпати і з криниці душі, і з арсенала акторської техніки. Зате в його грі була найвища мистецька простота: простота і щирість.
Трудно здобути симпатії глядача ролями, здебільшого несимпатичних персонажів. Тут треба прикласти багато ума і вміння. Тут нема вдячних коників, що вивезуть. Тут не заспіваєш, не затанцюєш і не вивезе ніякий фортельок. Ролі ці сухенькі — невдячні, не приносять дешевого успіху. І тільки серіозна критика і знавці театрального мистецтва, ставили його на рівні з братами, як актора.
***
Кам'янчани від серця вітали трупу, особливо кам'янецькі семінаристи, що зааранжували ввесь балкон в театрі і стали нашою придворною ґвардією. Готові в кожну хвилину дати відсіч всякому ворогові, в разі напасти. Про конфлікт з чорносотенцями ("союз русскаго народа") пише в своїх "театральних згадках" М. Садовський. Тому я його поминаю. Семінаристи після вистави виносили нас з театру на руках, а плянований бешкет чорносотенців ударемнили, пригрозивши бешкетникам "сугубим чуботрепанием".
На кожному кроці почувалося, який глибокий вплив справляли на публіку наші вистави. Пам’ятаю, ставлено у нас Шевченківський вечір. Ішов "Назар Стодоля" і концерт. Вся гора, набита вщерть семінаристами, дуже палко й демонстративно реаґувала на кожне слово на кону, а потім, наче змовившись, в однім якімсь пориві, затягла всією громадою: "Ще не вмерла Україна". За залею підхопив гимн і наш хор, на кону, і вся заля піднявшись на ноги, злилася в одному могутньому народному гимні. Серед адміністрації і поліції переляк. Забігали, заметушились, як на пожежі. Підбігає помічник поліцмайстера до Садовського:
— Г-н Садовский, прекратите пение!".
Садовський йому: — "А що ж я можу зробити? Хіба ж ви не бачите, що вся ця заля співає? Ідіть, припиняйте!" —
Той безпорадно кліпав очима і не знає, що далі почати. А в другому кутку, в коридорі, я наткнувся на таку сцену:
Поліцейський пристав, теж переляканий, бігає з кутка в куток, як звір у клітці, і слухає крамольний спів, що стихійно ллється нестримним водопадом, а потім витер піт і каже до сусіда:
— "Боже мой! Что мне делать?... А знаєте? — В конце концов, — ето, все таки, родное!" —
Це признання з уст поліцейського чина, мов дорогий єлей воложило душу.
— "Ще не вмерла!" — заспівало серце в унісон залі, і я, мов підхоплений на крила, кинувся за лаштунки.
Так буяла народна стихія, розбурхана нашими виставами і живим рідним словом. Всі ми переживали піднесення духа і раділи, що наша праця не була марна. Коли поліцейський чин відгукається серцем, то скоро заговорить каміння.
Гай-гай! Де вони тепер, ці любі, палкі юнаки, що вчились тоді в кам'янецькій семінарії? Чи донесли вони в душі, до старости, цей святий вогонь, що горів у їх серцях, у дні прекрасної юности, чи розгубили його на шляху життя, та потопили у багні карієри?
[Наші дні, лютий 1943]
01.03.1943